Письменниця Олена Звичайна, добре знана широким колам українських читачів зі своїх попередніх творів «За що?», «Золотий потічок», «Селянська санаторіях, «Миргородський ярмарок», збірки «Оглянувшись назад», роману «Страх» і написаної разом з Михайлом Млаковим повісти «Ворог Народу». За допомогою живих, яскравих, вихвачених із самого життя персонажів та характеристичних обставин вже змалювала вона різні моменти українського життя в основному в період між двома світовими війнами, інколи трохи переступаючи межі цього часу; виявила величезну спостережливість та вміння наочно й переконливо, без штучного пафосу та мелодраматичних страхіть зобразити типові епізоди з життя українських людей в обставинах тогочасної дійсності.
Свою літературну творчість письменниця почала від кінця 1942 року, а раніше, живучи під совєтами, н е писала, бо, хоч і відчувала здібності та покликання до творчої праці, але розуміла, що в обставинах тогочасної дійсності вона не зможе вільно висловлювати своїх думок, і тому вважала за краще мовчати, аніж писати неправду. «Коли думаю про те, що я помру, а книжки мої залишаться, то мені за них нема чого червоніти перед трибуналом власного сумління, бо вони правдиві, в них нема фальшу на замовлення», — сказала Олена Звичайна при одержанні Першої Франківської нагороди у грудні 1967 року.
Твори письменниці тричі були на літературних конкурсах, і всі три рази були премійовані. У 1948 році повість «За що?» (коло 500 сторінок) єдина з 53 праць дістала першу премію на великому конкурсі українських політичних в’язнів у Західній Німеччині, в 1952 році оповідання «Лист» було відзначене премією на конкурсі часопису «Свобода» в Америці, а в 1967 році повість «За що?» в подвійно більшому розмірі (939 сторінок) під назвою «Ворог Народу» авторства Олени Звичайної та Михайла Млакового дістала вдруге першу нагороду на конкурсі Українського Літературного Фонду імені Івана Франка в Чікаго. Це поки що єдина літературна праця українською мовою у вільному світі, що дістала двічі першу нагороду в різних частинах світу, в різних роках і в різних складах жюрі літературних конкурсів.
Крім того Олена Звичайна часто брала активну участь у дискусіях, що розгорталися в українській пресі вільного світу, та була авторкою численних статей на літературні, громадсько-політичні та правописно-мовні теми.
Черговий твір письменниці, повість «Ти» розкриває київське життя в останніх роках нової економічної політики — 1927-му, 1928-му і перших місяцях 1929-го року. Місце дії не поширюється за межі Києва і подібно до того, як Віктор Гюґо у своєму романі «Собор Паризької Богоматері» зробив цей найстарший французький храм не лише місцем дії та німим спостерігачем зображуваних подій, але й фактичним учасником їх, що немов реаґує на них і переживав разом із героями, — так і Київ у повісті Олени Звичайної з його докладними описами, точним топографічним поданням розташування вулиць, визначних історичних пам’ятників та будов, ніби живе життям героїв, стежить за їх образом думок, поведінкою і діями . . .
На тлі пишної краси київської архітектури й багатої природи садів, парків і усаджених деревами вулиць та бульварів розгортається життя скромної героїні — сирітки, яка, не маючи ще 16 років утратила свою матір-учительку і лишилася сама-одна на цілому світі, без родичів та близьких друзів і, здавалося, була вже приречена на загибель. Але розумна, практична, не по роках розвинена спромоглася запанувати над собою, стати на ноги, знайти собі працю й забезпечення.
З перших сторінок книги вона привертає до себе всю увагу й любов читача. Ті зовнішня привабливість, блакитно-іскристі оченята, «стрижена пухнаста головка кольору стиглої пшениці», майже ідеальний спосіб життя й поведінки, тверезість думання, чепурність, уміння пристійно, по змозі гарно вдягнутися, але без натяку на кокетство, зображують її дуже привабливо і забезпечують їй усі симпатії.
Поступово, за ходол повісти, розкривається всебічна обдарованість дівчини, її гарне вміння грати на фортепіано Ліста, Шопена, Бетховена; далі виявляється, що вона ще й гарна танцюристка, яка стає предметом загальної уваги на новорічному балу в клубі інженерів і техніків. Розвинене в ній і прагнення до освіти, балсання студіювати у вищій школі, куди вона ще не може вступити через занадто молодий вік. Врешті розвивається в ній бажання літературної творчості, яке спонукує почати працю над повістю про безпритульних, що вона й робить, виявляючи велике співчуття до їх безталання і особисто допомагаючи декому з них матеріально мимо того, що сама теж якось стала жертвою їх грабунку. Перейняте від матері упереджене ставлення до сучасного режиму зростає під впливом обсервації власними очима довколишньої непривабливої дійсності.
Своєю вдачею, образом думок, поведінкою Віра дуже подібна до Наталки Гринь, героїні попереднього твору Олени Звичайної «Ворог народу» і є ніби її прототипом у молодому віці. Героїню оточує строката Галерея інших персонажів повісти, що являють собою типових представників різних верств тогочасного суспільства.
Закоханий в юну Віру літній комуніст Малюга, активіст-висуванець, що розпочав свою партійну і службову кар’єру, та мимо жахливої неписьменності й духової обмеженості висунувся завдяки своєму пролетарському походженню і партквиткові на становище керівника великої установи, дарма що не вміє добре навіть скласти резолюцію та грамотно розписатися. Він, не позбавлений людяності, допомагає героїні у тяжких годинах її життя, не зважаючи на те, що дізнається про її приналежність дo ворожого совєтській владі елементу, як доньки розстріляного старшини армії УНР. Таких висуванців було на той час дуже багато, і чимало з них, як і Малюга у своїх намаганнях догодити партії, «перестаралися» та опинились у неласці зі втратою високих постів і переведенням на підрядну роботу.
У парі з Малюгою виступає Одарка, внучка кріпака, людина також пролетарського походження, робітниця, кандидат, а пізніше член комуністичної партії. Одержавши від Віри можливість вселитись у спільне з нею мешкання і тим зберегти його від поселення там когось стороннього, небажаного, вона короткий час живе з нею у дружніх стосунках, які швидко псуються. Одарка стає ворогом своєї співмешканки і говорить про неї, як про антисовєтський елемент.
Колористичні постаті різних канцелярійних працівників, завідувача канцелярією, прозваного Ніколаєм Вторим, начальниці канцелярії іншої установи Ганни Іванівни, типи вчительок — лагідної сердешної Надії Петрівни, що була щирою приятелькою покійної матері Віри, і гострої незгідливої директорки школи доповнюють довгу шеренгу дійових осіб, а Степан Панченко, новий шануватель Віри, що несподівано виринає на самому кінці повісти, вражає своєю дволичністю, удаваною щирістю почуттів та улесливістю, пов’язаною з пішими цілями.
Окреме місце в повісті займають історичні постаті письменниці Людмили Старицької-Черняхівської з чоловіком, що грають проте лише епізодичні ролі; натомість їх донька
— красуня Вероніка, гарна, вибаглива, що своєю вишуканістю й манірою поводження привертає дo себе загальну увагу на балу, займає більше місця в повісті. В образі членів родини Старицьких-Черняхівських з майже фотографічною точністю увічнено постаті людей, що впали жертвами за свою любов до України й бажання поліпшити її до.п.ю.
Кожна з дійових осіб — це повнокровна, жива людина, типова представниця тогочасної дійсності. Спосіб думання, поведінка кожного персонажа обумовлені подіями навколишнього життя. Письменниця талановито вміє часом однією характеристичною рисою зовнішнього вигляду, поведінки чи вислову дати характеристику даній людині. «Маленькі ніякого кольору очі» Малюги, що у відповідний час спалахують вогниками, якнайкраще розкривають вдачу цієї людини, тоді як «розвідувальної форми носик» іншої героїні (Ганни Іванівни) промовисто говорить, яку працю в конторі вона веде.
Вдаючися до маніри Жорж Занд, письменниця наприкінці коротко подає дальшу долю майже всіх героїв, висвітлює, що з ними потім сталося, де вони є . . .
Крізь строкату галерею дійових осіб повісти розкривається тогочасна київська дійсність, у змалюванні якої письменниця досягає великої точності. Вірно відмічає вона тогочасні темні сторінки життя, зокрема велике безробіття . . .
Застосовувані дуже ретельно гасла першої п’ятилітки вимагали раціонального використовування кожної хвилини службового часу та підвищення продукційности праці. В усіх галузях народного господарства запроваджувалися поступово все нові норми виробітку, а це логічно й закономірно приводило до скорочування кількості наявних працівників, а тим самим до побільшення числа безробітних. Лише пізніше з ростом совєтської промисловості кількість безробітних поступово зменшувалася.
Другим суспільним лихом була дитяча безпритульність, яка приймала застрашливі розміри. З безпритульних зростав новий злочинний елемент, що докопував напади і грабунки по крамницях, вихоплював на вулицях у перехожих, особливо в жінок, пакунки й сумки. Спроби боротися з безпритульністю були тоді безуспішні, бо самі безпритульні втікали з дитячих будинків, куди їх приміщували, приваблені романтикою вуличного життя.
Яскраво описала Олена Звичайна іще одне суспільне лихо — житлову кризу, нестачу вільних мешкань через брак будівництва нових житлових об’єктів. Запроваджений завдяки цьому дуже обмежений ліміт житлової площі на одну особу створював нестерпні житлові умови. Люди тіснилися цілими родинами по маленьких кімнатах. Завдяки цьому велику ролю набували голови житлових кооперативів, до яких належала вся житлова площа міста. Від ласки й доброго ставлення голови житлового кооперативу часто залежала єдина можливість дістати додаткову площу або переселитися в інше, звільнене краще приміщення. Це підмітила і влучно подала авторка. Навіть необізнаний читач переконується в нерадісних умовах життя родин у великому скупченні. Спільні кухні, сварки, непорозуміння між жінками на ґрунті користування кухнею, як і різні плітки, чутки, побрехеньки, що їх розповсюджували різні охочі до сенсацій особи, створювали неможливі умови для колективного життя.
Вірно відмітила письменниця і те, що в кожній установі та на підприємстві, навіть по житлових будинках були свої таємні наглядачі, які стежили за всім і доповідали таємним органам, а на підприємствах були свої секретні клітини нагляду: спеціальні частини, секретні сектори, особливі відділи, які навіть мали ключі до шухляд столів кожного співробітника, отже мали кожночасну можливість для обшуку.
Широчінню і докладністю змалювання умов тодішнього життя письменниця виявила здібності визначного побутописця, і її твори під оглядом знайомства з усіма обставинами того часу мають велику пізнавальну вартість.
Слушно приділяє письменниця багато уваги повісті «Місто» Під могильного, що саме тоді вийшла у світ і мала великий розголос та викликала жваві дискусії. В обговоренні твору беруть участь і герої повісти «Ти». Думки героїв поділені, з їх оцінками повісти Підмогильного можна погоджуватись і не погоджуватись, але для справедливості треба відмітити, що автор, називаючи свій твір не «Київ», а лише «Місто», дав ширше поняття і хотів взагалі, як колись у романі «Повія» Панас Мирний, показати розкладовий, на його думку, вплив міста на вихідців з села, тому й не описав Києва та не подав представників різних верств його населення і обминув деякі актуальні проблеми київського життя.
Для тих, що пережили описану в повісті дійсність і вже позабули її, твір буде яскравою пригадкою. Описи подій, обставини праці, безробіття, черги відтворюють повну атмосферу тогочасного життя в усіх його деталях. Часто помітні в розмовах героїв різні неологізми, варваризми, абревіатури, специфічні форми вислову ще наочніше показують обставини життя й побуту тих часів.
Виклад подій подано добірною українською літературною мовою. Часті звертання до Читача і розмови з ним, характеристика дійових осіб і стилеві особливості носять ознаки могутнього впливу Гоголя. У словосполученнях і конструкції речень письменниця часто досягає великої оригінальності, — висловлюючись її словами, здійснює «процес безперебійного нанизування окремих слів у кольорове намисто бездоганно побудованих речень».
Ціла повість є барвистою розповіддю про українську дівчину або в ширшому розумінні про українську людину з її особистою індивідуальністю, з її духовим світом і правами на життя, які вона послідовно і вперто боронить від втручання зовнішніх брутальних сил, породжених в умовах тоталітарного режиму. За свої права, не зважаючи на несприятливі обставини, бореться українська людина і часто падає жертвою в цій боротьбі. Це бачимо ми в повісті, — так було, так є і тепер на рідних землях!..
У наші дні, коли права людини піднесені в усьому світі дуже високо і забезпечені спеціальною Декларацією Об’єднаних Націй з 1948 року, а останньо підтверджені на конференції в Гельсінкі, постанови якої стали предметом перегляду в Беоїраді і Мадриді для виявлення держав, що їх порушують, — твір Олени Звичайної зображує один із тих багатьох прикладів такої боротьби людини за свої права, він скеровує увагу до людини, закликає прислухатися до її справедливих вимог, допомагати їй і любити її.