В розвитку шкільництва й освіти на східноукраїнських землях першої половини XIX ст., історія Харківського університету і його велика роль в процесі українського культурного ренесансу творить окремий розділ.
На тлі сумної дійсності, яка в цілому царила в Україні, в умовинах затиску будь-яких вільних починів, не було мови про свобідний розвиток початкової чи середньої освіти, а вища освіта, репрезентоване Київською Академією і її філіями, підпало суцільній русифікації. До українського шкільництва російська адміністрація повела окрему політику, особливо щодо колишніх середніх шкіл з українською мовою навчання, перемінюючи їх всеціло в духовні семінарії, і хоч вони були виключно розсадниками цареславія і лоялізму, проте пізніше виходили з них заслужені культурні діячі свого народу. Нові школи, які засновувались, були виключно з російською мовою навчання. Українська мова була категорично заборонена, і ці всі школи були чужими для українського народу не тільки мовою, але і програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилось тільки про русский народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина в російській школі нічого не довідалась. Це і було причиною слабого зацікавлення і такого ж умового рівня дітей, а часто і рецидиви неграмотності. Виняток творили школи Правобережжя, які до часів польського листопадового повстання (1831) були здебільша в польських руках, з польською викладовою мовою і користувались спеціальною опікою шкільної адміністрації. Після здавлення цього повстання керма над шкільними справами поволі переходила в російські руки, які, на зміну полонізації, почали заводити насильну русифікацію.
Як мало дбав уряд про освіту українського населення і як низько стояла вона в половині XIX ст. показують урядові дані з 1856 р. У тому році у дев’ятьох губерніях України було 1,332 школи, а навчалось у них 69,187 учнів. Це становило всього 0.28% у волинській губернії і максимально 1.34% в таврійській.
Говорячи про вищу освіту, то на ті часи доволі добре був зорганізований Харківський університет. Мав він 4 факультети (департаменти): т.зв. словесний (тобто літературно-мовний), етико-політичний (юридичний), математичний і медичний. З його мурів вийшло декілька славних учених-філологів, згадати хоч би І. Срезневського, Олександра Потебню та інших.
Побіч Харкова другим університетським осередком на землях України став, заснований у 1834 p., Київський університет. Було в ньому три факультети: філософський, юридичний і медичний. Хоч формально це був російський університет, проте він в основному був призначений для освіти поляків; користали з нього і українці. Його першим ректором був українець, Мих. Максимович, а між його випускниками були згодом такі визначні українські світочі, як М. Лисенко чи Мих. Старицький.
До вищих учбових закладів того часу треба теж зарахувати Ніжинський ліцей і Одеський, перетворений у 1885 р. в Новоросійський університет. Адміністративно всі школи були підчинені одній центральній шкільній владі, якій підлягали школи всіх типів, а в тім і українські. Українську територію поділено на дві шкільні округи — харківську і київську; Волинь підчинено віленській шкільній окрузі. В губерніальних містах існували 4-річні гімназії, в повітових — 2-річні повітові, а однорічні початкові — називали церковно-приходськими. На Правобережжі, як уже згадано, шкільництво було в польських руках (довгі роки куратором Київської шкільної округи був видатний польський педагог
Тадей Чацкий). В Крем’янці на Волині засновано польський ліцей, який згодом приєднало до Київського університету, а в Умані — Василіянську гімназію. Вся освіта відбувалась тут польською мовою.
Не зважаючи на такі обставини і на офіційний напрям, у школах України вчили здебільша учителі, вихованці давньої української школи і це мало своє значення.
Щоб піднести шкільну справу з цього жалюгідного стану, а зокрема щоб протидіяти дуже розповсюдженому польському шкільництву, на Правобережжі, у 1859 р. українські студенти заснували три недільні школи і одну щоденну у Києві, а згодом, у 1860-их роках, такі ж школи організовано у Харкові, Полтаві, Чернігові. Крім цього, у Києві були засновані жіночі недільні школи, а є відомості про такі ж школи у багатьох інших містах України. Таким чином утворився досить поширений спеціальний тип народних недільних шкіл, а їх промоторами була університетська молодь з колишніх революційних демократів. Крім цього, з приватної ініціативи поставали при церквах парафіяльні школи і, до появи Валуєвського указу, для них друкувались шкільні підручники українською мовою.
Велику вагу недільним школам приділяв Шевченко, цікавився їх роботою і знав їх організаторів. Вже як тяжко хвора людина, він працював над букварем — посібником для початкового навчання. Але ще до цього часу існували такі ж посібники, як от Кулішева «Граматика», що була одночасно і книжкою для читання і підручником аритметики; «Українська абетка» Миколи Гатцука з 1860 p., К. Шейковського «Початки» ч. І і II. та інші. Але ці посібники своїм ідейним змістом не задовольняли Шевченка. У 1861 р. з’явився його власний «Буквар Южноруский». Зразки для першого читання автор взяв з української народної творчості, а крім цього, з уваги на цензуру, мусів додати молитви. Хоч т.зв. духовна цензура дала дозвіл на цей «Буквар», але реакційна преса зустріла його вороже, однак не зважаючи на деякі труднощі, цим букварем все таки користувались у недільних школах.
На цьому місці варто відмітити Шевченкові погляди на рідну мову, як незамінний засіб національного самоусвідомлення, і педагогічні погляди великого поета.
До другого поширеного видання «Кобзаря» з 1847 р. він пише передмову, в якій усвідомлює свій народ про його окремішність, як теж підкреслює окремішність української мови. Він дає приклади з життя інших народів (як от німців, чехів, поляків, росіян (москалів) і закликає земляків розмовляти, писати і друкувати книжки тільки рідною мовою. „А на москалів не вважайте, — пише він, — нехай вони собі пишуть по своєму, а ми посвоєму. У їх народ і слово, і в нас народ і слово”. „Чому — пише він_
Шафарик (чеський письменник і культурний діяч) і Караджіч (серб) та інші не постриглись у німці? їм би зручніше було!, а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх і славу добру стяжали (тобто заслужили)!
Горе нам! Но браття не вдавайтесь в тугу і работайте розумно в ім’я матері нашої України безталанної!”.
А в своїх поглядах на завдання школи Шевченко наголошував, що школа має завдання не тільки навчальне, але й виховне; що життя вимагає виховання релігійного і національного, а виховний процес повинен починатись вже від колиски під доглядом матері і він має бути релігійний і національний. Враження з часів дитинства — каже Шевченко — „непоборною стіною оточать людину і захистять її на життєвому шляху від усіх мерзот непевного віку”.
Недільні школи
Не довго судилось існувати недільним школам.
Після розгрому поліцією в 1860 р. таємного гуртка студентів у Харківському університеті, Петербург наказав розслідити діяльність усіх недільних шкіл у російській імперії, і в червні 1862 р. всі недільні школи й читальні закрито. Причина: метою навчання у цих школах і грамотності в читальнях було мати серед народу впливи і підтримувати серед нього шкідливе соціалістичне вчення, облудливі ідеї і . . . безвір’я. І так, з 1864 р. виключною мовою навчання в будьяких школах стала тільки російська мова. В самій Україні справа ускладнювалась ще й тим, що українську національно-свідому інтелігенцію обвинувачували у сепаратизмі, багато діячів було заарештовано й виселено примусово з України.
Освіта в середині ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)