Формуванню національної свідомості в українському суспільстві на початку XIX ст. сприяли великі суспільні події в Російській імперії внаслідок навали армії Наполеона (1812). Після його розгрому, коли російська армія опинилась у європейських країнах,
значна частина російських офіцерів, — а серед них були й вихідці із дворянських сімей України, — зіткнулась із новим для себе способом життя та з новими ідеями, які з’явились у Європі внаслідок розвитку капіталістичних соціально-господарчих форм виробництва.
В Україні, як і в Росії, під впливом знайомств з європейським життям таз новими ідеями посилюються анти-самодержавні та антимонархічні настрої. Російський генерал А. Михайлов-Данилевський, який на початку XIX ст. перебував на Полтавщині і був близько знайомий із кількома родинами українських дворян, свідчив, що він «не знаходив на Україні ні одної людини… сприятливо до Росії настроєної… тут в усіх панував явний дух опозиції». Зрозуміло, що бачене в Європі суспільство нагадувало українцям недавні часи козацько-гетьманської державності з її республікансько-демократичними інституціями, які були зовсім інакшими від тих геополітичних реалій, які утвердилися тут після ліквідації Гетьманщини.
Опозиційні настрої в суспільстві стали ґрунтом для виникнення численних таємних організацій. Зокрема, в Росії і в Царстві Польськім починають поширюватися популярні в європейських країнах масонські ложі, які вперше з’являється ще у 40-80-х рр. ХУП! ст. та після революційних подій у Франції. їхня ідеологія була далекою від національних проблем, бо вони прагнули створити «всесвітнє братство» на принципах рівності, братерства і взаємодопомоги. Поширювались такі ідеї і в Росії серед дворянства, яке прагнули витворити нову суспільну ідеологію. В українському суспільстві ґрунт для закорінення їх був створений ще у ХУІ-ХУІІ ст., внаслідок діяльності братств. Дещо пізніше (наприкінці XVIII ст.) велику роль відіграла просвітницька діяльність видатного українського філософа Г. Сковороди, який своїми проповідями про самопізнання, самовдосконалення й моральне життя особисто намагався піднести мораль суспільства на рівень усього українського життя
Першими на Правобережній Україні з’являються польські ложі. З кінця XVIII — на початку XIX ст. їх поява зафіксована в Києві, Харкові, Одесі, Житомирі, Полтаві, Немирові, Львові та інших українських містах. Російський публіцист О.Н. Пипін зазначає, що в Україні була їх велика кількість.
Ще в 1784 р. у Києві російські офіцери створюють ложу «Безсмертя», потім тут з’явилася ложа «Трьох колон», були ще ложі в Кременчуці — «Мінерва», у Житомирі — «Розвіяний морок», «Схід Житомирський» та інші. Всі вони були «відгуками» розквіту масонства в Польщі. У 1818 році виникає ложа в Полтаві — «Любов до істини», тоді ж у Києві — «З’єднані слов’яни», до якої входили близько 80 осіб — українців, поляків, росіян з числа повітових дворянських керівників-урядовців, різних дрібних чиновників, учителів, лікарів, військових*’. Під впливом місцевих обставин ці ложі виявляють тенденцію перетворитися в українське масонство й розв’язувати проблеми саме українського суспільства.
Цікавою була ще одна ложа — одеська, під назвою «Три царства природи». В ній брали участь онуки останнього гетьмана України Кирила Розумовського — Петро і Кирило.
При розгромі цієї ложі Кирила оголосили божевільним, заслали до монастиря в Суздалі, і лише згодом звільнили.
Особливу увагу властей приковує ложа «Любов до істини» (1818) в Полтаві. Її очолив Михайло Новиков, керівник губернської канцелярії, племінник відомого російського масона Миколи Новикова, який також був масоном і одним із членів російської таємної організації «Союз порятунку», а згодом — «Союзу благоденства». Ще раніше, у 1816р., він був членом ложі «Вибраного Михаїла». Полтавська ложа об’єднала 23 українських поміщиків. Це були нащадки знаменитих козацьких родів: статський радник В. Тарновський, колишній губернський предводитель дворянства, нащадок В. Кочубея — Семен Кочубей, повітовий предводитель дворянства Переяславського повіту Василь Лукашевич, який згодом став також і членом ложі «З’єднані слов’яни»; хорольський предводитель дворянства С. Алексєєв, його брат катеринославський предводитель дворянства, статський радник Д. Алексєєв та інші. До полтавської ложі входив також і знаменитий уже па той час український письменник Іван Котляревський, ідейний вихованець Г. Сковороди, творець української літературної мови. Може, саме через це полтавська ложа привернула до себе особливу увагу урядових кіл. Не випадково вона вже в березні 1819 р. була заборонена (інші ложі в Росії продовжували існувати ще кілька років). У Харкові, на Слобожанщині, також була створена ложа — «Мрущий сфінкс», що була зв’язана із петербурзькою ложею Астрея. Існувало ще ряд лож, як змішаних, так і польських.
Створювались масонські організації як центри космополітичні та релігійно-етичні. Але серед народів, що перебували під гнітом імперій, вони швидко набували національно-патріотичного забарвлення. Члени цих організацій безперервно переймалися політичними проблемами, зокрема і щодо майбутнього України, обговорювали питання про самобутність українського народу.
Так, приміром, Семен Кочубей, член полтавської ложі, побудував у Полтаві цегельню, подарував будинок для заснування навчального закладу — інститут шляхетних дівчат, спорудив кілька адміністративних будівель на свій кошт, полтавській гімназії подарував велику мінералогічну колекцію, влаштував тут інтернат для гімназистів і т. д. — на старості залишився бідняком і в убозтві помер.
Про існування полтавської ложі знав і малоросійський генерал-губернатор М. Г. Рєпнін, який був одружений із донькою останнього українського гетьмана Кирила Розумовського. Він прихильно ставився до І. Котляревського і Шевченка, допоміг друкувати історичні праці Д. Бантиш-Каменського. Сучасники вважали йото навіть українським автономістом. Проте сам Рєпнін доповідав, що він знав про заснування масонської ложі і навіть не забороняв тут кільком членам «відкрити таку, тому що вона відкривалась із дозволу петербурзької головної ложі (Астрея, що була підвідомчою міністерству поліції, а значить, і з його відома». і, зрештою, в полтавській ложі «нічого протизаконного не відбувалося». Хоча сам він відмежовувався від неї і запевняв, що залишався чужим до будь-якого «таємного товариства».
Проте полтавська ложа не змогла перетворитись у таємне товариство. У січні 1826 р. із Петербурга прийшла вимога взяти під арешт головних членів організації разом із їхніми паперами, — так, щоб вони не мали часу їх використати, й прислати заарештованих до самого імператора.
Були взяті під варту й інші члени ложі, зокрема Зеленський, губернський прокурор Грабовський, В. Лукашевич та ін. Василя Лукашевича також привезли до Петербурга й кинули до Петропавлівької фортеці. Після того він кілька років перебував під наглядом поліції, живучи у своїх маєтках до 1832 р. Причиною переслідування щодо нього було те, що жандарми вважали його декабристом, хоча він і не брав участі у повстанні і навіть не став членом жодної декабристської організації. Головною причиною арешту було звинувачення В. Лукашевича у тому, що він нібито був організатором таємного «Малоросійського товариства».
Під час слідства у справі декабристів з’ясувалось, що В. Лукашевич виявляв досить помітні національні симпатії. До цього страшного звинувачення додались свідчення деяких декабристів. Так, князь С. Волконський розповів, що він знає факт того, що Лукашевич вербував до свого таємного Малоросійського товариства підполковника Хотяїнцева і що це товариство було тісно пов’язане із польськими таємними організаціями. Крім того, Малоросійське товариство, як свідчив Хотяїнцев, мало свою програму-катехізис, подібний до масонських. Хотяїнцев навів приюіад. На запитання «Де встає сонце?» за цим катехізисом відповідають: «У Чигирині».
Лукаиіевич на допитах відкидав факт існування Малоросійськоїх) товариства. В той же час він пояснював окремі положення цього катехізису як цілком реальної профами. Зокрема, щодо згадок про Чигирин, то Лукашевич казав, що він був якийсь час столицею повсталої України за Богдана Хмельницького.
Про Малоросійське товариство на слідстві говорили й інші декабристи — П. Пестель, кн. Яблонський і Градецький. С. Муравйов-Апостол, зокрема, свідчив: «мета оного (таємного товариства) приєднати Малоросію до Польщі». Один із дослідників справи декабристів Бородков, який був знайомий з усіма показаннями про Малоросійське товариство, зробив висновок, що його тільки «.мали намір утворити» і воно передбачало «незалежність України». Але плани виявилися нереальними. Щодо цих свідчень напрошуються деякі коментарі.
Якщо й існувало таке товариство, або наміри чи спроби його створити, то, безумовно, про плани входження України до Польщі не могло бути й мови. Недаремно у цитованому вище катехізисі йдеться про Чигирин — столицю козацько-гетьманської держави, де зійшло сонце волі незалежної від Польщі Гетьманської України. Безумовно, Лукашевич добре знав її історію і традиції, зокрема-добу Хмельниччини. Як і інші діячі українського визвольного руху; він сповідував ідеї історичного просвітництва і національної державності, що згодом відбилось у його програмі, про яку чули декабристи.
Звинувачення Василя Лукашевича у зв’язках з польськими таємними організаціями теж можна відкинути. Хоча й справді, польські діячі визвольного руху, як відомо із свідчень поляків, учасників таємних лож, пропонували йому вступити до таємної організації.
Позиція Лукашевича щодо Польщі висловлена не лише у згаданому катехізисі, а й підтверджується свідченнями декабриста С. Муравйова-Апостола. На пропозицію про союз з польськими революційними діячами Лукашевич відповів, що йому «не по серцю» бути «у зв’язку з поляками». І коли декабрист звинуватив його в «уездном патриотизме» й заявив, що в боротьбі за щастя народне «все должны быть одного племени», Лукашевич гостро зауважив, що таке судження «єсть несколько самонадеянно». Це може свідчити про те, що Лукашевича намагались перетягти і до поляків, і до Південної декабристської організації. Але це виявилося марним.
Взагалі, Лукашевич не був задоволений ні ідеями масонів, ні радикализмом декабристських організацій. Головний організатор полтавської ложі Новиков, за свідченнями декабриста кн. Трубецького, «вел себя дурно, стараясь нажиться, отчего по обществу мы не желали иметь с ним отношений». Він (Новиков — Авт.), за свідченнями іншого декабриста М. Муравйова-Апостола, «позволял себе многие злоупотребления, несовместимые с моими мыслями». З цієї причини кн. Рєпнін дистанціювався від нього. А Лукашевич пізніше казав, що Новиков не користувався ні довір’ям, ні повагою, а тому він іюкинув полтавську іюжу і перейшов до Київської масонської ложі.
Очевидно, діяльність організації київських масонів не відповідала його намірам. Тому й розпочав він створювати нове-Малоросійське товариство. Але, ймовірно, воно не встигло розпочати свою діяльність. А коли й розпочало, то вже у 1826 р. Не випадково під час слідства над декабристами про нього стало відомо жандармам. Розуміючи небезпеку викриття, Лукашевич та його прихильники, безумовно, не могли не знищити програмні документи, що компроментували їх.
Полтавська ложа, крім того, підтримувала стосунки із петербурзькою ложею масонів «Астрея», яка була підпорядкована міністрові [поліції. її керівництво перебувало в контактах також із таємним російським товариством «Союз благоденства». На слідстві один із керівників декабристської організації С. Муравйов-Апостол стверджував, що [полтавська ложа М. Новикова була «розсадником таємної організації», бо Новиков «найбільш здібних» членів своєї ложі «влаштовував у товариство, зване «Союзом благоденства». Деякі дослідники вважають, що в 1818 р. Лукашевич був членом «Союзу благоденства», ще один член полтавської ложі — Ф. Глінка — був завербований у «Союз порятунку» на два роки раніше — у 1816 р.
У березні 1819 р. полтавська ложа, а згодом і всі масонські утворення в Україні, були заборонені розпорядженням самого імператора Олександра І. Через два роки були заборонені масонські ложі в Польщі, а в 1822 р. імператор заборонив своїм указом уже всі ложі в Російській імперії. Та посіяні ними гасла свободи, вільнодумства і братерства дали нові сходи.
Політичні дискусії, історична зацікавленість власною культурою, спроби знайти розв’язання важливих соціальних та політичних проблем, тобто політизація масонства, зокрема в Україні, змусила багатьох із учасників цих об’єднань продовжувати свою діяльність. У1819р.в Києві було виявлено ложу «Бідні слов’яни» на чолі з флігель-ад’ютантом кн. А. Лобановим-Ростовським. Очевидно, це була ложа «З’єднаних слов’ян»’^. Саме ця організація справила певний вплив на іюдальніий розвиток ідеології таєм-них товариств, уперше сформувавши ідею слов’янського федералізму. До її складу входили 53 поміщики, а всього 70 осіб. Це були росіяни, поляки, українці. Серед них -учитель Київської гімназії Кульчицький, поляк, граф Г. Олізар, кн. С. Волконський, кн. П. Трубецькой, київський маршалок Шимановський, повітовий маршалок І. ІІроскура, бориспільський маршалок В. Лукашевич, губернський маршалок В. Росцишевський та ін.
Ідеї просвітництва, політичної та національної самобутності України не зникали в українському суспільстві і після розгрому декабристських центрів, у т. ч. й ложі «З’єднаних слов’ян». Згодом вони проявили себе в нових політичних організаціях та їхніх програмах.
Передові освічені люди в Україні і в Росії шукали нових шляхів для майбутності своєї країни. Відтак постало питання і перед російськими освіченими колами про долю неросійських народів, що знайшло своє відбиття в програмних документах різних таємних гуртків та груп.
У цьому середовищі згодом створюються такі відомі організації як «Південне товариство» на чолі з П. Пестелем (м. Тульчин) і «Північне товариство» (м. Петербург) на чолі з К. Рилєєвим та М. Муравйовим, а також «Товариство з’єднаних слов’ян» (м. Новоград-Волинський) на чолі з братами П. і А. Борисовими та І. Горбачевським. Після повстань, які організували члени цих організацій -У грудні 1825 р. на Сенатській площі в Петербурзі, і в січні 1826 р. в Україні — ці товариства дістали назву «декабристських». Особливо значний слід в історії визвольного руху в Україні залишило «Товариство з’єднаних слов’ян», яке стало спадкоємцем ідеї слов’янського федералізму» що виникла у Києві в середовищі масонських організацій.
Учасниками цього товариства були в основному вихідці із освіченого українського дворянства, через те дослідники називали його згодом українським товариством, або слов’янським. Адже саме воно задекларувало у своїй програмі питання щодо національно-державницького розвитку українського та інших слов’янських народів.
Проірама «Південного товариства», створена П. Пестелем під назвою «Руська правда», на періиий план висувала питання про скасування кріпосного права і запровадження республіканських форм правління у вигляді диктатури Народного віча як законодавчого органу. Усе населення Російської імперії П. Пестель ділив натри категорії: «корінний народ російський», «племена до Росії приєднані» та «іноземці, що живуть в Росії». До російського народу він відносить також українців та білорусів, що в минулому, на його думку, становили єдиний народ і єдину державу
Згідно з програмою П. Пестеля проблема «інородців», тобто «приєднаних племен», вирішувалась на принципах «права благозручності», яке протистояло «праву народності», — тобто, прагненню утворювати свої національні держави. Цим правом на свою державу могли, на його думку, користуватися не всі народи, а тільки ті, як вважав він, що зможуть захистити свою державу. З усіх народів Російської імперії таке право могли мати лише поляки, — стверджував П. Пестель. Інші ж народи повинні злитися з російською народністю, щоб Росія стала «державою єдиною і нероздільною».
Щодо України, то її майбутнє в уяві П. Пестеля полягало в тому, щоб ніяка сила її не відторгла від Росії. Сама ж Російська імперія мала стати сильною централізованою державою. Ніякий федеративний устрій для неї неприйнятний. Інакиїе посиляться відцентрові тенденції і виникне загроза втратити цілісність, як це було в княжі часи — в епоху Київської Русі, твердив П. Пестель. Отже, головними у розв’язанні національної проблеми тут мас бути, за Пестелем, централізація і зросійщення. Саме ці концепції «якобінського централізму» пізніше прижилися в російській суспільній думці найбільше, згідно з якими національне відродження розглядалася як справа реакційна або другорядна. Про недооцінку національного питання «Південним товариством» свідчить інцидент, про який оповідають сучасники. Коли деякі учасники «Південного товариства», що діяло в Україні, вирішило провести збори з представниками інших слов’янських народів, вони запросили всіх представників слов’ян — поляків, сербів, хорватів та ін., окрім українців. І тоді польський україномовний поет Тимко Падура заявив, що потрібно ж запросити представників і того народу, в хаті якого зібралися революціонери, які борються за свободу всіх слов’ян.
За іншою програмою, яку створило «Північне товариство» декабристів, котра увійшла до їхнього конституційного проекту, Росія мала стати федеративною державою на зразок Північноамериканських штатів. В основу такої федерації був покладений господарсько-економічний принцип. Національні прагнення народів імперії до уваги не бралися, хоча й декларувалася важливість інтересів усіх народів країни. Вважалося, що федеративне влаштування країни створить умови для утвердження величі всього народу й свободи всіх громадян
Політична програма «Товариства з’єднаних слов’ян», яке у 1825 р. увійшло до складу «Південного товариства» як окрема управа, по суті, повторювала основні соціально-політичні думки «Руської правди». Проте в документі були зафіксовані положення щодо вирішення національного питання слов’янських народів, а насамперед визволення «усіх слов’янських племен від самовладдя», знищення «національної ненависті» й об’єднання їх на рівноправних засадах у могутній слов’янський федеративний союз. У присязі членів цього товариства прозвучала також ідея слов’янської свободи; «Пройду тисячі смертей, тисячі перешкод, — пройду — і присвячу останній подих свободі і братському союзу слов’ян» — говорилось у ній. У такий спосіб — «братського союзу» — і мала створитись велика слов’янська федеративна держава, котра займала б територію від Північного Льодовитого океану до Середземного моря, а її береги мали омивати чотири моря.
До цього союзного федеративного утворення мали входити Україна, Росія, Білорусія, Польща, Сербія, Моравія, Трансільванія, а також деякі сусідні неслов’янські народи — Валахії, Угорщини, Молдавії, яких засновники цього товариства вважали слов’янами
Один із провідників цього товариства — І. Горбачевський у своїх «Записках» занотував; «Товариство мало головною метою звільнення всіх слов’янських племен від самодержавства; знищення між деякими з них національної ненависті і возз’єднання всіх населених ними земель у федеративний союз. Передбачалося з точністю визначити кордони кожної держави, запровадити в усіх народів форму демократичного представницького управління, у творити конгрес для управління справами Союзу і для зміни, в разі потреби, загальних основних законів, подаючи кожній державі права зайнятися внутрішньою будовою і бути незалежною в складі окремих своїх узаконень”.
У цій «Записці» І, Горбачевський підкреслює, що ідеологія Слов’янського товариства багато в чому відрізняється від ідеології «Південного товариства» і що навіть у деяких відношеннях вони були «один одному протилежні». Але оскільки більшість Слов’янського товариства «бачила неможливість боротись із представниками сильного російського товариства, які обіцяло негайно звільнити Росію, зі сшрботою прийняли на себе труд його», — тобто погодилися взяти участь у збройному повстанні. Декларувалося, що в разі перемоги ідеї Слов’янського товариства «з новою силою примусять працювати для звільнення слов’янських народів».
Отже, в цьому Слов’янському союзі кожен народ мусив мати свою державу, свій уряд, свої закони, власне політичне влаштування, національну освіту і т. д. Крім того, передбачаіюся створення спільного парламенту, який мав займатися загальними справами всіх держав, визначалася союзна столиця, а на «троні», за задумами авторів документів, мала сидіти «богиня освіти», яка кожному забезпечувала б справедливе правосуддя^’. Програма Слов’янського товариства проголошувала, крім іншого, релігійну толерантність і віротерпимість, розвиток національної освіти, науки, мистецтв, шанування власних національних звичаїв і традицій.
Таким чином, національне питання вперше посіло почесне місце у програмі «Товариства з’єднаних слов’ян». Воно вирішувалось у формі національного федеративного влаштування, яке виключало зверхність будь-якого народу щодо інших народів, забезпечувало розвиток духовної культури і особи, і захищало кожен народ спільними збройними силами. Дослідники справедливо зазначають, що федеративна ідея, яка вперше блиснула іскрою в масонській організації в Києві «З’єднані слов’яни», була підхоплена в декабристському українському Товаристві. «Батьківщиною федеративної думки була Україна», — зазначає один із них. І далі стверджує: «З інтересу до слов’янства, з федералізму починається українська ідея». Щоправда, тут можна висловити певні застереження. Адже насправді українська національна ідея не починається з федералізму, — вона мала глибинну традицію і лише дістає в нових історичних умовах початку XIX ст., подальший розвиток адаптується до реалій політичного життя нового часу. Ця еволюція української національної ідеї продовжувалась майже століття. Але з’ясувалося, що для Московської держави ідея федерації сі ала методом підпорядкування інших народів і засобом повної їх денаціоналізації. Європейські підходи, культивовані, наприклад, в Австро-Угорській багатонаціональній імперії, для Російської імперії виявилися нежиттєздатними.
Але це буде згодом. У гой час розгром повстання декабристів на теренах України, жорсткі репресії щодо повстанців на деякий час розірвали одну із ланок, яка зв’язувала різні періоди визвольної боротьби. Лише після двадцятирічної перерви нові ідеї з’явилися у наступного покоління діячів українського визвольного руху. У 40-х рр. вони знову починають справляти вплив на політизацію культурно-національного світогляду в українському суспільстві, привносячи в культурно-освітнє відродження ідею відновлення державності українців та інших слов’ян, уже в програмах Кирило-Мефодіївського товариства та в літературній творчості його учасників.
Як бачимо, Україна і Петербург стають центрами найсильнішого вияву національно-визвольних рухів в усій країні, де формувались інтелектуальні напрями національного відродження народів Росії і всієї слов’янщини.
У самодержавно-кріпосницькій багатонаціональній імперії інтелектуальна еліта шукала шляхів щодо визволення народів від соціального («мерзенної переваги володіти іншими людьми»”) і від внутрішнього рабства, шукала шляхів до вільної думки, свободи слова, освіти, культури своєї держави.
Ідеї декабристів підхоплюють ширші групи освіченої дворянської і різночинної молоді уже в наступні 30-ті рр. XIX ст., коли створюються численні таємні гуртки, угруповання та організації в багатьох навчальних закладах. Шеф жандармів Бенкендорф характеризував тодішню молодь як «гангренозну частину імперії», серед якої «ми бачимо зародки якобінства, революційний і реформаторський дух», що ховається нібито під «маскою російського патріотизму». На думку шефа жандармів, «екзальтована молодь… мріє про можливість російської конституції, знищення рангів… і свободу». Але зерна, посіяні цими людьми, дедалі сильніше роз’їдали кайдани кріпосницьких законів і рабської ідеології Російської імперії.
Це був час, коли на європейському континенті розгойдувалась нова революційна хвиля, яка сприяла формуванню й утвердженню національної свідомості й національних держав багатьох народів.