В історії українського національного відродження 19 ст. особливий інтерес являють його початки, які й досі залишаються дуже мало дослідженими.
Отож, чергове завдання української історіографії — вивчити ті національно-культурні явища, що, органічно пов’язані з попередньою історією української національно-громадської думки часів Гетьманщини (17-18 ст.), свідомо й яскраво започаткували нове національне відродження України. Одним з таких явищ була літературно-громадська діяльність Опанаса Лобисевича цього, за виразом проф. М. І. Петрова, «попередника Котляревського».
Опанас Кирилович Лобисевич ( 1732-1805), народився коло 1732 року, в м. Погарі, в родині значкового товариша Стародубівського полку. Вчився в Київській Академії (1747-1753) і в Університеті при петербурзькій Академії Наук (1754-1760 p.p.). Перебуваючи в Петербурзі, Лобисевич нав’язує дружні стосунки серед вищої української й російської інтелігенції (приміром, з Г. А. Полетикою й О. І. Мусін-Пушкіним), які він зберіг до кінця свого життя. Під впливом цього оточення розпочалися перші кроки Лобисевича в царині літератури (переклади з латинського в журналі «Трудолюбивая Пчела» р. 1759). Року 1760 Лобисевич був призначений перекладачем при Академії Наук, а наступного року був переведений на таку ж посаду до штату гетьмана Кирила Розумов-ського. Відтоді починається його довга служба при Розумовському в характері його особистого секретаря, начальника його фельдмаршальської канцелярії й «генерал-ад’ютанта». Разом з гетьманом Лобисевич їде за кордон, де подорожує в Німеччині, Франції, Італії, можливо, Англії, майже два роки (1765-1767). Продовжується й літературна діяльність Лобисевича (переклади з французького і латинського в петербурзькому журналі «Барьішек Всякия Всячиньї» 1770 р.) – 1774 р. Лобисевич виходить у відставку з чином армійського полковника й оселюеться в своїх маєтках в Новгородсіверщині. Тут широко розгортається його громадська діяльність як одного з лідерів новгородсіверського шляхетства (з 1783 по 1787 рік він був послідовно повітовим і губерніальним маршалом) й представника українського патріотичного гуртка, що існував у Новгороді-Сіверському в 1780-1790-тих роках.
Р. 1794 Лобисевич якийсь час живе в Петербурзі, зайнятий різними літературно-видавничими справами й планами. Перед ним відкриваються широкі обрії української національної літератури. В листі до свого вчителя, архієпископа Георгія Кониського Лобисевич писав 30. IX. 1794 p.: «Как во всяком покрое платьев, так во всяком наречии язьїков єсть своя красота; а к тому, когда и дым отечества сладок, то сия воня благоухания мыслей отечественных єсть найсладчайшая». «Для чести нации, матери нашей, всегда у себя природою и ученостию великих людей имевшей, столько светов вьтустившей, для любимого нашего отечества, для знающих под корою просторечия находить драгоценности мьіслей», — Лобисевич мав намір опублікувати українські інтерлюдії Танського до трагікомедії Г. Кониського «Воскресеніе мертвых», — «да даст величие отечеству своєму наш Плавт, наш Мольер, ежели что не боле».
Опанас Лобисевич мусить зайняти належне місце в історії українського письменства. Він був автором «Вер-гиліевьіх Пастухов… в малороссійскій кобеняк перео-д^твіх» (українська переробка славнозвісних «Буколік» Верґілія). Хоча цей твір Лобисевича не дійшов до нас, але маємо підстави думати, що в буколічну форму античного поета Лобисевич умістив політичні думки, мрії й прагнення сучасного йому українського громадянства. Отож, в особі Лобисевича маємо ідеолога української національної літератури, справжнього попередника Котляревського, предтечу українського національного відродження 19. століття.
Після короткої служби в Чернігові на посаді радника І. Департаменту Генерального Суду (1797-1801 p.p.) Лобисевич вийшов у відставку з чином дійсного статського совітника й останні роки життя провів у своєму маєткові, в с. Ленькові (7 км. од Новгорода-Сіверського). Там він і помер восени 1805 року.