Вже в 90-их роках XIX ст. освітній рух у Галичині виявляв певну динаміку свого природного росту, дарма, що обставини не були зовсім сприятливі.
Чільні провідники галицької інтелігенції вживали всіх доступних засобів, щоб розбудити злиденне галицьке село, поширити в ньому грамоту, вчинити його здібним до господарської самоорганізації і політичної акції.
Ця праця продовжилась, і в перших роках нового сторіччя і дала доволі гарні результати.
Основну культурно-освітню працю вело матірне Товариство „Просвіта’’, ініціатор й організатор культурно-освітньої роботи серед селянських мас, а теж по містах і містечках Галичини. І так за 14 років, тобто від 1900 до 1914 p., „Просвіта» заснувала 2,000 нових читалень, придбала 430 будинків, співдіяла в будові т.зв. народних домів, в яких, крім читалень „Просвіти”, знайшли приміщення теж інші установи. У 1909 р. вона скликала до Львова перший освітньо-економічний конгрес, з участю 768-ох просвітянських діячів. У 1914 р. 75% українського населення Галичини мали свої читальні „Просвіти», 15% і них мали свої будинки, а 20% населення творило її членство. Як на ті часи — це було вже досягнення.
Почасти освітні завдання мали дві учительські організації: Взаємна Поміч Українських Учителів, професійне т-во, засноване в 1905 р. для учителів народних (початкових) шкіл і Учительська Громада, для вчителів середніх і вищих шкіл, заснована у 1908 р. Частинно освітньою роботою займались теж руханкові т-во, як „Сокіл” і „Січ”, а також студентські організації, передовсім Український Студентський Союз у Львові.
Гарну освітню і харитативну працю розгортати українські жіночі організації. Ще у 1891 р. з ініціативи письменниці Наталі Кобринської відбулося в м. Стрию перше віче українських жінок. Жінки вимагали хоч однієї дівочої гімназії, доступу жінок на університет, видвигнули справу дитячих садків. Два роки пізніше постав у Львові „Клюб русинок” і по містах Галичини організувались жіночі товариства.
На Буковині основна культурно-освітня діяльність зосереджувалась дальше в „Руській Бесіді”, яка грала роль галицької „Просвіти”, і в 1914 р. нараховувала 9 філій і близько 13,000 членів. Крім неї, культурно-освітню працю вели ще й інші товариства, як от учителів, православних священиків, купців, тощо. Окрему роль в тому русі грали студентські громади і руханкові т-ва, як от „Січ”. В1914 р. всіх українських організацій на Буковині було 590.
Освіта в Галичині
Як уже було відмічено, вся адміністрація Галичини була майже виключно в польських руках і стан українського шкільництва був жалюгідний. Джерельно обґрунтовані докази на це дає М. Добрянський.114 За його даними українське шкільництво, в порівнянні з польським, у 1900 р. показувало там ось таку картину:
на 160 польських 5- і 6-клясових шкіл не було ні одної української;
на 191 польських 4-клясових було тільки всього п’ять українських;
на 40 польських 3-клясових було двадцять українських.
Більше українських шкіл було тільки дво- і одно-класових.
Разом, стверджує автор, на дві тисячі польських шкіл було 5,680 класів, а на 1,894 українських — всього 2,299. Отже упривілейовання польської сторони в ділянці елементарного шкільництва в порівнянні з українським — було двократне. Вся ця статистика сперта на тодішніх польських джерелах. У 1907 р. в Галичині було 1,689 громад без початкової школи, а передовсім не було їх у більшості в чисто українських повітах. Незавидна ситуація була теж на відтинку учителів. В східній Галичині було тричі більше некваліфікованих учителів ніж у західній, польській, упривілейованій. І це стало системою, бо влада прийшла до переконання, що некваліфікований учитель легше піддається польонізаційним практикам і національно менше усвідомлений. Крім, цього, згідно з законом, українська народна школа мала дати учням повне знання польської мови (хоч поляки не мусіли вивчати української), тому, по суті справи, українські школи того часу можна було вважати за двомовні. Також внутрішнє урядування в українських школах і зі шкільною адміністрацією велося виключно в польській мові. Підготовка українських учителів теж велася в польських або двомовних семінаріях, а ці останні, в практиці, мали теж польський характер. Всі ці заходи польської шкільної влади супроти української більшості!, зокрема по селах, були складовою частиною програми польської шовіністичної антинаціональної політики, яка, вже починаючи від народних шкіл, поборювала „руську небезпеку”.
*Дещо відмінну статистику українського початкового шкільництва (т.зв. народного) подає «Енциклопедія Українознавства», т. IІІ, стор. 928-29. В останні роки перед 1-ою світовою війною — читаємо там, — було в Галичині близько 3,560 народних шкіл, з них 2,510 українських, тобто 71%, а в них приблизно 440,000 учнів. На 100 укр. дітей тільки 3% ходило до поль. шкіл. В містах українських народних шкіл не було і українські діти були вимушені ходити до поль. шкіл.»
Якщо йдеться про середні школи, т.зв. гімназії (двох типів — класичного і т.зв. реального з перевагою природничих і математичних наук), то всі вони були 8-річні. Вступала до них молодь після закінчення початкової школи. Це були переважно польські школи, а якщо було кілька українських, то за кожну українську гімназію треба було вести велику боротьбу. В 1914 р. поляки мали в Галичині 59 державних гімназій, а українці 6, одну неповну і українські відділи в двох польських гімназіях. Державні учительські семінарії (було їх у тому часі 10) за законом мали бути, двомовні, а в дійсності вони мали чисто польський характер.
Цей незадовільний стан на відтинку державного шкільництва в Галичині заставив українське суспільство взятися до організації власного рідного шкільництва, зокрема середнього типу. їх організацією займалось Українське Педагогічне Т-во, яке в 20-их pp., уже під Польщею, було перейменоване на Т-во „Рідна Школа”. Від 1910 р. розгорнув теж працю Краевий Шкільний Союз, що складався з представників центральних громадських і політичних організацій. У висліді довгих і складних заходів пощастило Союзові зорганізувати мережу українського приватного шкільництва, в склад якого входило: 16 народних шкіл, 8 гімназій і 2 учительські семінарії.
Під кінець XIX і на початках XX ст. починає теж розвиватися українське дошкілля.
Освіта у Буковині
З усіх українських земель найкраще забезпечена школами була Буковина, а це тому, що адміністрація народними школами була в українських руках. 97% дітвори вчащало до народних шкіл з українською і частинно з румунською мовою навчання. По містах, де спершу діяли виключно німецькі школи, згодом утворено теж національні школи, а в Чернівцях були теж народні школи з українською і німецькою мовами навчання.
Розвиток шкільництва на Буковині йшов у парі зі зростом політичного значення українського елементу. І так, заходами української референтури при Крайовій Шкільній Раді в pp. 1910-11 було 216 чисто українських шкіл (румунських 177, німецьких 82, польських 12 і 5 угорських), в яких було 40,000 учнів і 800 українських учителів. Добре розвивалося середнє шкільництво, бо в Чернівцях і Кіцмані були німецько-українські гімназії, у Вижниці — чисто українська, а у Вашківцях приватна українська. При хлоп’ячій семінарії в Чернівцях у 1910 р. утворено три рівнорядні — український, німецький і румунський відділи. У 1907 р. Т-во „Українська Школа” заснувало в Чернівцях приватну учительську семінарію для дівчат.
На Черновецькому університеті (заснований у 1875 р.) від самого початку була кафедра української мови і літератури (професори Г. Онишкевич і Ст. Смаль-Стоцький), а на богословському відділі — дві українські кафедри.
Вже під кінець XIX ст., як наслідок насильної мадяризації, почався тут катастрофальний занепад українського шкільництва. Прийшло до ліквідації української школи, за рахунок якої постепенно зростало угорське шкільництво. Із 88 українських шкіл, що ще були у 1899 р. (в 1881 було їх усіх 353!) — у 1906 р. залишилось усього 23. Законом А. Аппоніяз 1907 р. скасовано всі неугорскі школи і залишилося тільки 107 угорсько-українських церковних шкіл, в яких тільки релігія та старослов’янська мова викладались українською мовою. (У 1918 р. таких шкіл було вже тільки 34).
Український університет у Львові
Найменше успіхів мали галицькі українці в ділянці високого шкільництва. Хоч розпорядком австрійського уряду з 1871 р. на кафедри Львівського університету можна було ангажувати професуру зі знанням мов української і польської, проте польська адміністрація швидкими темпами його полонізувала і дуже важко було провести туди будь-яку українську кандидатуру. Такий стан викликав розчарування й огірчення передовсім серед доволі активної й національно свідомої української молоді Львівського університету. Вперше поставлено цю вимогу на студентському вічі у 1899 р. в доповіді студента, пізніше відомого шкільного й освітнього діяча, Михайла Галущинського. Згодом теж актуалізував це питання поважний студентський орган «Молода У країна». Боротьба за український університет прийняла надзвичайно гострий характер. Це питання поставлено не тільки в науковій площині, але й в політичній, бо вся організована українська громада вимагала такого університету і тільки у Львові.
Ці домагання щороку скликуваних віч і петицій до уряду в цій справі викликали гострий спротив не тільки польських політичних кіл, але передовсім академічного сенату Львівського університету, який провокаційно почав виступати проти українського студентства. Ця загострена боротьба довела до того, що всі студенти українці солідарно покинули університет і подалися продовжувати свої студії за кордон (до Відня і Праги). Це були т.зв. сецесія 1902 р. і вона зробила велике враження, а серед чужинців викликала очевидні симпатії до української справи. До цієї боротьби молоді долучились наукові і культурні організації, а теж українська парламентарна репрезентація. Але, на жаль, солідарна постава української студентської молоді мала передовсім маніфестаційний характер і не дала будь-яких результатів. Тому довелося вести цю боротьбу в ще гострішій формі на форумі самого університету, а то й на вулицях Львова, де часто приходило до заворушень і сутичок. У висліді такої сутички між українськими і польськими студентами у 1910 р. був убитий український студент Адам Коцко, але до суду притягнено як обвинувачених не польських, а українських студентів! Ця боротьба за український університет тривала аж до вибуху світової війни, але жодних результатів не дала.
В 1914 р. стан українського посідання на цьому університеті був такий: 8 кафедр і 4 доцентури, обсаджені українською професурою. Куди менші впливи мали українці на Львівській політехніці, у Ветеринарній академії чи в крайовій Академії рільництва.
Освіта на західноукраїнських землях початку ХХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)