Одним з перших і дуже важливих відтинків фронту, який відкрила польська влада проти українців, було державне народне шкільництво.
Йшлося про початкову масову освіту української молоді, яка за Австрії користувалась наукою в рідній мові на державні кошти. Правда, у проводі шкільної адміністрації були здебільша поляки, але вони мусіли числитись з вимогами й потребами великої більшості українського населення Галичини. Ці підавстрійські, з українською мовою навчання, школи, що існували по селах, були нижчого типу (1-2 класові з одним чи двома вчителями), а по містах — середнього типу (3-4 класові), і вони були необхідні для основної освіти економічно зубожілого і малограмотного українського населення, яке, після короткого періоду власної державности, стихійно горнулось то освіти.
Перешкодити цьому і обмежити сітку існуючих українських шкіл, полонізувати їх, — це було головним завданням польської шкільної адміністрації вже від перших років польської влади в Галичині. „Писати про українське шкільництво в по версальській Польщі, — стверджує авторитетно відомий дослідник та історик українського шкільництва Л. Ясінчук, — це писати про рафіновану мартирологію українського народу на його землях під Польщею”.
Зайнявши у 1919 р. Галичину, польська влада застала там досить добре розвинену сітку народного (початкового) шкільництва. За даними з 1914 р. було там 2,420 народних шкіл з українською мовою навчання, і приблизно 500 на північно-західнім землях, зокрема на Волині, як теж приблизно 25 середніх шкіл. Політика польської шкільної адміністрації пішла в напрямі повної централізації й полонізації цього шкільництва. Централізацію здійснено так, що усунено всякий громадський чинник від впливів на шкільну адміністрацію, а обов’язкове введення польської мови, як викладової, при рівночасному обмеженні української, і заміна українських учителів польськими, все це служило полонізації. Цей процес здійснювався етапами. Спершу, на початках 20-их pp., переведено повну централізацію. Давні шкільні ради вгатили своє значення, бо не мали впливу на добір учителів. Ці функції стали застережені для шкільної кураторії і для інспекторів. У 1933 р. всі шкільні ради зовсім скасовано.
В половині 20-их pp. українські школи перетворено на двомовні, а в 30-их pp. заведено нову систему освіти, з обсадою шкіл на чисто українських територіях польськими учителями, які старались защепити в молоді польський патріотичний дух. Полонізація українського шкільництва відбувалась ступнево, але послідовно.
В перші роки шкільна влада не вводила змін у мову навчання в українських школах, лише старалася ступнево збільшувати мережу польських шкіл, зовсім ігноруючи потреби українського населення. І так в pp. 1911-12 на терені Галичини було 2,420 народних (початкових) шкіл, а за чергових 10 років, враховуючи роки війни і польського панування, тобто в pp. 1921-22 — число цих шкіл зросло ледве на сім. В цьому періоді часу число польських шкіл з 1,590 у 1911-12 pp. зросло у 1921-22 pp. до 2,247. Це була перша фаза розбудови польського шкільництва за рахунок українського. Друга фаза настала в половині 20-их pp. За драконським законом відомого україножера, міністра освіти Ст. Грабського, українські і польські школи однієї місцевості об’єднувались в одну утраквістичну (тобто двомовну). Цей закон дозволяв на шкільний плебісцит батьків дітей у шкільному віці у львівській, волинській і поліській шкільних округах, щодо вибору мови навчання. Такі два плебісцити відбулися в роках 1925 і 1932 p., в яких було масове волевиявлення за українською мовою. Але польська влада або пофальшувала результати цього плебісциту, або їх зігнорувала, бо всі інтервенції в польських законодавчих палатах не дали ніякого результату. У висліді, дуже багато українських шкіл у Галичині і на Волині стали польськими або, в крайньому випадку, переведено їх на двомовні.
У висліді такої політики число українських шкіл з довоєнного стану 2,420 змаліло до 745 у 1927-28 pp. і до 352 у 1937-38 pp. За їх рахунок незвичайно зросли польські школи, а теж виросли двомовні, яких до війни не було.
Куди гірше було на Волині і на Поліссі, де ступнево взагалі ліквідовано українські школи і замінювано їх на польські, а на Холмщині і Підляшші української мови взагалі не уведено до програми навчання.
Якщо йдеться про т.зв. утраквістичні (двомовні) школи, то вони по суті теж були польськими школами, бо навчання в них відбувалось здебільша в польській мові, учителями були майже завжди поляки, які часто не знали української мови. В той самий час українських учителів масово переносили на західні суто-польські землі і навіть доріст з учительських семінарій чи педагогічних ліцеїв міг дістати працю тільки в корінній Польщі. Додаймо, що на Підляшші і Поліссі православної релігії навчали по-польськи або по-російськи.
За підрахунками Енциклопедії Українознавства „зовсім приблизно можна вважати, що наприкінці 30-их pp. на сто українських дітей у Польщі до українських народних шкіл ходило ледве 7%, до двомовних — 45%, а 48% вчащало до польських шкіл. В цих останніх, половина вчилася української мови як предмету. ”
* * *
Доволі невідрадну картину являло собою теж державне українське середнє шкільництво. Були це гімназії, які постали ще до Першої світової війни, а було їх у Галичині 6 (дві у Львові — Академічна, т.зв. головна і філія, а теж в Перемишлі, Коломиї, Станиславові і Тернополі). Крім цього були ще паралельні кляси при польських гімназіях в Стрию і Бережанах. В той самий час галицькі поляки мали 39 гімназій і 11 т.зв. реальних (середнього типу) шкіл.
За 20 років польської влади в Галичині не відкрито ні одної української гімназії, а з числа 6 — одну гімназію (в Тернополі) у 1930 р. закрито.
Організація української приватної освіти — „Рідної Школи”
Зрозуміло, що за таких обставин українське суспільство Галичини було змушене боротися з цим наступом за найбільш основі права українського народу — права на українську школу в українському дусі. Результатом цього природного руху самооборони основних українських національних інтересів стала організація українського приватного шкільництва та позашкільного виховання молоді. Головним промотором цієї боротьби за українську школу було, засноване ще у 1884 р., Українське Педагогічне Товариство, яке у 1920 р. відновило свою діяльність, а в 1926 р. прийняло назву „Рідна Школа”.
Діяльність „Рідної Школи» обмежувалась лише до Галичини, бо польська влада не дозволила на поширення її на інші українські землі. В порівнянні з 1914 p., коли Педагогічне Т-во мало всього 69 гуртків і 5,000 членів, «Рідна Школа» у 1938 р. нараховувала 2,077 гуртків, організованих при численних філіях, та 104,000 членів. „Рідна Школа» утримувала десятки шкіл, курсів, організувала бурси для молоді, видавала педагогічний журнал, організувала з’їзди, вистави, а свої прибутки одержувала з масової жертвенности українського суспільства.
Таким чином прийшло до організації українського приватного початкового і середнього шкільництва.
В першій категорії, за тодішньою термінологією, народних шкіл в pp. 1937-38 було 41, а з них одна третина 7-клясових. Навчалось у них 6,400 учнів. Існували вони тільки по містах і були гордістю місцевого населення.
Куди краще були розвинені українські приватні середні школи. Не зважаючи на різні перешкоди польської адміністрації, вони досягли доволі гарного розвитку: з десяти цього типу шкіл в середині 20-их років, їх число на початках 30-их pp. збільшилось до 13, а в шкільному році 1937-38 було 19 гімназій і 16 ліцеїв.
До цього типу середніх шкіл належали теж учительські семінарії, яких було 8, але в зв’язку зі шкільною реформою у 1934 р. їх закрили і лише Сестри чину св. Василія Великого (т.зв. Василіянки) вели у Львові семінарію для виховниць дошкілля.
Крім цих двох типів середніх шкіл були ще й фахові школи: купецькі гімназії, однорічні торговельні і кооперативні курси (першого і другого ступня) доповняльні ремісничі школи. Був ще трирічний кооперативний ліцей і цілий ряд інших фахових курсів. Разом „Рідна Школа” вела по різних містах Галичини 65 фахових і загально-освітніх курсів.
Окрему ділянку праці „Рідної Школи” творило українське дошкілля. В роках 1937-38 було 16 постійних дитячих садків з 500 дітьми та 700 сезонових під час літа.
Для всіх цих шкіл заготовлялись шкільні підручники й інші посібники, та видавалась доволі добре зорганізована дитяча література для молоді різного віку. Разом на терені Галичини заходами „Рідної Школи” було зорганізовано для шкільної молоді 700 бібліотек.
Не зважаючи на те, що вся ця рідношкільна система навчання й виховання була виключно в українських руках і була ведена за українські матеріальні засоби, польська шкільна влада старалась накинути українським школам польський виховний ідеал та чинила різні труднощі в їх розвитку. Велику виховну роботу серед молоді проводив «Пласт», що його відділи існували у всіх містах і містечках Галичини, аж до його заборони на початках 30-их pp.
Мали свої організації і українці-вчителі польських державних шкіл. Такою масового членства і матеріально багатою була Взаємна Поміч Українського Вчительства (54 відділи,. 2,700 учителів-членів). Учителі середніх шкіл належали до Учительської Громади, що нараховувала 420 членів.
Наука і освіта в Галичині міжвоєнного періоду (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)