Прилучення у повоєнних роках Закарпаття до демократичної і висококультурної Чехословаччини виявилось для населення цієї відсталої і занедбаної вітки українського народу — надзвичайно позитивним фактором.
За 20 років перебування у складі цієї держави ця, найдальше на захід висунена частина української етнографічної території, зуміла піднятись на доволі гарний культурний рівень. Виявилось це передусім у ділянці шкільництва. Паралельно з чеськими, угорськими і іншими школами постала там доволі велика мережа державних шкіл з українською викладовою мовою. Були це передусім народні і т.зв. горожанські школи, яких у 1938 р. було 492, (а в той же час чеських 206, угорських 127 і 36 інших); 5 гімназій (3 чеські, 1 угорська і 2 інші); 4 учительські семінарії (одна чеська) і 138 фахових шкіл (13 чеських, 25 угорських і 3 інші). Доволі імпозантно виглядала справа з дитячими садками. У 1938 р. було 132 українських садків, а тільки 101 чеських, 16 угорських та 3 інших. В порівнянні з довоєнним станом це був незвичайно гарний зріст. В цьому ж 1938 році загальне число учнів доходило до 113,000. Загалом, на Закарпатті була повна забезпека українського населення рідною школою, а мережа шкіл, до яких вчащали українські діти і їх відсоток — були найвищі з усіх українських земель.
З високих шкіл на Закарпатті існував тільки Греко-католицький Богословський Ліцей.
Найбільшою перешкодою в розвитку українського шкільництва було мовне питання, бо чеський уряд, за підтримкою угорської пропаганди і російської еміграції, форсував і фінансував русофільський напрям. Але від 1931 р. починає переважати український народницький напрям, а до цього багато причинилось патріотичне учительство, серед якого подибуємо багато колишніх емігрантів зі східних земель і з Галичини. До того ж дві учительські семінарії готували молодих кандидатів у національному дусі, а для вчителів середніх шкіл була зорганізована кафедра української мови і літератури при чеському університеті в Празі.
На Пряшівщині (тобто у східній Словаччині) було 113 шкіл з українською мовою навчання, була одна учительська семінарія, три господарські школи і Греко-католицька Богословська Академія у Пряшеві. До цих шкіл з українською мовою навчання вчащало 57% українських дітей і молоді.
Освіта на Буковині
З усіх українських земель, у висліді Першої світової війни, найбільше, покаліченою вийшла Буковина. Під австрійською владою користувалась вона добрими умовинами культурного розвитку і мала добрі й активні зв’язки з Галичиною та східною Україною. Під румунською окупацією довелось українському населенню Буковини прямо загибати. Румунський уряд своїми драконськими законами старався зовсім зліквідувати українське питання і усіми засобами переводив насильну румунізацію.
Сумним свідоцтвом цієї ганебної політики супроти українців було саме українське шкільництво. В роках 1922-23 було на Буковині ще 155 українських шкіл (391 румунських, 47 німецьких, 27 жидівських, 23 польських), але ці формально українські школи мали вже на половину румунську мову навчання. Проголошення т.зв. стану облоги (тобто воєнного стану) в українській частині Буковини, не дало змоги українцям протестувати проти румунізації шкіл, хоч законно українці вважались національною меншиною в румунській державі. Від 1925 р. посилюється ця румунізація шкільництва, а в 1927 р. усі школи з українською мовою навчання визнано за румунські.
Після знесення стану облоги буковинські українці, а вслід за ними й українці Бессарабії, починають розгорнуту протестаційну акцію за привернення українських шкіл, а в крайньому випадку — за введення до зрумунізованих шкіл української мови, як предмету навчання. Ця акція після кількох років дала такі результати, що з кінцем 1929 р. влада погодилась на введення української мови як навчального предмету по 8 годин тижнево у нижчих класах народних шкіл і по 6 годин — у вищих. Але у 1934 р. цей „привілей” щодо української мови зліквідовано і українська мова зникла з навчальних програм у всіх школах Буковини, тільки де-не-де потайки по селах священики вчили
молодь рідної мови. Такій же насильній румунізації піддано українське середнє і фахове шкільництво.
В ділянці позашкільної освіти румунська влада теж старалась чинити всякі можливі перешкоди. Із 596 товариств, що існували там до війни, у 1924 році було вже тільки 14. Занепало і животіло найстарше українсько-буковинське товариство „Руська Бесіда”, що втратило все своє майно, а частинно його роботу продовжило Т-во Народний Дім, що нараховувало всього 210 членів, а теж „Українська Школа” (несповна 500 членів). Ця остання — випустила друком декілька підручників українською мовою і видавала дитячий журнал «Українська Ластівка». Крім цих товариств формально існувало ще декілька інших, як от музичне, жіноче, спортивне, театральне, але вони не мали нагоди вести будь-якої серйозної культурно-освітньої праці.
Освіта на Закарпатті та Буковині (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)