Інтенсивний розвиток архітектури супроводжався значним розвитком монументально-декоративного мистецтва. Хоч у всіх його галузях переважала релігійна тематика, то воно все більше наближалося до реального життя.
Виконуючи різні замовлення церковного і світського характеру, працювало в Україні багато мистців-малярів. Осередком мистецького виховання була передовсім Київська Академія, де малюнкові приділяли багато уваги. Дуже активно діяла в той час лаврська малярська школа та київський іконописний цех, що нараховував десятки майстрів, які працювали і поза Україною. Вчили малювати і у відкритому 1789 р. київському Народному училищі. Учні лаврської школи досягли значних успіхів у галузі малюнку, про що свідчать їхні альбоми з шкільними вправами.
Мистецьке навчання було досить добре поставлене в Харківській колегії, а її викладачі здобували добру освіту в такого знаменитого мистця, яким був Дмитро Левицький у Петербурзі, та в Італії.
Малярство
Велика кількість пам’яток малярства з цього часу — безіменна, а з другої сторони, нам відомі імена багатьох мистців, яких твори не збереглися. Серед образотворчих мистців Правобережжя й Галичини визначне місце займав Ст. Строїнський (1725-99), з міщанської родини у Львові, який здобув освіту в Римі, а згодом очолював львівську малярську школу, і разом зі своїм сином Антоном, братом Мартином і зятем Й. Хойнецьким, виконали багато величних розписів. Мистецькі замовлення останнього польського короля Ст. Августа виконував Антін Грушецький з Супрасльського монастиря на Волині; живописними роботами в церкві св. Юра у Львові керував, вихований у Відні, Лука Долинський. Вони позначені великою майстерністю, як теж і портрети його пензля.
У першій половині XVIII ст. було виконано ряд важливих монументальних живописних робіт. Тільки в самому Києві провадились розписи в Успенському соборі та в Троїцькій церкві Києво-Печерської лаври, а теж в Софійському соборі і Михайлівському манастирі. Над розписами стін і живописом іконостасів у Києво-Печерській лаврі працювали іконописці лаврської малярні. У цих розписах брав участь один з найвидатніших лаврських іконописців Алімпій Голик. Особливо багато були прикрашені в середині Успенська і Троїцька церкви: живопис прикрашував не тільки іконостас, але і всі стіни, арки, склепіння, двері і т.д. Вони зображали події біблійної, євангельської та церковної історії, при чому часто бувало, що обличчя богоугодників нагадували реальних людей.
Нав’язуючи до традиції, що складовою частиною живопису повинене бути портрет фундатора чи опікуна церкви, у вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври бачимо ґалерію зображень державних і церковних діячів. Всіх їх там близько 85 осіб, починаючи з великих князів, гетьманів, а кінчаючи . . . царем Петром І. В інших розписах бачимо сцени з щоденного життя.
У другій половині XVIII ст., розпорядженням московської церковної влади, припиняється таке самовільне трактування церковних розписів і поставлено вимогу обмежитися в розписах до сцен богословського змісту; згодом лаврських іконписців віддано в науку і нагляд «Народного учіліща», де була строга контроля.
В цьому теж періоді розгортається будівництво маєтків на лівобережній Україні, і там, в палатах, теж застосовується мистецькі розписи.
Поширеним видом монументально-декоративного мистецтва був іконописний живопис, а найбільше видатним його представником кінця XVII і початку XVIII ст. був І. Руткович. Належав він до жовківської школи церковного малярства (бо львівське було тоді в занепаді), а найкращий його твір, це іконостас церкви св. П’ятниць у Жовкві. Інші його ікони, як от «Подорож в Еммаус», «Христос і Магдалина», вражають незвичайною живописністю та глибокою людяністю образів. Був він сучасникиом відомого Іова Кондзелевича із Скита Манявського, автора шедевру «Богородчанський іконостас».
Іншим визначним іконописцем тих часів був придворний маляр гетьмана К. Розумовського, Гр. Стеценко, родом з Лівобережжя. Зображав він в іконах біблійно-євангельські сцени в українському дусі, а вершиною його іконостасної техніки є бароковий іконостас у соборі м. Почепа. Національні риси спостерігаємо в іконах В. Боровиковського (допетербурзького періоду), і вони своїм національним колоритом і традиційною постановкою фіґур, помітно відрізняються від раннього іконопису.
Такий же національний колорит бачимо в іконах галицьких іконописців (як от у. Ю. Радиловського), які працювали над мистецьким оздобленням собору св. Юра у Львові. Ці національні риси в іконописі поволі заникають з кінцем XVIII ст. А було це наслідком або строгої контролі, або різних модних течій західної Європи, що замгали до зовнішньої краси та ідеалізації образів.
Портретний живопис
Серед різних жанрів українського світського мистецтва основне місце займав портретний живопис, якого традиції сягають глибокої давнини. Особливістю українського портрету є те, що він, при всій своїй життєвості, зберігав зв’язок з іконописом. Часто в зображенні ікони можна було бачити майстерно вплетений портрет світської людини (як напр. ікона «Розп’яття» з портретом полковника Леонтія Свічки з Пирятина). Але існували портрети, що не мали ніяких релігійних атрибутів і вони, звичайно, виконувались посмертно. їх часто ставили ближче святих місць у церкві, каплиці, а інколи їх вміщували в ікони, щоб забезпечити небіжчикові заступництво святих праведників. Основними замовниками портретів було духовенство і багата шляхта.
Мали такі портрети історичний аспект, бо найбільше з них мали своїм змістом історичні постаті. Дуже популярними були портрети Хмельницького. Цікаво, що їх спершу малювали просто, стримано, то згодом він набув елементів парадності і патетичносте. Таку саме рису має портрет «Б. Хмельницький з полками», з половини XVIII ст., виконаний для церкви в Суботові, де, мабуть поховано великого гетьмана. Його постать, героя визвольної війни, подано там на весь ріст, у парадній киреї, біля його ніг зображено схематично територію України і перначами відзначено розташовання полків. Бачимо там теж і запорожців зі знаменами, козацький герб з військовою козацькою арматурою, намет, а все це мало символізувати Запорозьку Січ. Група поляків, які схилилися перед гетьманом, має виявити велич гетьмана-героя.
З інших видатних історичних постатей, що їх спортретовано в цьому часі, ми бачимо героя полк. М. Миклашевського, гетьманів Скоропадського, Апостола, ватажка народного повстання М. Залізняка, а теж вчених того часу, як Галятовського, Барановича, Прокоповича і ін., які прикрашали стіни церков, монастирів. З нахилом до документальносте зображено теж портрети львівських братчиків. Нерідко подибуємо теж портрети жінок козацької чи панської знаті (як от Сулимихи), в парадних одягах, з коштовними прикрасами.
Друга половина XVIII ст. має в мистецтві ще один аспект, а саме — окрему категорію тих мистців, що в силу тодішніх обставин, помандрували до Петербурга чи Москви, і там своїми талантами збагачували (подібно як і письменники чи вчені) московську культуру.
Таким славним майстром в добі рококо був передовсім Олекса Антропов (1716-95), що за допомогою Гр. Левицького розписав у Києві іконостас і всі ікони Андріївської церкви, і він, своєю мистецькою діяльністю, відкриває згодом цілу галерею визначних українських портретистів. Між учнями Антропова найбільше вславився великий майстер портретного мистецтва Дмитро Левицький (1735-1822). Був учнем Київської Академії, основну освіту одержав від свого батька, гравера, Григорія Левицького-Носа, а від 1761 р. працював у Петербурзі, де керував портретною клясою Академії Мистецтв, а згодом здобув славу найбільшого портретиста на сході Європи. Залишив по собі в спадщині 100 портретів, а між ними, крім цариці Катерини і царської родини, польського короля Ст. Лещинського і французького філософа Дідро.
Другим визначним портретистом того часу був учень Левицького, Володимир Боровиковський (1757-1825). Творив він на грані XVIII-XIX ст. і написав ряд ікон і 160 портретів. В основному творив він у дусі класицизму, але його малярство треба вважати уже за перехідний етап до нових» форм, що розвинулись у 30-их роках XIX ст. На думку критиків мистецтва, деякі його картини дорівнюють найкращим зразкам західноєвропейського малярства, а навіть не поступаються перед славним англійським малярем Гейнсборо. З 1789 р. він постійно проживає в Петербурзі, де теж створив свою школу.
Антон Лосенко
Зовсім окреме місце в історії малярства XVIII ст. займає визначний український мистець, що здобув собі славу не тільки в російській імперії, але і на чужині, був теж наш земляк, родом з Чернігівщини, Антон Лосенко (1737-1773). Спершу завербований до царської капелі, він розвинув у собі великий малярський талант і вкінці став ректором петербурзької Академії Мистецтв. Велику роль в його кар’єрі відіграло його перебування закордоном (пішки перейшов Німеччину, Голландію, Францію) і студії у славного французького маляра Вієна, що очолював малярський відділ Французької Королівської Академії. Там же одержав Лосенко свою першу медаль, згодом дві інші медалі, а дальше Петербурзька Академія наділяє його окремою срібною медалею. Побував теж Лосенко три роки у Римі. В Петербурзі Лосенко, як і інші українські малярі, не тільки причинився до того, що російське малярство вийшло з вузького кола іконописного шаблону і копіювання, але він перший дав оригінальні твори на теми біблійні та історичні. Він перший почав малювати історичні картини зі старокняжої доби: «Князь Володимир перед Рогнідою», «Св. апостол Андрій Первозванний»; з біблійних тем найбільше вславився такими картинами як «Чудесна довля риб», «Каїн і Авель», «Жертва Авраама». Дав теж картини з античною тематикою («Гектор і Андромаха»). Ці і інші його картини ставлять Лосенка поруч найкращих італійських і французьких мистців його доби і вони, очевидно, вславили досягнення російського мистецтва. Антон Лосенко був творцем класицизму та історичного малярства на всьому сході Європи та одним з найбільших мистців реалізму, і таку визначну оцінку дала йому теж закордонна критика. Лосенків сучасник, французький гравер, Віль, висловився, що „той козак став першим великим мистцем України”. Помер Лосенко маючи всього 36 років.
Рівночасно з цими мистцями, що працювали в Петербурзі, один талановитий мистець присвятив свій талант українській культурі, але поза кордоном російської імперії, а був ним Лука Долинський (1750-1824). Родом з Білої Церкви, щасливим збігом обставин він знайшов опікуна свого таланту в особі львівського митрополита Льва Шептицького, який уможливив йому закінчити мистецьку освіту у Відні. Згодом він опинився у Львові, де йому доручено прикраси церкви св. Юра. Він теж виконав багато прикрас для інших церков Львова і поза Львовом. Багато праці поклав він у Почаєві, де малював стіни і образи. Залишив теж по собі багато портретів галицьких владик і західньоукраїнського духовенства.
Народне малярство
В XVII-XVIII ст. процвітало в Україні теж малярство, творцями якого були невідомі народні майстри. Такого типу є саме згадувана картина невідомого маляра «Хмельницький з полками», чи ікона з XVIII ст. «Спокушання Ісуса».
Дуже популярними були теж народні картини «Козака-бандуриста», які можна було побачити і в станковій картині, і в розписах печей, на стінах хат чи на скринях. Оця манера змальовувати козака-бандуриста відповідала традиції народних пісень, у яких козак, лицар-воїн, поєднується з мистцем-бандуристом, або як людина, що надівсе цінить волю. Такі картини були вже відомі в XVII ст., а в XVIII ст. вони стають більш мистецькі і підпадають певним змінам: замість безіменного козака-бандуриста, з’являється «Козак Мамай» (таке було прізвище одного з провідників Коліївщини), звичайно під дубом, під яким відпочивав, або як розправляється з ворогами. На Закарпатті народні картини зображали місцевих повстанців. А втім на всіх землях України розвивалося народне мистецтво у формі кераміки, різьби на дереві, килимарства, вишивки, ювелірного мистецтва, і в них безіменні майстри застосовували українську народну-рослинну орнаментику.
Гравюра XVIII ст.
На початку XVIII ст. продовжали свою мистецьку творчість у Києві і в Черкасах два найбільші ґравери з другої половини XVII ст., а це Леонтій Тарасевич та Іннокентій Щирський. Поруч них, до кращих майстрів цього періоду, треба зарахувати Нікодима Зубрицького, що працював у галузі дереворізьби і мідериту у Києві, Чернігові і Львові, Д. Галаховського, І. Мигуру та інших. Разом у цьому столітті було яких 50 граверів, а центром Граверства був Київ.
У другій половині XVIII ст. висуваються нові майстри гравюри, а були ними Гр. Левицький (1697-1769) та Оверкій Козачковський. Роля київського гравера Гр. Левицького для наступного покоління майстрів була такою ж значною, як свого часу Ол. Тарасевича. Здобув він освіту закордоном, знав кілька мов і був дуже освіченою людиною свого часу, бо і в літературній і філософічній ділянках він відзначився як автор праці про філософію Аристотеля. Крім того виконав ряд гравюр на міді для київського видання «Апостола» і «Євангелії». Ерудиція і майстерність Левицького виявились особливо в гравюрах-панегіриках на честь культурних і релігійних діячів, а зокрема київського митрополита Рафаїла Заборовського, якого прославляє як провідного діяча того часу. Портрет Заборовського підтримують чотири музи, і вони мають символізувати основні ділянки його культурної чи релігійної діяльності. Там же, по боках, Києво-Печерська лавра з церквами та іншими будівлями, по середині — Успенський собор, корпус Софійського собору і монастирі, корпус перебудованої Академії і трьох студентів з хартією в руках. Ця Гравюра є зразком великої майстерності у відтворенні образу людини, досягнутої великим українським гравером.
Своєрідною є теж творчість О. Козачковського, який в pp. 1721-37 виконав понад 40 гравюр. Характеризує його точний рисунок і виразність форм («Український Давид»). Талановиті майстри працювали теж в уніатській друкарні в Почаєві, як от А. Голота, з впливами західноєвропейських. У Львові багато мідеритів створив І. Филипович. Під кінець XVIII ст. українська гравюра втрачає своє громадське значення, бо в той час по більших центрах засновуються друкарні, а саме — в Єлисаветграді, дві нові в Києві, а згодом в Харкові, Чернігові, Миколаєві.
Образотворче мистецтво XVIII ст. ( За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)