Як уже було згадано, у формуванні українських мистців значну роль відіграла петербурзька Академія Мистецтв, де в 30-40-их роках, не дивлячись на академічну засклепленість, були між професорами видатні педагоги-нова-тори, як К. Брюлов, а в другій половині XIX ст. П. Чистяков.
Вони залишили глибокий слід у мистецтві Росії, а при тому виховали чимало мистців. І так нпр. учнями Брюлова були між іншими такі українці, як Іван Сошенко, Дмитро Безперчий, Аполлон Мокрицький, а передовсім Тарас Шевченко, що саме Брюлову завдячує свій викуп з кріпацтва. І в Петербурзі вчилась більшість мистців. Чимало з них, закінчивши Академію, викладали малювання в навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси і т.д. А треба відмітити, що малюванню багато уваги присвячували теж у Харківському і Київському університетах. Рисувальні кляси існували в Ніжинському і Крем’янецькому ліцеях.
В розвитку українського образотворчого мистецтва XIX ст. можна виді’ лити кілька етапів. І так — у першій половині XIX ст. виступали окремі мистці, серед яких ще не було великих талантів. Середина XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українськім малярстві — Тараса Шевченка та його послідовників, як от Л. Жемчужнікова, К. Трутовського та інших. їх творчість була великим вкладом в українську мистецьку культуру.
І врешті — в другій половині XIX ст. маємо нові напрями і нові досягнення, про які буде мова згодом.
Художнє мистецтво XIX ст.
По смерті Вол. Боровиковського у 1825 р. у малярстві російської імперії приходить до кризи. Після деякого застою починається реакція проти клясичності і щораз більше відчувається, подібно як і в літературі, схильність до реалізму. Рух цей започаткував ніжинський українець (а з походження грек) Олекса Венеціянов (1779-1847), учень Боровиковського, який з гуртом своїх учнів безуспішно старався промостити шлях новому реалістичному напрямові, бо в 30-их роках прийшло до відродження класицизму. Його головним представником серед професорів Петербурзької Академії був Карло Брюлов, і між його учнями були останні українські майстри класичного напряму малярства, між ними І. Сошенко, Дм. Безперчий і Т. Шевченко.
Перше місце серед цих епігонів класичного малярства належить найкращому з них і найбільш талановитому Шевченкові, що у 1838 р. почав свої малярські студії в петербурзькій Академії Мистецтв і можна його вважати за найкращого представника образотворчого мистецтва 1840-60 років.
Мистецький талант Шевченка виявився передовсім у різних галузях малярства, а саме в: а) портретному, б) жанровому, в) пейзажному і г) релігійному. Крім цього Шевченко пробував своїх сил у скульптурі і гравюрі. Особливе признання мають гравюри Шевченка і за них він дістав титул академіка. Однак високо стоять його рисунки олівцем, тушею, сепією і аквареллю. Як майстер останньої доби класицизму він уникав великих академічних полотен; він ступнево переходить на реалізм і історичні теми заступає сценками з реального життя.
Першою жанровою картиною Шевченка, створеною в Академії Мистецтв був «Хлопчик-жебрак ділиться милостинею з собакою під парканом» з 1839 р. За цю картину молодий мистець дістав срібну медаль. На початках сорокових років він бере теми з історії України, з життя народу, його побуту. З цього часу маємо його «Циганку-ворожку» і найбільший розміром твір олійного живопису, що показує драму української дівчини-кріпачки «Катерина». Вслід за цією реалістичною картиною появляються чергові в такому ж жанрі, як от «Селянська родина» з 1843 p., сценка з життя українського селянина. У 1843 р. Шевченко подорожує по Україні і збирає в захопленні великий матеріал в етюдах, малюнках, ескізах. Він задумує видавати серію офортів під назвою «Живописна Україна», а в ній показати історичне минуле, побут і звичаї народу. Шість офортів з 1844 р. з історично-побутовою тематикою («Видубицький монастир», «Дари в Чигирині», «Судна рада») визначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. В противенстві до своїх попередників, які в своїх картинах ідеалізували Україну, він змальовує її реалістично, зокрема закріпощене зубожіле село.
Другою важливою ланкою мистецького себе вияву є портрет. Тут Шевченко виявляє себе справжнім майстром. Це видно передовсім з його власного автопортрету (1840-41) і з дальших років (1843-47), коли він дає нам портрети Маєвської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба.
У 1845 p., коли він закінчив Академію, Шевченко приїжджає до Києва і тут, під час своєї праці, в «Археографічній Комісії для вивчення пам’яток старовини», знову має нагоду побувати по селах і містах України і виконувати різні рисунки, етюди, ескізи для своїх майбутніх творів. Мистецькі плани Шевченка художника перервав його арешт.
На засланні починається другий період його мистецької діяльності. Він має тут нагоду спостерігати і змальовувати життя вбогих пригнічених казахів, і з цього періоду маємо такі його малюнки, як «Казахські діти-жебраки», «Державний кулак»; цікавить його теж пейзаж. Найвизначнішими малюнками з цього періоду є серія «Блудний син» (1856-57). Строго реалістичний характер має ж цього часу «Кара шпіцрутенами», в якій він відтворив картину знущання над людською гідністю.
Після повороту з заслання (1857) поет-мистець чотири роки живе в Петербурзі, де продовжує малювати. З цього часу маємо його портрет графа Ф.П. Толстого, великого його приятеля — актора М. Щепкіна та мурина Айри Олріджа.
Тут треба згадати, що Шевченкові автопортрети творять окрему групу. Починаючи від автопортретів молодшого віку, а кінчаючи на тих, що є з часів заслання, ці портрети є начеб то мальованою біографією геніального поета: вони наглядно показують нам як молодий, здоровий організм чимале заслання, що врешті довело його до передчасної старости, недуги і смерті.
Творчість Шевченка становить новий етап в історії українського образотворчого мистецтва і вона надихнула багато українських та російських мистців до нових картин, творених у дусі т.зв. ідейного реалізму, який в по шевченківській добі репрезентували Крамський, Репін, а головно, вже пізніше, Микола Ґе. Шевченковими шляхами пішли згадані вже раніше Жемчужніков, Трутовський, а передовсім відомий маляр В. Штернберґ, якому Шевченко присвятив один із своїх віршів, Сласнон, Їжакевич та інші.
Гравюра XIX ст.
Ще під кінець XVIII ст. мистецтво рококо почало втрачати свою популярність та співзвучність з вимогами громадянства в Україні. Це м.ін. виявилось в тому, що начебто, зникли видатні майстри цього жанру. Зокрема брак таких майстрів у цій ділянці відчула друкарня Києво-Печерської лаври, яка виручалась другорядними майстрами, що копіювали гравюри старих лаврських майстрів, зокрема Тарасевича, Левицького, Козачковського. Деякі з них, як от Домбровський, передовсім цікавились комерційним збутом своїх скопійованих репродукцій, а інші, всупереч славним колись київським традиціям граверства, не пішли з духом часу. Тому й Київ не притягав талантів.
Одним із здібніших учнів гравюри був талановитий Гр. Сребреницький, який, на жаль, не знайшов для себе добрих умовин праці в майстерні Києво-Печерської лаври, опинився в Петербурзі і там щойно на французьких зразках вишколився на доброго гравера.
Після Сребреницького, на протязі всього XIX ст. кращих виявів українського граверства треба шукати знову в Петербурзі, бо в Києві, потрібні для лаврської друкарні гравюри виготовляли аматори, з яких дехто навіть дійшов до мистецького виконання.
Але в перших десятиріччях XIX ст. між петербурзькими українцями теж не було граверів-мистців. Були ними з фаху мистці-малярі, скульптори, архітекти. Таким м.ін. був з фаху скульптор, майстер клясичності JI. Козловський, портретист В. Боровиковський, таким же був архітектор, слобожанський поміщик М. Альфієрі, незвичайно цікавий діяч на полі українського мистецтва, що теж вчився граверства в Петербурзькій Академії.
У Петербурзі, як аматор, у 1842 р. виготовив портрет цариці Катерини II. скульптор Кость Климченко. Інший українець із Слобожанщини М. Кашинцев робив літографії з картин Єґорова і Брюлова славних «Помпей». Для українців особливо цінним і загальновідомим є офорт Штернберґа «Кобзар з поводирем», виконаний для першого видання Шевченкового «Кобзаря».
Врешті-решт, академіком від Гравюри був іменований і Тарас Шевченко і його вважають найкращим українським гравером XIX ст., хоч в основному був він мистцем-малярем, а гравюрою займався тільки двома наворотами: кінчаючи Академію видав він у 1844 р. шість офортів альбому «Живописна Україні», а вдруге більше займався гравюрою на протязі останніх двох років свого життя. Всі гравюри Шевченка відомі з репродукцій. Вони історичного змісту («Дари в Чигирині»), казкового («Москаль і смерть»), побутового («Судна рада», «Сватання») і два краєвиди («Видубицький монастир» і «У Києві»). Ці гравюри були дуже позитивно оцінені фаховою критикою ще за життя мистця.
Крім цих шістьох, залишив нам Шевченко декілька гравюр з українських і чужинецьких майстрів малярства, а також гравіровані портрети і автопортрети. Це великої мистецької вартости твори, на яких видно слід добрих студій на творах Рембрандта.
Монументальна постать Шевченка закінчує період клясичності в українській гравюрі і разом з цим відроджує українську гравюру до дальшого життя у дальших періодах її історії.
З сучасників Шевченка добрим гравером був Дмитро Андрузький (1811-80) з Полтавщини, що м.ін. гравірував портрет царя Петра І., але ця його праця згоріла в печатній майстерні.
Образотворче мистецтво першої половини XIX ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)