Українське образотворче мистецтво Галичини того періоду репрезентують три прізвища: Івана Труша, Олекси Новаківського і Петра Холодного.
Перший з них, що почав свою мистецьку діяльність ще наприкінці минулого століття, був передусім знаменитим організатором мистецького руху. Свою мистецьку славу встановив він ще в довоєнних роках своїми пейзажами із східної України, портретами, і разом з Борачеком став одним з творців нового українського пейзажу в стилі імпресіонізму. Навіть те, що деякі свої мотиви повторяв серійно (майже 300 полотен з мотивами Дніпра під Києвом) не зменшує його позиції, як оригінального і творчого мистця, одного з найкращих, яких у той час видала Галичина.
Антитезою Труша був Олекса Новаківський, якого імпресіонізм, за словами Гординського, — „перетворюється вже на символістичний експресіонізм”. У львівський період своєї творчості Новаківський відкриває власну мистецьку школу, з якої, за підтримкою митр. А. Шептицького, вийшли численні мистці (близько 60 учнів). Найбільше з них відомі, це Л. Гец, Г. Смольський, Св. Гординський, Ст. Гебус-Баранецька, В. Іванюк, М. Мороз, М. Драган, С. Луцик. Новаківського завжди хвилювала природа рідного краю і він з пристрасною любов’ю відтворював її красу в пейзажах, натюрмортах. З його більших відомих полотен це «Автопортрет», «Дзвінка», а зокрема «Собор св. Юра» у Львові.
Третім з тих великих, був Петро Холодний, глибоко відмінний від пристрасного Новаківського. Холодний, по професії професор хімії, розважно підходив до розв’язки своїх малярських проблем. Він — „зачарований світом галицької ікони, яка в його очах об’являлась свіжими соковитими барвами”. Він вивчає уважно техніку іконопису, як і матеріяли, якими і на яких малюється. Холодний став творцем неовізантинізму, але власного, не подібного до того, що його основи дав Михайло Бойчук. Холодний залишився мистцем малих форм до яких власне і належить ікона. Його твори в короткому часі (1920-30) стали справжніми подіями в мистецькому житті. Сюди належать: іконостас каплиці в Богословській Академії, вітражі в Успенській церкві у Львові та деякі пейзажі. Він звертав на себе увагу глибокою народністю та націоналізмом стилю.
Побіч цих трьох великих малярських індивідуальностей, жили й творили у Львові мистці групи Січових Стрільців. Були ними О. Курилас, Ю. Буцмаиюк. І. Іванець, Л. Гец, та мистці старшої генерації А. Манастирський і О. Нальчицька. З молодших: М. Осіпчук, Я. Музика, В. Крижанівський. М. Бутович, В. Дядинюк, Р. Лісовськнй, та баталісти О. Сорохтей і Л. Перфецькмй.
Скульптура
Куди скромнішу картину уявляла собою в цьому періоді скульптура. В роках напередодні Першої світової війни скульптором коротко працював тут М. Паращук (виїхав до Болгарії і там поселився); метеором пролетів через галицьку землю незвичайно талановитий молодий різьбар-романтик М. Гаврилко, родом з Полтавщини, (м.ін. вирізьбив у реалістичному стилі погруддя М. Шашкевича), і який загинув у лавах української армії. Врешті цього мистецького жанру пробували й інші майстри пластичного мистецтва, але були це здебільша аматори.
Першим, на велику міру, українським скульптором цього часу став, після фахових студій у польській Академії Мистецтв у Кракові, уродженець Полтавщини, Сергій Литвиненко (1889-1963). Це був справді фахово вишколений мистець, з професійно виробленою, індивідуальною методою творення. У 1929 р. поселився він у Львові і в 30-их pp. став найвидатнішим українським різьбарем. Йому, серед великого числа випадкових скульптур, м.ін. належать такі монументальні твори, як погруддя гетьмана Мазепи, Петлюри, а теж таких передових українських діячів, як митр. Шептицького, П. Холодного,
В. Кричевського, ген. М. Тарнавського, О. Новаківського. Найвизначнішим твором цього мистця є нагробний пам’ятник І. Франкові, що персоніфікує каменяра, на Личаківському кладовищі у Львові. На працях Литвиненка відбився вплив великого французького різьбара А. Родена та його школи імпресіоністів. Своя і чужинецька критика належно оцінили його великий талант. На еміграції в Нью-Йорку був дуже активний в мистецькому житті і залишив тут чимало своїх скульптур. Тут і помер. З його мистецької робітні вийшли інші адепти цього мистецького жанру. З них найбільше замітними були М. Сагайдаківський і Гр. Крук. Цей останній вславився своїми скульптурами після Другої світової війни на еміграції, в Мюнхені.
Крім Крука, послідовника Литвиненка, в останні довоєнні і післявоєнні роки, звернули на себе увагу скульптури А. Павлося, (статуарна різьба), та праці самобутньої скульпторки (і письменниці) О. Л«туринської, родом з Волині, що створила кілька добрих погруддів м.ін. Шевченка, Петлюри та Є. Коновальця у Ротердамі. В часи Другої світової війни, на мистецькому Парнасі Львова, появився талановитйй скульптор, уродженець Донбасу, М. Мухін, що згодом на еміграції заблистів своїми різьбами з українською історичною і побутовою тематикою («Князь Ігор», «Чумаки» та ін.).
В ділянці графіки особливо відзначився, теж як маляр і організатор українського мистецького руху, Павло Ковжун (1896-1939), родом з Волині. Працював він головно в книжковій графіці (обкладинки, екслібріси, ініціали, ілюстрації тощо), а разом з М. Осінчуком працював теж у церковній поліхромії в українсько-візантійському стилі. Був учасником багатьох краєвих і закордонних мистецьких вистав. Графіка Ковжуна, — пише Гординський — „це одне з найцікавіших і найцінніших явищ нового українського мистецтва, як і творчість Нарбута. Завжди чутливий до того, що діялось у мистецтві світовому, він перейшов у своїй графіці різні впливи (Нарбута, футуризм, кубізм, конструктивізм), ніколи одначе не перестаючи були глибоко українським».
Образотворче мистецтво Галичини у міжвоєнний період (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)