В культурній історії українців, відзначених печаттю генія, О. Мурашко (1875-1919) не одинокий, але й життьовий шлях його не з легших.
Уроджений р. 1875 у Києві, але зразу згублений на селі безбатченко, з бідою віднайдений в дитинстві, пізніше усиновлений чоловіком своєї матері іконописцем О. Мурашком, тяжко поневірявся будучий артист в дитинстві, чимало перетерпів від названого батька замолоду, аж поки не покинув його хати, в голоді та холоді пробиваючи собі шлях до мистецтва, і тільки якийсь десяток років із свого не сповна 44 літнього життя мав артист для спокійної творчої праці. Раннє дитинство О. Мурашка пройшло у Борзні, потім у Чернігові, де він вперше ходив до школи, потім у Києві, куди переїхав іконописець О. Мурашко і де тоді розписувано Володимирський собор. У Київі ж таки брат іконописця Микола Мурашко мав знамениту тоді для Києва художню школу, до якої линув бідний хлопець, але куди не хотів ного пускати названий батько, фаховий іконописець. Спочатку талановитого хлопця віддали до гімназії, потім до іконописної школи, хотіли навіть віддати до крамниці торгувати бакалією, тільки не до художньої школи, куди так рвався молодий хлопець, що пристрастився до малювання з перших років свого дитинства, малюючи, за браком паперу, по стінах, по долівці, за що також йому немало приходило ся терпіти. Нарешті, маючи 15 років від роду, О. Мурашко, бажаючи віддатися укоханому мистецтву, покинув нерідну батьківську хату п пішов жити самостійно, гірко бідуючи і тяжко голодуючи. Правда, вже в цей час певну моральну піддержку знаходив О. Мурашки у В. Васнецова і завідуючого працями у Володимирському соборі проф. А. Прахова, що подекуди підтримував Мурашка й матеріально. Зрештою, через чотири роки пощастило А. Прахову переконати упертого іконописця підтримати прийнятого сина на шляху до мистецької науки; залагоджено перемир’я, і в 1894 р.
О. Мурашко поїхав до Петербургу, де витримав іспит до натурного класу Академії. Через три роки О. Мурашко скінчив класи Академії і в 1897 році вступні до майстерні І. Рєпіна. В тому самому році музей Академії придбав у власність працю Мурашка — Портрет дівчини. Мурашко відразу став улюбленим учнем Рєпіна, і вплив цього майстра досить довго відчувався в працях Мурашка. Працюючи в Академії, Мурашко чимало часу віддавав самоосвіті, а також в цьому часі зійшовся а гуртком свідомих; українських художників у О. Сластьона, якому за це мав нагоду р. 1918 на з’їзді діячів українського мистецтва у Києві прилюдно подякувати. Кожного літа з Академії Мурашко обов’язково виїздив на Україну, куди його тягло від туманних берегів Неви до гарячого сонця, до ясних зір. до яскравих тонів… Не останню роль грало і романтично-патріотичне піднесення, нкс манило молодого артиста на шлях історичного жанру. Данину цьому настроєві, не без впливу І. Рєпіна, заплатив Мурашко вибором теми для основної конкурсної праці. Це була побутово-історична картина «Похорон кошового», для одного з персонажів якої позував, між іншими, покійний драматург М. Старнцький. В числі конкурентів Мурашка виступав також Малявін, той самий, іцо трохи згодом прошумів у Європі своім «дерзким варваризмом», але також ( коро и погас, і боєва праця його, придбана до музею міста Венеції, за короткий час потемніла, втратила свій «колорит» і. як свіжа руїна, нидіє в темному і вохкому кутку музею. На честь петербурзької Академії треба віднести, що своїм присудом вона оцінила солідну, вдумливу і глибоку працю Мурашка перед галасливим виступом Малявіна, і на конкурсі 1900 року український «Похорон кошового» переміг московських малявінових «баб». Мурашко на конкурсі отримав першу премію, його картину куплено до музею Академії, а він сам дістав стипендію на подорож за кордон. За кордоном працював О. Мурашко в Парижі і особливо в Мюнхені. Мюнхен безперечно лишив більше слідів у творчості Мурашка, ніж Париж, і сам артист пізніше не раз казав, що Париж добрий для загального розвою художника, а Мюнхен — для зосередженої творчої праці. Часово відбився в праці Мурашка і блеск парижського життя в таких роботах, як «Кафе». «На вулицях Парижу», але. як свідчить дружина покійного майстра, це поставила йому на докір московська критика і московські художні кола. Він сам пізніше називав свої картини цього часу — гріхами молодощів і не охоче їх показував. Навпаки, Мюнхен, що тоді переживав добу свого останнього.
Справді блискучого малярського розцвіту, ближче увійшов у індивідуальність українського майстра, поміг йому перебороти впливи Рєпіна і увійшов помітною складовою частиною в формацію його таланту. Свої закордонні праці Мурашко представляв до Академії, яка двічі поновила йому закордонну подорож.
Нарешті р. 1907 О. Мурашко вертається до рідного Київа, де тоді його названий батько старівся і скаржився на самітність; молодий майстер селиться в батьковій господі і уряджує там для себе добру майстерню. Два роки пізніше, в 1909 році, О. Мурашко входить в число професорів київської художньої школи, в яку встигла обернутися колишня школа М. Мурашка. В цій школі три роки бореться О. Мурашко, щоб подолати передвижницьку рутину, але всі його зусилля пропадають марне, і, покинувши цю школу, він у співробітництві з А. Крюґер-Праховою і ще де ким закладає свою власну Студію, яка стала цікавим осередком досить провінціального тоді, що до мистецтва, Києва. Ця студія проіснувала до самого 1917 року, коли нарешті обставини на короткий час усміхнулися привітно, і О. Мурашко всю свою енергію направив на заснування в Київі Української Академії Мистецтва, до якої О. Мурашко дав ініціативу, був головним діячем в справі здійснення цієї своєї улюбленої мрії і увійшов до першого складу її професорів. Останні два роки свого життя О. Мурашко присвятив ділові заснування, праці і охорони Української Академії Мистецтва і в буквальному страшному розумінні цього слова, на сторожі цього огнища українського мистецтва поклав своє життя. Уже цього одного було б досить, щоб ім’я О. Мурашка було записане золотими літерами в історію українського мистецтва.
Але це тільки героїчний фінал. Самий зміст лежить глибше: час праці Мурашка у Київі з 1907 до 1917 року, це — власне період його творчих осягнень, мистецької еволюції, європейського успіху і получених я ним колючих тернів. Про успіхи Мурашка за цей час його дружина оповідає: «Року 1909 Мурашко вперше посилає свою працю «Карусель» на міжнародній виставку до Мюнхену в Glaspalast». Ця картина справляє на колосальній виставці, серед тисяч виставлених праць майстрів всіх народів, таке вражіння, що за неї присуджують майстрові золоту медаль, і він дістає запросини до участи в визначніших міжнародних виставках: до Grosse Berliner Kunstausstellung, до Associations des artistes de Vienne, до Амстердаму, до Венеції то що. Разом із тим майстер дістає пропозицію улаштувати твою власну виставу; цю пропозицію О. Мурашко приймає і в роках 1910 і 1911 уряджує свою власну невелику виставку, не більше 25 праць, у Берліні, Кельні і Дюссельдорфі. Цн виставка мас, визначний артистичний і матеріальний успіх. Особливе вражіння за кордоном справляють українська яскравість тонів і життєрадісним колорит нош картин, .’і 1911 року О. Мурашко стає постійним учасником мюнхенського Сецесіону, де його особливо цінять як портретиста. Того самого року він виставляє на міжнародній виставці у Венеції дві з кращих своїх речей: «У неділю» і «На терасі», які на тій самій виставці було придбано: першу до Нью-Йорку, другу — до королівської галереї у Бухаресті. Цікаво, як у цей час українського майстра швидче і легше могли зрозуміти за кордоном, ніж у Московщині: того ж таки 1911 року О. Мурашка запросив до участи у своїй виставці «Союз Русских художников» у Москві. І от московські художники, не зважаючи на успіх Його картин, докоряють йому за «мюнхенство», називають Його «не русским художником», а його картини називають «окладниками до Jugeud’y». Розуміється н такій розбіжності української і московської мистецької творчості! немає нічого ДИВНОГО. Але, на жаль, подекуди і українська критика повторює це, і називає Мурашка мюнхенцем. або «українським Сєровим». Тим часом Мюнхен ні в якому разі не з’ясовує цілого Мурашка. Мюнхен — це епізод, який поміг Мурашкові пережити впливи Рєпіна, чого зрештою не здолав Серов. Але Мурашко ніколи в своїй творчості не спинявся, одні впливи він переживав, користуючись другими, а сам в дійсності простував назустріч тому мистецькому зворотові, який дає себе відчути в малярстві Европи вже після його смерти. Найкращим тому доказом може служити остання значна річ Мурашка «Жінка з квітами», написана в кінці 1918 року, «н якій яскраво впинився зворот до якоїсь нової маніри, нового розуміння».
Г. Лукомський свідчить, що Мурашко не ночував задоволення з своєї професорської праці. І це зовсім зрозуміло. В останні роки життя .Мурашка в українському мистецтві панував певний націоналізм, відживлений могутнім поривом національної революції, націоналізм, що черпав з джерел українського мистецтва 17 і 18 віків. Це був час Нарбута. школи М. Бойчука і навіть класично стропі іі Василь Кричевський платив данину цьому націоналізмові і славився як майстер українського орнаменту, в якому, правда, подекуди констатували його певну сухість. Але критики не догадувалися, що ця сухість є в дійсності холодна шляхетність, яка так блискуче тепер виявляється в його пейзажах, перейнятих витонченістю класичності. Той самий зворот до класичності вже стояв перед художнім хором О. Мурашка і, розуміється, він був призначений і покликаний, щоб вивести українське мистецтво на цей широкий шлях. Певне Мурашко не злякався б і, здавалось, безнадійно скомпромітованого слова «академізм». Протест проти крайностей реалізму, реакція проти імпресіонізму, що втратив володіння формою, а іноді й рисунком, той протест, що в українському малярстві й особливо рисункові виявлявся в націоналізмі, в звороті до старої української графіки, а почасти до кубізму і конструктивізму, раніше чи пізніше мусів знайти свій нормальний вихід в звороті до живої форми і до солідної академічної виучки цієї живої форми та до стриманості! колориту. Потреба цього звороту тепер відчувається скрізь. Найсильніший представник націоналізму Нарбут зійшов у могилу, його спадкоємці розтер яно топчуться на одному місці, ніби забившись у глухий кут; В. Кричевський все яскравіше виявляється, як шляхетний майстер класичного пейзажу, і поки він живе і працює, принаймні ця галузь українського малярства забезпечена. Але хто виведе із утвореного націоналістичного глухого кута ціле українське малярство? Це була роль, для якої, здавалось, родився Мурашко. Правда, і Мурашко спеціалізувався головним чином на портреті, але вій не звужував малярства до стислого портретного мистецтва, він не був тільки портретистом, який-би забував для персональної трактовки зображуваної особи завдання малярства, але навпаки, Мурашко до виконування своїх портретів підходив з широкими малярськими завданнями. Кожен його портрет має самостійні вартості, незалежно від майстерних осягнень чи Я портретності!. Тому мистецтво Мурашка не є обмеженим мистецтвом портретиста, але широким, різностороннім малярським мистецтвом. Його великі знання і майстерне володіння формою і фарбою, його колористичні осягнення разом з гарячим темпераментом здолали б у свій час вивести українське малярство на твердий шлях. І от саме напередодні здійснення свого історичного покликання його одбирають від українського мистецтва. Хто ж тепер заступить на відповідальнім посту Олександра Мурашка?