Тут треба передовсім відмітити історичні науки. В 70-80-их роках особливо продукційною в цій галузі була діяльність О.М. Лазаревського (1834-1902), автора понад 450 наукових досліджень, статей, розвідок та публікацій, архівних матеріалів, присвячених передовсім історичному минулому України.
Побіч нього відзначились, як історик України, О .Я. Єфименко («Історія Українського Народа»), Найбільше маркантною постаттю був в той час, безперечно, професор Київського університету, історик, археолог, етнограф, фолькльорист Володимир Б. Антонович (1834-1908). Був він головою «Історичного т-ва Нестора Літописця» при Київському університеті, одним із співвидавців багатотомної праці «Архіву Юго-западної России», у якій надруковано багато важних документів і матеріалістів з історичного минулого України. Займаючи кафедру російської історії в університеті св. Володимира в Києві, виховав цілу школу українських істориків і археологів. У своїх наукових поглядах стояв принципіяльно на позиціях народництва, підкреслюючи значення народних мас як рушія і творця української історії. Був він отже в українській історіографії творцем народницької школи. Його методу і настанову перейняв від нього найбільш талановитий учень і його спадкоємець, великий український історик М. Грушевський, творець справжньої української історичної школи.
Особливо енергійну наукову роботу повело, як уже згадано, засноване у 1873 р. наукове товариство п.н. „Південно-західного відділу російського географічного т-ва”. Згуртувались у ньому історики В. Антонович, М. Драгоманов, антрополог Федір Вовк, соціолог і економіст М. Зібер, історик права О. Кістяківський, мовознавець К. Михальчук і П. Житецький, статистик і соціолог О. Русов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Рудченко та інші. До співпраці пристали учені з Галичини і Буковини. Т-во розгорнуло живу й плідну дослідницьку працю у різних ділянках вивчення України. ГІ. Чубинський разом з іншими, організував дослідження народного життя на Правобережжі і в результаті, в роках 1873-78 появилось монументальне видання сім томів «Трудів» (тобто праць). Це був багатий змістом і обсягом фольклорний, етнографічний, мовний і статистичний матеріал, що дав основи до дальших студій у цих ділянках. У 1874-75 появились у двох томах «Історичні пісні малоруського народа», з поясненнями Антоновича і Драгоманова. Під редакцією цього останнього появились тоді ж «Малорусские народние предания (повіря) і расскази» та інші праці. Всі ці праці своїм розмахом і солідністю досліджень викликали велике враження в колах тодішньої європейської науки.
У 1874 р. відбувся в Києві Археологічний з’їзд, у якому взяли участь представники усіх українських земель, які продемонстрували свої наукові досягнення на полі українознавства. Ця маніфестація української науки перелякала російський уряд, який закрив це т-во, що декілька років було справжнім огнищем української науки. Після Емського указу українські наукові діячі продовжували свою працю у заснованому при Київськім університеті „Історичному Товаристві ім. Нестора Літописця”, яке від 1881 р. очолював В. Антонович, при активній співпраці історика літератури М. Дашкевича. Другим таким центром став тоді Харків, де в 1878 р. засновано „Історично-філологічне Т-во”. В його офіціозі і під строгою російською цензурою друкували свої праці з українознавства такі видатні вчені, як Дмитро Багалій, Д. Мілср, О. Потебня, М. Сумцов та інші. З Харковом зв’язав пізніше свою діяльність історик Дм. Багалій, який, крім досліджень Слобідської України, виховав теж свою школу дослідників історії української культури і соціально-економічної історії України. Крім цього на Харківському університеті існували різні наукові товариства (дослідників природи, гігієни, фізико-хімічних наук і т.п.) Подібні т-ва існували при Київськім університеті, а в Одесі з 1889 р. „Історично-філологічне т-во”, що видавало «Літопис». Таке саме товариство існувало при Інституті кн. Безбородька в Ніжині, яке видавало «Збірники» з українознавства.
Крім цих і в інших містах України існували або наукові товариства, або т.зв. „Архівні Комісії”, що теж розвивали науково-дослідницьку діяльність. Одним з таких знаменитих дослідників був Дмитро Яворницький, автор найповажнішої монографії про Запоріжжя і запорозьких козаків. Праці всіх цих товариств звичайно друкувались російською мовою. Результатом їх діяльності залишились сотні томів різних видань, документів, і заслуги цих товариств перед українською наукою дуже великі.
Мовознавство
Мовознавство в 70-90-их роках теж гарно розвинулось. Особливу заслугу в цьому мав професор Харківського університету, один з найвизначніших учених того часу, мислитель-лінгвіст, фольклорист і літературознавець, голова Харківського історичного т-ва Олександр Потебня (1835-91), який зробив переворот в українському мовознавстві. Він методологічно поглибив дослідження української мови, літератури і народної словесності і став творцем нової психологічно-порівняльної школи в українському мовознавстві. В Цьому відношенні він обстоював рівноправність народів і мов, а його численні праці з загального мовознавства, фонетики, синтакси, діалектології, фольклору, теорії літератури — є великим вкладом у науку. Праці його, зокрема з мовознавства, високо оцінювались сучасниками і сьогодні мають свою вартість. З важніших його праць треба назвати такі, як «Мисль і язик», «Язик і народность», «З лекцій теорії словесности» та інші.
Другим визначним мовознавцем того часу був Павло Житецький (1836-1911). В 70-90-их роках викладав він мову і літературу в Києві і Петербурзі. Є автором «Очерку звуковой истории малорусского наречия, «Мисли о народних малорусских думах».
Природничі та суспільні і гуманістичні науки
Досить інтенсивно розвивались теж тоді природничі, суспільні і гуманістичні науки. В цей період з’являються спроби науково представити історичний шлях розвитку української літератури (праці О. Пипіна, В. Спасовича), зокрема поява праці М. Петрова «Очерки из истории украинской литератури XVII-XVIII ст.», а згодом його ж «Очерки из истории украинской литератури XIX ст.» мали велике значення. Ці праці і критичні відзиви на них сприяли утвердженню самого факту існування української літератури і активізували дальше її вивчення. Всі ці та інші вчені разом нагромадили великий фактичний матеріал, сумлінно дослідили окремі періоди історії літератури, вивчили біографії письменників, і цим поклали основи під нове українське літературознавство.
Наука кінця ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)