Починаючи з 20-их pp. відроджується передусім монументальний живопис, в якому працювали групи митців у Києві, Харкові та Одесі.
Найбільше колоритною постаттю в цій ділянці був М. Бойчук, що в своїх роботах спирався передовсім на прийоми візантійського живопису та на народну творчість і хотів поєднати традиційні форми з сучасністю. Разом з учнями своєї школи (Т. Бойчук, В. Седляр, О. Павленко, М. Рокицький, О. Довженко, М. Шехтман), він шукав зразків у мистецтві стародавнього Єгипту, Італії (доби ренесансу), Візантії та давньої Руси-України. Його група взяла участь у монументально-декоративному оформленні українського павільйону на першій всесоюзній сільськогосподарській виставі в Москві 1923 p., а згодом — у фрескових розписах Київського Мистецького Інституту. Такі ж розписи виконували його учні, індивідуально чи групово, в інших місцях. В тридцятих роках Бойчук і майже всі його учні були зліквідовані за „контрреволюційний традиціоналізм і націоналістичні форми”; виконані ним численні фрески в Одесі, Києві і Харкові були знищені. Творів самого Бойчука збереглося дуже мало. Відомі лише невеликі малюнки голів і композиції постатей, виконані в техніці італійської школи.
Мистецькими принципами Бойчука керувалась теж група монументалістів Київського Мистецького Інституту, якою керував Л. Крамаренко, і яка шукала синтези живопису з новою архітектурою. Члени цієї групи залишили багато розписів на стінах клубів, світлиць тощо. Всі ці розписи мали своєю темою робітників, селян, червоноармійців і т.п.
У ділянці станкового малярства, до якого модерні формалістичні групи в революційний період ставились негативно, а то й відкидали його (як от кубо-футуристи, супрематисти, конструктивісти), прийшло до його оновлення. В 20-их pp., серед великої кількості полотен, виділяються твори Федора Кричевського — триптих «Життя», А. Петрицького, (що передусім працював у ділянці театральної декорації) «Інваліди», «Мати», «Барикади», та М. Самокиша — «Бій за прапор», «Атака» і інші. «Інваліди» Петрицького здобули першу нагороду на Всеукраїнській мистецькій виставі, а Ф. Кричевського триптих «Життя» (три частини: кохання, сім’я, повернення), що зображує долю селянської родини в недавньому минулому, здобуло мистцеві у 1928 р. признання на міжнародній мистецькій виставі у Венеції. З інших картин Кричевського треба відмітити велику картину «Довбуш» та картини «Мати», «Сім’я».
Малярем-баталістом, що прославляв воєнні подвиги „червоних», був М. Самокиша, який виявив себе непоганим майстром. Йому теж належить велике полотно «В’їзд Б. Хмельницького до Києва» та «Бій Богуна з польським магнатом Чарнецьким».
Тема революції-війни захоплювала багато інших мистців, а між ними і бойчуківців. З цих останніх треба вирізнити повну драматизму картину «Розстріл» В. Седляра, та І. Падалка «1919».
Темі сучасного життя боротьби за соціалістичну індустріалізацію присвячені картини випускників Київського Мистецького Інституту (Сиротенка, Рибальченка, Любишевського, Трохименка). Очевидно, що чимало картин присвячено Червоній армії, а теж безпритульним дітям, шахтарям, фабричним робітникам. Тема українського села і селян та тих змін, яких вони зазнали під час і після революції, була теж відображена в картинах І. Липківського, І. Коровчинського та А. Черкавського. Зокрема темі радянського села в Україні присвятила свої картини Оксана Павленко, а оригінальні картини села залишив нам теж І. Падалка («Сіножать», «Молочниці»).
В ділянці портрету, що перейшов еволюцію від традиційних форм до нових пошуків, треба назвати з того часу передусім портрети роботи Ф. Кричевського, які відзначаються монументальним композиційним розмахом та барвистим колоритом. Одним з кращих у цьому жанрі є його «Автопортрет у білому кожусі» і портрет проф. Г. Павлуцького. Окреме місце у розвитку українського портрету займає творчість А. Петрицького, який в роках 1928-33 виконав олією і аквареллю близько 150 портретів українських письменників та діячів української культури і мистецтва. Його портретна серія була значним явищем в історії українського мистецтва, дарма, що дуже мало з неї збереглось.
Замітними портретистами були ще І. Падалка (серія жіночих портретів), В. Седляр, Л. Крамаренко, а теж М. Козик, І. Їжакевич. Ф. Красицький.
Пейзаж був репрезентований мистцями старшого покоління. Найбільше видатним у цьому жанрі був М. Бурачек, якого прозвали „співцем української природи”. Його увагу притягали міські, сільські та краєвиди Дніпра («Дніпро і кручі», «Реве та стогне») і на ньому видні впливи французьких імпресіоністів та польського мистця Станіславського. Ліризмом пройняті пейзажі Г. Світлиць кого, замилуваного у білих селянських хатках. Пейзажі малювали теж Василь Кричевський, К. Трохименко.
Жанр індивідуального пейзажу та індустріальної теми в українсько-радянському малярстві підніс на високий рівень О. Шовкуненко. а провідною лінією його творчості 20-30-их pp. стає індустріальна тематика і процес праці в нових умовах. На початку 30 pp. він створив серію акварель, присвячених Дніпробудівництву. В цьому ж жанрі працювали М. Козик, М. Міщенко, М. Рокицькнй
Графіка
Поряд з малярством розвивається графіка у всіх своїх видах і різновидній техніці виконання: офорт, дереворізьба, ліногравюра та літографія. Мало своїх творців і традиційне мистецтво малюнка чи портрету (О. Сластіон, М. Самокиша. Ф. Красицький, Ф. Кричевський, К. Трохименко). Пошуками національних тем і образів позначена творчість мистця великої культури М. Жука, який дав низку портретів українських письменників та діячів мистецтва
і культури, при чому його картини відзначаються глибоким відтворенням психічного стану зображених осіб. Визначні успіхи в галузі станкової графіки, в середині 20-их pp. мала С. Налепинська-Бойчук. Після студій в Петербурзі, Мюнхені, Парижі, де вивчала західноєвропейську графіку, вона вернулася до Києва і тут керувала майстернею Київського Інституту Пластичних Мистецтв, і була викладачем у цій же школі. Її тематика — події війни і революції, а в них традиційна українська графіка сплітається з модерною (м.ін. вона виконала Гравюру «Пацифікація (поляками) західної України у 1930 р.»). Сучасником її, подібним мистецьким спрямуванням, був монументаліст І. Падалка, що теж брав теми з часу війни і нового побуту селян і робітників. Залишив нам низку портретів. Його талановитим учнем був О. Довгаль, що перейшов від бойчукізму до західноєвропейського експресіонізму. Визначне місце, поруч Налепинської-Бойчук, займає О. Сахновська, яку цікавили теми сучасносте («Слухають радіо»). Згодом дає вона героїчно-романтичні образи жінок-революціонерок 70-их pp. і часів І. російської революції та Визвольних змагань 1917-18 pp.
У другій половині 20-их pp. в українській графіці з’являється новий великий талант, М. Касіян, що прибув в Україну з Праги у 1927 р. вже як добре вишколений майстер графіки. Ще у ранніх творах він виявив себе експресіоністом, а тематикою його були вбогі, безробітні люди і драма їх родинного життя. В Україні він поглибив свою тематику, даючи реалістичні картини часів революції, при чому його героями були постаті радянського будівництва.
* * *
В перше десятиліття нового періоду українського мистецького руху приходить до розвитку мистецького оформлення книги, що було викликане великою книгопродукцією радянської України. Крім І Їжакевича і О, Сластіона які ще раніше працювали в тому напрямі, великих успіхів добилися мистці школи Ю. Нарбута. а це Л. Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексєєва. Ілюстрації та обкладинки, виконані цим колом нарбутівських учнів, з правила виявляли зміст і стилістику літературного твору. їм належать теж численні екслібриси В цій ділянці визначався теж професор Київського Мистецького Інституту А. Середа, якого ставлять близько Нарбута.
В книжковій графіці окреме місце належить В. Кричевському, митцеві широкого творчого діапазону. Ще в дореволюційний період він дуже багато зробив для відродження українського національного стилю в архітектурі, в монументально-декоративному мистецтві і в книжковій графіці. В радянський період він відновив ці традиції, сполучуючи їх з модерними сприйманнями, і відповідно до цього змінив стиль книжкового оформлювання. Над оформлюванням книги працювали теж графіки молодшої генерації А. Страхову В. Єрмилов та ін.
Другим, побіч В. Кричевського, визначним графіком був І. Їжакевич, реаліст. Його роботи відзначаються знанням народного побуту і фольклору, при чому його композиції лише умовно пов’язані з літературним твором.
Окремий відділ в історії української радянської графіки творять журнали сатири і гумору, а теж пребагатий відділ дитячої і юнацької літератури, яка мала своїх декораторів.
Скульптура
Вже на початку XX ст., коли оживився мистецький рух, українські мистці а втім і скульптори, почали шукати зв’язків з поступовими течіями Заходу, а в парі з цим додержувались українських народних традицій.
Одним з перших з молодого покоління, що звернув на себе увагу, був Мих. Гаврилко, родом з Полтавщини. Вдосконалив він свій талант у Кракові та Парижі; в Галичині вславився своїми погруддями Шевченка; в Києві був відзначений за проект пам’ятника Шевченкові. Виконав він теж декілька бюстів Шевченка на Лівобережжі, але у вирі воєнних подій був вбитий більшовиками в Полтаві 1919 р.
Так само жертвою більшовицького терору впав багатонадійний мистець І. Севера, який здобув мистецьку освіту в Празі та Римі.
Але українським скульпторам старшого як і молодшого покоління не довелося вповні проявити своїх творчих талантів. Доба, в якій жили, вимагала від мистецтва взагалі, в тому числі і від скульпторів, підчинитися вимогам партійної пропаганди. На порядку дня знайшлись т.зв. творчі замовлення на пам’ятники, погруддя і т.п. Леніну, Марксові, а згодом Сталіну, і взагалі вождям та героям комуністичної революції. Навіть, коли тут чи там виникнула потреба поставити пам’ятник визначній українській людині, то й тут приходилось до дуже складних і трудних ситуацій. Прикладом цього може бути історія з конкурсом на проект пам’ятника Шевченкові на могилі в Каневі в 1926 p.: з 22-ох проектів ні один не був прийнятий, а в цьому конкурсі брали участь найкращі мистці не тільки України, але й усього СССР . . .
Те ж саме повторилось у 1930 р. з міжнародним конкурсом на пам’ятник Шевченкові у Харкові. Між проектодавцями, не враховуючи дилетантів, одні виявляли „хуторянське просвітянство”, інші „етнографізм”, а ще інші — академічні і натуралістичні тенденції. Ні одного оголошеного проекту не прийнято.
Щойно у 1933 p., на подібному конкурсі з участю 30 проектодавців, двом мистцям, неукраїнського походження (Манізерові і Лянгбардові), вдалося задовольнити смак партійних верховодів. Проекти таких відомих українських мистців, як Кавалерідзе, Б. Кратко, Ф. Кричевський, Петрицький чи Касіян — були відкинені.
У 1921 р. пам’ятник Григорію Сковороді, роботи І. Кавалерідзе,, поставлено в селі Лохвиці на Харківщині, а теж в 1926 р. в с. Сковородинцях надмогильне погруддя — роботи Б. Кратка. Були теж поставлені пам’ятники Шевченкові в Полтаві (роботи Кавалерідзе). А зрештою, інші українські скульптори, як Теннер, Новосельський і другі, виконували партійні замовлення під смак і потреби радянської влади.
Образотворче мистецтво 20-30 років в Україні (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)