Початків нової української науки того часу треба дошукуватися в науково-дослідницькій праці професорів Києво-Могилянської Академії, якої внутрішній розвиток і напрям дослідів як слід ще не вивчені.
У цій першій високошкільній установі були покладені основи модерних дисциплін ще у XVII ст., і хоч згодом Києво-Могилянська Академія переживає свій частковий занепад, все ж таки тут здійснився перехід від літописів до прагматичної історії і тут прийшло до початків української археології, мовознавства, теорії літератури, зокрема світової філософії. Вихованці Академії зуміли придбати в західноєвропейських університетах чи академіях відповідні знання, а вернувшись в Україну, послідовно займали становища професорів Академії. Вони привозять зі собою нові методи наукових досліджень та ідеї, якими жила тодішня європейська наука. Як приклад цього ми вже згадували І. Полетику, що став був професором німецької медичної школи та був одним з видатних українських учених того часу.
Під впливом фізіократів починається в Академії розвиток природничих наук, але в наслідок політичних змін, яких зазнала Україна XVIII ст., теж прийшло до обмеження прав і привілеїв Академії. Чимало визначних українських учених і письменників залишають Україну, що стала московською провінцією, і переїжджають до Москви чи Петербурга і там видатно збагачують російську науку чи літературу. Вони не відчули тієї великої драми, в якій опинилась Україна; вони стояли осторонь національного життя, в якому не було суспільно-громадських організацій і не розуміли потреб і змагань широких народних мас того часу. Перехід українських вчених на московську службу та їх апетит на всякі високі посади викликала особлива політика царя Петра І., який не любив кліру старого московського типу і давав українцям важні ієрархічні посади. В цьому питанні він навіть оспорювар погляд московського патріарха, який був проти призначування на важні ієрархічні місця греків, сербів чи українців, а просив назначувати справжніх москвинів „хоч вони і не мудрі”.
У висліді цього, наприкінці XVII і на початках XVIII ст., вихованці київської Академії були провідниками просвіти й культурного руху в московських землях. „Для Росії мала київська Академія XVIII ст. — стверджує М. Возняк, — велике православно-історичне і універсально-освітнє значення, бо сливе всі духовні школи Росії в першій половині XVIII ст. завдячували київській Академії своє народження, внутрішній устрій і розвиток”. З неї, як православних тих Афін, — писав 1739 р. смоленський єпископ Гедеон Вишневський до київського митрополита Рафаїла Заборовського, — вся Росія джерело премудрості почерпала та всі свої новозаведені колонії напоїла і виростила …” Були це передовсім визначні проповідники, як от Яким Богомолевський, що після десятирічних студій став викладачем філософії в московській колегії; Гаврило Бужинський, що вславився своїми проповідями, а потім, з учителя московської академії, став рязанським єпископом; Амброзій Юшкевич, спершу єпископ у Вологді, а з 1740 р. новгородський архієпископ і засновник семінарії; київський вихованець Антін Стаховський — проповідник і професор чернігівської колегії, який переїхав згодом до Тобольська і тут заснував першу школу, а в 1721 р. став єпископом сибірським. Туди ж на Московщину, потяглися такі вихованці київської Академії, як Гр. Козицький (перекладач і видавець), Іван Хмельницький (природознавець і філософ), Яків Блоницький (граматик), славний в той час орієнталіст Симон Тодорський, що мав за собою 10-літні закордонні студії. Ця втеча в Московію продовжалась і в другій половині XVIII ст. Згадати б тільки письменника Василя Капніста, М. Рубана, М. Максимовича, Дмитра Бантиш-Каменського і багато інших.
Крім науки, такий же вплив мало і українське письменство на московське починаючи з XVII ст., коли то появились перші переклади богословських книг, що вийшли з-під пера відомих київських авторів, як от Ставровецького, Галятовського та інших. У переходову добу часів Петра І. йшли поруч себе дві течії — українська і європейська, перейнята з Голяндії, Німеччини, а теж з Франції та Англії, — стверджує М. Возняк. Українська течія мала перевагу тому, — стверджує він, — що мала за собою право давності, а європейська освіта присвоювалась тяжко і не мала в Московщині замітних представників в оточенні царя, що в своїх реформах спирався передовсім на вище духовенство — вихованців Київської Академії.
Філософія у вищих школах України XVIІ ст.
Центральною дисципліною, яка, подібно як і на західноєвропейських університетах, була „короною наук” і традиційно вивчалась в Києво-Могилянській Академії та в її колегіумах, була очевидно, філософія.
Ще в попередніх розділах було відмічено, що вже протягом XIV-XVI ст. було в Україні живе зацікавлення богословськими і філософськими творами візантійських авторів, а з кінця XV і особливо в XVI ст. антична культурна спадщина популяризувалась також через праці західноєвропейських гуманістів, і нерідко в бібліотеках львівських міщан можна було найти філософські твори італійських гуманістів, а ті українці, що виїздили на студії закордон, інколи самі ставали професорами філософських наук (Юрій Котермак з Дрогобича чи Мартин Шмиглецький). Очевидно основи філософських знань були доступні лише освіченим одиницям, але наприкінці XVI і з початком
XVII ст. у вищого типу школах України з’являється викладання філософії, як окремої дисципліни. Тут згадати б Острог з тримовною гімназією і тримовним ліцеєм, де був складений у 1586 р. підручник з діалектики. Дальше знаємо, що у бібліотеці львівського Старопігійського Братства були збірки творів Платона, Аристотеля та інших античних філософів; тут, у Братські школі, філософію викладав Ісая Козловський. Певне місце в історії філософської освіти в Україні належить теж Замойській Академії (1595 р.) і гуртові викладачів і діячів української культури.
Також уже в київській Братській школі (заснованій 1615 p.), поруч поетики і риторики, викладалась діалектика, а після злиття лаврської і братської шкіл у Києво-Могилянську Колегію, всупереч забороні польських королів, викладалась філософія (з три- і дворічним курсом навчання). Курс філософії, який викладався в Києво-Могилянській Академії, це одна з найкращих сторінок української філософської думки XVII-XVIII ст., і цим викладам присвячено чимало дослідницьких праць. Але дарма, що Києво-Могилянська Академія мала свої філіали, польська влада не дозволяла на уведення в їх програму філософії, як теж чинила спротив проти заснування нових шкіл.
Зовсім інша ситуація була на Лівобережжі, де без будь-яких перешкод виникають школи, що базуються на структурі й програмі Києво-Могилянської Академії. Так у 1726 р. у харківському колегіумі філософію викладали вихованці київської Академії, як от І. Григорович, М. Слотвинський, Ст. Вітинський. У 1749 р., в клясі філософії цього ж колеґіюму, навчалось 17 на загальну кількість 128 студентів, а в 1754 р.—28 на 446. У заснованому в 1700 р. чернігівському колегіумі відкрито теж у 1749 р. клясу філософії, а її програма була ідентична з київською. Існували теж курси філософії у переяславському колегіумі.
Курси філософії українських вищих шкіл використовувались у XVIII ст. в школах Росії, а частинно в Сербії.
В системі єзуїтських шкіл, що густою сіткою вкривали Україну XVII-XVIII ст., і до яких теж учащав великий відсоток української молоді, теж були кляси філософії. І так у Львові, вже з 1612 p., в єзуїтському колегіумі відкрито курс філософії, а згодом теж у Луцьку, Кам’янці і Хвастові, а з 1720 р. львівський колегіум мав новий курс цієї ж дисципліни. Були вони теж у другій половині XVIII ст., вже після ліквідації єзуїтського ордену 1773 p., у Львові, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Станіславові. Друкарню мав лише львівський колегіум, який у XVIII ст. видав ряд філософських праць, як от М. Казачинського — «Філософія Аристотеля», Ковальського — «Парапатетична філософія» (1749), Клечевського — «Основні елементи раціональної філософії» (1772). Всі ці праці були, очевидно, в латинській мові, а всі курси в єзуїтських колегіумах мали яскраво схоластичний характер. Тут треба відмітити, що в згаданих колегіумах, відносно українських студентів практиковано очевидну дискримінацію: в клясах філософії дозволяли їм слухати викладів з цієї дисципліни лише один рік! . . .
Викладалась теж філософія у при монастирських василіянських школах (Гоща, Шаргород, Бучач, Любар, Умань), куди здебільшого вчащали діти українського католицького духовенства і шляхтичів, а теж при інших монастирях, з яких користали тільки ченці. І так напр. у 1743 р. такий курс філософії при школі монастиря св. Юрія у Львові розпочав В. Бошкович, а такі ж виклади були в монастирях у Теребовлі, Підгірцях біля Золочева; в цьому останньому випадку — підгорецька група видала друком у латинській мові свої філософічні тези. Систематично відбувались виклади з філософії в монастирі села Лаврів, що його традиційно називали княжим, бо його засновником був кн. Лев Данилович.
Виклади, які читались із філософічних дисциплін, в монастирях і публічних школах, були оголошувані друком під різними назвами і мали виразно схоластичний характер та виявляли очевидну ідеологічну спрямованість. Поділялися вони на: 1) діалектику (або т.зв. малу логіку), 2) велику логіку, 3) метафізику, 4) загальну і часткову фізику. У викладах з метафізики розглядались теж питання психології та етики. Як видно із збережених колекцій філософських викладів, які збереглися до наших часів, студенти мали змогу користуватись численними лекціями, що їх записували студенти-українці в різних околицях України і закордону. Бачимо в них теж посилання не тільки на грецьких богословів, але теж на західноєвропейських.
Видатні вчені і діячі Києво-Могилянської Академії
З доволі численної плеяди визначних діячів науки і культури, що спершу жили і творили в Києві, а згодом продовжали свою кар’єру в Московщині, треба назвати передовсім:Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського і Паісія Величковського. Вони були чоловими репрезентантами української науки в XVII-XVIII ст., якій присвятили вони по кільканадцять років свого розділеного життя і своєї кар’єри.9
Перший з них, СтеФан Яворський, (1658-1722), уродженець міста Яворів у Галичині, після закінчення Києво-Могилянської Академії і студій в єзуїтських колегіумах Львова, Любліна і Познані, спеціалізувався в теології і філософії, а повернувши до Києва, став професором у цій же Академії. Його освіченість, ораторство й великі організаційні здібності зацікавили царя Петра І. і він у 1700 р. призначує його єпископом рязанським, а в 1702 р. — містоблюстителем патріаршого престолу і опікуном Слов’яно-греко-латинської Академії в Москві. У цій богословській кар’єрі Яворського нас цікавить той період його життя, коли він у Києво-Могилянській Академії в роках 1691-93 читав студентам лекції з логіки, філософії, метафізики, а в частині фізики він знайомив студентів з вченням Аристотеля та арабських філософів Аверреса і Авіцени. Для Яворського Аристотель був завжди найбільшим авторитетом із усіх філософів, і хоч був він (Яворський) визначним духовником того часу, філософію Аристотеля сприймав він не тільки з ідеалістичних, але і матеріалістичних позицій цього філософа. Увесь його трактат «Про душу», який має п’ять частин, дослідники вважають найголовнішим і найбільш оригінальним курсом психології, який коли небудь читався в Києво-Могилянській Академії.
Феофан Прокопович
Феофан Прокопович (1681-1736), син київського купця, кінчив основні студії в київському і римському єзуїтських колеґіюмах, в київській Академії, а з 1710 р. був її ректором аж до 1717 р., коли то його викликано до Петербурга, де він став головним помічником Петра І. спершу в духовних справах, а згодом його ж великим звеличником-панегіристом.
У київському періоді свого життя і діяльности, Ф. Прокопович належав до видатних вчених і поряд з такими професорами Києво-Могилянської Академії, як Й. Кроковський, Ст. Яворський, Христофор Чарнуцький, — репрезентував українську науку того часу, ту науку, яка ступнево виходила з тісних рамок схолястичного вчення і щораз більше ставала на шлях новітньої науки. Як викладач філософських дисциплін Т. Прокопович виявив велику обізнаність з творами античної філософії, а впарі з цим приймав і нову філософію сперту, зокрема, на природничих науках. Серед студентів він популяризує ідеї гуманістичних наук, з повагою ставиться до вчення великого італійського математика-астронома Галілео Галілей і знайомить студентів з його відкриттями. У своїй «Фізиці» він подає поряд з геоцентричною світобудовою Птоломея, геліоцентричну систему Коперника, а про його астрономічні зацікавлення і спостереження свідчать астрономічні інструменти, що залишились по ньому в бібліотеці.
Був теж Прокопович видатним реформатором, перестарілої на той час поетики середніх віків. У своїх творах «Поетика» і «Реторика» він в цілому використовує старогрецькі і староримські зразки та радить студентам наслідувати кращих представників античної літератури і філософії. У письменстві станув Прокопович на межі двох напрямків — схоластичного і псевдокласичного, і прийняв теорію поетичного мистецтва, сформульовану у XVII ст. французом Буало. Це, зокрема, помітне у його реформі шкільної драми в тому смислі, що деякі українські драми того часу мають характер псевдокласичний.
В цілому, Феофан Прокопович виступав проти догматизму, проти сліпої віри в авторитет, боровся за досвідне знання. Він приймає теорію видатного англійського філософа Франца Бекона про дві істини, тобто був він проти того, щоб філософія була слугою теології (як це було в середнєвіччі), а, навпаки, був за тим, щоб теологічні і філософські істини виступали незалежно одна від одної, тобто, змагав до секуляризації науки і філософії. І згідно зі своїм вченням, після переїзду у Москву на службу у царя, він, зайнявши високе становище, засновує там першу світську загальноосвітню школу.
Георгій Кониський
Георгій Кониський (1717-1795), родом з Ніжина, був викладачем низки дисциплін у Києво-Могилянській Академії, м.ін. філософії, а з 1751 р. — її ректором. Як професор поетики написав був курс «Правила поетичного мистецтва» (по латині) і вславився своїми проповідями. Згодом був призначений білоруським архієпископом і членом московського Синоду. Діяльність Г. Кониського в Києво-Могилянській Академії припадає на важливий період в її житті, — на перехід до нової філософії. Він є найбільш типовим представником того часу, коли то у викладанні філософії змагалися два напрями: староїпарапатетичної Аристотеля і досягнень нової науки, зокрема природознавства.
У змінах в навчанні філософії в Києві того часу помітне, передовсім те, що до того курсу вводиться етику, якої давніше не викладали, а в філософії природи був перехід до експериментування. Більшає інтерес до новітньої науки, зокрема астрономії та фізики; філософія Декарта і Спінози знаходять тут очевидне зацікавлення. Ці всі тенденції видні у філософічному курсі, який викладав саме Кониський. Курс цей мав назву:
«Загальна філософія поділена на 4 відділи, які вміщують логіку, фізику, метафізику і етику, викладена в Київській Академії, під проводом найяснішого пана митрополита Тимофія Щербацького, найблагодатнішого куратора цієї Академії, найпревелебнішим отцем Георгієм Кониським».
Названий курс є останнім зразком курсів, які приготовляли самі викладачі. Він виявляє свою власну працю і самостійне вивчення окремих питань. Кониський не копіював своїх попередників, а самостійно використав досягнення нової науки. З його іменем пов’язаний цілковитий розрив Києво-Могилянської Академії із схолястизованим Аристотелем, якого останнім інтерпретатором був саме Кониський, а разом з цим — представником нового напряму у філософії.
Паїсій Величковський (1722-1791)
Україна позбавлялась культурних сил наслідком мандрівки її освічених синів не тільки на Московщину, але і до південнослов’янських і румунських земель. Між виходцями до румунських земель треба згадати Паїсія Величковського, що м.ін. відновив візантійсько-болгарський релігійний містицизм.
Син полтавського священика, після студій у Києво-Могилянській Академії постригся в ченці і згодом скитався по різних монастирях України, а врешті помандрував до Румунії, а звідтіль на Афон. Тут утворив він цілу школу перекладачів і переписувачів аскетичних писань. З Афону подається в Молдавію (частина Румунії) і тут, в німецькому монастирі з більшою групою ченців, створив поважний релігійний осередок та причинився до віднови румунського монастирського життя. Рукописи, переписані самим Паїсієм і його учнями, творять цілий відділ німецької бібліотеки. Величковський залишив по собі сліди як аскет, адміністратор і письменник (м.ін. переклав з грецької мови п ять томів збірника аскетичних творів п.н. «Добротолюбіє». Величковський — стверджує М. Возняк, — закінчив довгу низку письменників-слов’ян, що працювали на „книжнім полі” в Молдавії і Волохії від кінця XIV до кінця XVIII ст.
Наука в Україні XVIII ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)