Вже в перших декадах другої половини XIX ст. в малярстві теж спостерігаємо нові тенденції. В цій добі еклектизму прийшло до відкинення класицизму, і вже два роки після смерті Шевченка, в мурах Петербурзької Академії прийшло до нового мистецького руху, що мав сильне соціальне підложжя.
Мистцями оволоділа соціальна тенденція точно відтворювати дійсність, при чому сюжети для своїх картин брали вони з простонародного життя, а якщо з панського — то показували його негативні риси. В цих реалістичних прямуваннях мистці виступали проти гасла „мистецтво для мистецтва”, а на його місце висували формулу мистецтва на службі громадських ідеалів. Був це т.зв. ідейний реалізм. Започаткована в 60-их роках так у літературі, як і в мистецтві ця течія в 70-их роках прибрала форму „Т-ва пересувних вистав”, які були дуже популярні в Україні аж до кінця століття. Від цього терміну усе малярство останньої третини XIX ст. так і називається „передвижництвом”. І так, влаштовуючи малярську виставку в столиці імперії, її організатори „пересували” її згодом до інших більших міст, передовсім центрів українського життя, викликуючи одушевлення громадян.
Основоположниками цього Т-ва були мистці українського походження — І. Крамський (1837-87) та Ілля Рєпін (1844-1930) з Чугуєва на Харківщині. Репін, славний своєю багатою і високомистецькою спадщиною, вважається продуктом українсько-російської культурної симбіози, автім і найбільшим майстром малярства на всю Росію.
Найбільш талановитим і типовим представником малярства того часу був Микола Ґе (1831-94), що, на думку Дм. Антоновича, був „більше глибоким філософом, ніж артистом”. Був він першим з тих мистців, що почали відворотний еміграційний рух з Росії назад в Україну. Найбільше відомий він релігійно-психологічними картинами «Тайна вечеря» і «Голгофа», а теж картиною «Шевченко на допиті в ген. Дубельта».
Його сучасниками були талановитий майстер портрету М. Ярошенко (1846-1893) і М. Пимоненко (1862-1912). Перший замітний картинами з тюремно-революційного побуту, а другий здобув популярність сценами святкового українського села і козацького побуту.
Дуже популярним у мистецтві „передвижних виставок”був жанр пейзажу. Тут великий успіх мав своїми українськими краєвидами Архип Куінджі, учень славного російського мистця І. Айвазовського (родженого на Кримі) вірменина, що спершу малював українські степи, а згодом став виключно мариністом (Чорне море) і поклав початок цілій школі українських мариністів.
Для українського мистецтва в цій добі особливе значення має творчість тих мистців, що почали шукати зв’язків з українською національною традицією. Тут треба відмітити передовсім Сергія Васильківського (1854-1917), який для своїх картин вивчав зразки історичних і народних одягів і орнаменту. Був він автором славних історично-побутових малюнків, якими був прикрашений будинок Полтавського земства.
Другим великим майстром, зокрема баталістичного жанру, був світового масштабу мистець Микола Самокиш (1860-1943). Він залишив по собі картини передовсім історично-побутового та мисливського характеру. З історичних картин Самокиша найбільше відомий «Бій Богуна з Яремою Вишневецьким». На думку Св. Гординського — Самокиш „один з найбільших баталістів, що їх знає світове мистецтво”.пз
Усамостійнення українського малярства і відірвання його від російського шукали українські мистці в трьох великих мистецьких осередках України: Києві, Харкові і в Одесі. Культивували вони передовсім пейзаж.
В київській групі найсильнішим пейзажистом був Сергій Святославський, (що вчився в Сошенка) і К. Кожицький. З харків’ян вирізнялись М. Дубовський і, крім згаданого вже Васильківського, М. Ткаченко. В одеській групі найбільшим майстром виявився І. Похитонов, якого невеликими краєвидами захоплювалися в свій час французи.
Були ще і інші мистці, що спеціалізувались в українських краєвидах, як от Г. Головко, М. Околович, а між ними були греки, молдавани, що підпадали під українські впливи і підсвідомо українізувались. Найкращим доказом бажання відокремитись від російського мистецтва в Одесі, де національна свідомість була дуже низька, було заснування у 1889 р. Т-ва Южноруских Художників, якого творцем і організатором був талановитий мистець, херсонський поміщик, Лев Скадовський. До цього т-ва пристали згодом українські мистці з інших міст і воно проіснувало аж до революції.
Образотворче мистецтво Галичини другої половини ХІХ ст.
Порівнюючи зі східноукраїнськими землями, Галичина дещо відставала в образотворчому мистецтві.
В першій чверті XIX ст. працював тут ще Лука Долинський (1750-1824), а згодом, після 40-річної перерви, щойно в 60-их роках приходить до розвитку національного мистецтва. Першим, що почав творити і то в дуже невідрадних обставинах, був Корнило Устіянович (1839-1903), незрозумілий тодішньому, мистецьки примітивному, галицькому суспільству. Символічним висловом його усамітнення й нерозуміння є його картина «Мойсей» в Успенській церкві у Львові. Кращим твором цього мистця є його «Шевченко на засланні».
Церковним малярством і портретом займався його сучасник Теофіль Копистинський (1844-1916), («Автопортрет», «Дальматинка» та інші). Жанрові картини і портрети малював теж Т. Романчук (м.ін. портрет Ю. Федьковича).
На межі академізму і реалізму стояла творчість буковинського мистця М. Івасюка, який спеціялізувався в історичному малярстві («Хмельницький під Зборовом» з 1893 p.). З 1912 року маємо його «В’їзд Хмельницького до Києва», а пізніше «Богун під Берестечком».
Реалізм у галицькому малярстві проіснував аж до 1930-их років, а його культиваторами, що творили на межі кінця XIX ст. і перших декад XX ст., були А. Монастирський і Осип Курилас.
1898 р. засновано в Галичині перше Т-во для Розвою Руської Штуки, яке в роках 1898 і 1900 організувало дві вистави образів з участю Копистинського, Устіяновича, Куриласа, О. Новаківського, Труша і інших. При кінці того сторіччя, під впливом західноєвропейського імпресіонізму, приходить до обновлення мистецтва. Це пробивається в творчості мистців реалістичного напрямку, а згодом імпресіонізм становиться сильним динамічним напрямом. Відкриває цей напрям нову главу в історії українського малярства, що її Дм. Антонович окреслив терміном „сучасність”.
Гравюра кінця ХІХ ст.
Деякі мистці другої половини XIX ст. принагідно проявляли теж свої вмілості в гравюрі. Таким був Микола Ге, що копіював сцени зі своїх малярських праць. Такими були Крамський, учень Жемчужнікова в гравюрі, та О. Литовченко. Перший з них робив ілюстрації до «Страшної помсти» Гоголя, при чому він старався бути реалістом.
Поминаючи зросійщеного Рєпіна і його праці в цій ділянці, найбільш видатною постаттю як рисівник і гравер був Микола Самокиш, що був майстром рисунку собак, коней і взагалі тварин. Найбільше відомий він як майстер рисунків до альбому «Из украинской старини», де в 21 листі зобразив він сцени з історії та побуту України. Графікою та акварелею займався теж ілюстратор Микола Каразін (внук Василя Каразіна), який^виконав більше як 3,000 рисунків. Він теж ілюстрував твори Шевченка. Між ілюстраторами «Кобзаря» вславився у 80-их роках Олекса Сластіон (ілюстрації до «Гайдамаків»). Одначе ні Сластіон, ні Каразін не виготовляли самі своїх Гравюр: вони працювали як графіки, а їх рисунки репродукувались механічним способом. Всі вони, хоч випадково займались гравюрою, але саме завдяки їм, як фахівцям, українська гравюра перетривала непригожі часи й дожила до XX ст.
Одним з дуже плідних українських граверів того часу був Мих. Рашевський, що здобув собі славу в популярному журналі «Нива», для якої копіював ксилографічним способом краєвиди українських пейзажистів.
В 90-их роках прийшло, за словами Дм. Антоновича, „до справжньої катастрофи мистецтва гравюри”. Причиною цього був винахід цинкографії, яка в передачі рисунку технічним способом, була куди точніша і дешевша від граверського способу. Здавалось, що граверському мистецтву прийшов кінець. Але так не сталось. На грані ХІХ-ХХст. гравюра знову стала окремою галуззю мистецтва з окремими завданнями і засобами.
Образотворче мистецтво кінця ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)