Одним з відтинків фронту у житті відродженого українства в Галичині була боротьба за українське шкільництво. Йшлося тут передовсім за право української мови.
Законом Крайової Шкільної Ради з 1867 р. питання про навчання мови вирішувала місцева громадська рада. Якщо частина дітей користувалась однією мовою, друга іншою, тоді мова, яка не була викладовою, вивчалась як обов’язковий предмет.
В середніх школах німецьку мову навчання замінює польська мова, а українська стає предметом умовно-обов’язковим. Тільки в нижчих класах Академічної гімназії у Львові дозволено українську мову, а в 1874 р. її введено до всіх клас. Змінити цей стан, поширити права української мови і заснувати окремі українські середні школи чи паралельні кляси, було тоді майже неможливо. В Крайовій Шкільній Раді тільки одна п’ята членів були українцями і вся настанова цієї установи була спрямована на полонізацію молоді.
Вся шкільна адміністрація була в польських руках. Отже за українську школу і проти всяких утисків на цьому відтинку треба було вести важку боротьбу. В усіх українських школах навчали обов’язково з 2-ої кляси польську мову, а з 3-ої — німецьку. Українське населення мало здебільша одно- або дво-клясові школи, було декілька чотириклясових, але ані одної семиклясової. Отже дуже рідко українські діти мали нагоду користати з основної української семилітньої школи і тому в містах і містечках були вони змушені вчащати до польських шкіл, де ввесь навчально-виховний процес мав польський шовіністичний характер.
По більших містах існували гімназії класичного типу з грецькою і латинською мовами і реальні — без класичних мов. Польська і німецька мови були обов’язкові. Навчання в цих школах тривало 8 років. За кожну українську гімназію треба було роками зводити завзяту боротьбу. Крім львівської т.зв.
Академічної гімназії, в 1880-90-их pp. засновано такі ж гімназії в Перемишлі (1887), Коломиї (1893) і в Тернополі (1898).
Учительські семінарії почали засновувати в Австрії з 1869 р. а в східній Галичині було їх 14 і здебільша були вони двомовні.
Зовсім інший характер мало шкільництво на Буковині.
Тут, крім невеликої сітки народних шкіл, ще на початках XIX ст. засновано першу гімназію в Чернівцях (1808), а в 1824 р. Богословський Інститут. Викладовими мовами були румунська і українська. Семінарія при Богословському Інституті мала готовити учителів.
Обставини змінилися після відлучення Буковини від Галичини (1849 p.), а ще більше у 60-их роках, коли Буковина дістала автономію і прийшло там до національного відродження. Тоді гарно починає розвиватися освіта і шкільництво. Вже в 1870 р. було там 116 усіх шкіл, а в 1896 році — 165, з чого 131 чисто українських. У 1895 р. буковинські українці дістали при Шкільній Раді окремого референта — О. Поповича.
В ділянці середнього шкільництва були там спершу тільки німецькі гімназії, а в 1884 р. на цьому університеті кафедру мови і літератури дістав тоді ще молодий, а згодом відомий мовознавець, Степан Смаль-Стоцький. Він теж став згодом провідником українського національного руху.
На Закарпатті для українського шкільництва створились менше пригожі обставини. Сприятливі умовини, які були там у 40—60 pp., коли існувала сітка народних шкіл, а українська мова була обов’язковим предметом в ужгородській гімназії, змінились на некористь. У висліді — Закарпаття з культурного погляду почало занепадати. У державних школах дозволено з початку вчити української мови як предмету, але мовою навчання була угорська мова. Українські школи по селах були на бюджеті сільських громад які нерадо платили на їх утримання, і тому остаточно погодились на безплатні мадярські державні школи.
У 1881 р. було тут ще 353 шкіл з українською мовою навчання і 265 — з угорською. Але вже в 1883р. їх число зменшилось до 313 шкіл, а угорських зросло до 313; у 1899 р. цих шкіл було вже тільки 88, а в дальших роках щораз то менше і менше.
Важним відтинком українського національно-культурного руху в Галичині, на Буковині і на Закарпатті, була загальноосвітня праця діячів українського відродження і вона своїм спектром охоплювала передовсім широкі народні маси селян, а теж міську інтелігенцію.
Тут на першому плані в 80-90 pp. слідна була широко планована акція матірного товариства „Просвіти” у Львові. Це велике, сказати б історичних заслуг, Т-во докладало всіх зусиль, щоб поширити сітку своєї праці на весь край і засновувати в більших українських міських осередках свої філії і за їх посередництвом навчіатїі грамоти, вести різні курси, а передовсім поширювати серед народніх мас свої книжкові видання. Починаючи з 1887 року „Просвіта” почала видавати свій орган «Письмо з Просвіти», а теж шкільні підручники для гімназій, і успішно видержувала конкуренцію з москвофільським „Обществом ім. Качковського”, яке теж видавало книжки для народу, писані жахливим язичієм.
У 80-их роках починається диференціація організаційно-культурного життя. Шкільні й учительські справи, якими займалась „Просвіта», переходять у 1881 р. до Руського Педагогічного Т-ва, яке розгортає успішно свою діяльність аж до 1920-их років. У 1926 р. це дуже заслужене Т-во, вже під польською займанщиною, реорганізує свою діяльність і приймає нову назву «Рідна Школа», яка проіснувала на Рідних Землях аж до вибуху Другої світової війни.
У 1890-их роках „Просвіта” поширює обсяг своєї діяльності і береться за організацію українського економічно-господарського життя. При філіях „Просвіти” і її читальнях починають засновуватись спершу крамниці, а згодом постають сільськогосподарські і промислові спілки, позичкові каси ощадності, які пізніше перейшли під опіку таких економічних установ, як „Сільський Господар”, „Краєвий Ревізійний Союз” і т.п.
В цілому — організоване культурне життя Галичини в останній декаді XIX ст. виразно проявляло себе подіями широкого культурного значення. До таких важніших подій м.ін. треба зарахувати перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича з Підлісся до Львова, де, на Личаківському кладовищі, здвигнено йому мистецький пам’ятник (18% p.), а теж ювілейні святкування 100-річчя «Енеїди» і ювілей 25-літньої діяльності Франка.
На Буковині культурно-освітній рух розгорнувся вже в 60-их роках, коли почались спроби засновувати по селах читальні та організувати міщанство й інтелігенцію. Заснована 1869 р. „Руська Бесіда” стала єдиним оборонцем народу перед румунами і австрійською адміністрацією, і вона дала почин до постання інших товариств.
Поважну роль в житті буковинських українців зіграла у 80-их pp. львівська „Просвіта”. З її почину почав виходити в Чернівцях перший на Буковині український часопис «Буковина», а згодом почалось видавання книжок для народу. У 1887 р. постає т-во Руська Школа, яка видає тієї ж назви педагогічний журнал, влаштовує курси, видає шкільні підручники. В Чернівцях організовується Руське Драматично-літературне Т-во, з якого згодом у 1895 р. постає «Руський Боян». «Руська Бесіда» причинилася теж до того, що у 1890 р. постає в Чернівцях Міська читальня і Міщанський хор.
Освіта на Західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)