Вступивши в склад литовської держави, Україна в загально-культурному відношенні значно перевищала Литву й Білорусь. Тогочасна українська (руська) мова стала мовою державною діловодства, дипломатії та приватного листування на території всього Великого Литовського Князівства.
Цією мовою був складений «Литовський статут» та інші законодавчі чи правні акти.
Про престиж української мови в тих часах свідчить напр. те, що у 1347 р. польський король Казимир Великий видав був „руською мовою «Вислицький статут» (привілеї для польської шляхти); польська королева Ядвіга (1371-1399), з походження угорська княжна, дружина короля Ягайла, любила читати „слов’янську біблію” та писання отців Церкви, а польський король Казимир Ягайлович більше вмів по-руськи, ніж по-польськи. Польський історик Бандтке писав, що „всі Ягайловичі, аж до Сіґісмунда Авґуста, в Литві писали привілеї і надання, які давали, по-руськи, а часами краще вміли говорити по руському, ніж по-польськи”. . . У бібліотеці короля Сигізмунда І. (передостаннього з Ягайлонів) були 22 книги руською мовою, а тільки одна польською.
Найбільш освіченим тоді станом було духовенство, що держало в своїх руках школи та інші освітні чи благодійні установи. Друге місце в цьому відношенні займали міщани або мешканці міст, і освіта в містах України, як і в Білорусі чи Литві (і Польщі) була подібна до становища в зах. європейських містах. Значна кількість грамотних людей була серед дворян, що їх тоді називали шляхтою, а теж серед ремісників. В парі з „українізацією” Литви відбувалось теж її „оправославлення”, бо православна віра витісняла литовське поганство.
Шкільництво
Назагал мало знаємо про стан шкільництва в литовсько-польській добі. Напевно школи існували при церквах і монастирях, де вчили передовсім читати й писати, а в деяких більших осередках навіть елементів теології і грецької мови.
Про школи XIV-XV ст. знаємо дуже мало. Щойно з XVI ст. маємо чимало інформацій про школи, що їх засновували при церквах (братські школи) і монастирях (під 1550 роком згадується школу при красноставській церкві).
На полі шкільництва дуже заслужилися тоді передовсім багаті жінки, що ставали фундаторками і добродіями шкіл. І так у 1596 р. княгиня Олена Чарторийська-Горностай зорганізувала школу в заснованому нею Пересопницькому манастирі; при Почаївському монастирі збудувала школу Ганна Гайська, а в Загаєцькому — Раїна Ярмолинська. В цих школах діти вивчали азбуку, молитви, читали Часослов, Псалтир, що служив за шкільний підручник. Письма вчили староуставного, а пізніше скоропису, що на переломі XV-XVI ст. вживався в урядовому та актовому діловеденні. В 1581 р. пастор Оберброн писав, що в Україні при всіх церквах були школи.
Учителями при монастирських школах були дяки, на утримання яких були спеціальні дотації фундаторів, а крім цього одержували вони нагороду від батьків, звичайно після закінчення учоби. „Дяком” називали учителя „уставника” — „бакаляря”, чи з грецького „дидаскаля”, здебільшого молоду людину, яка згодом, набравшись при церкві практики, могла стати священиком.
Становище шкільної освіти в Україні ускладнилось в другій половині XV ст., після Флорентійської унії, та в зв’язку з активним наступом католицизму, що на ньому спиралось польсько-литовське панування. Боротьба з католицизмом розгорнулась передовсім в галузі шкільної освіти. Українці, як і білоруси, старалися зберегти національний характер школи з навчанням у тогочасній слов’яно-руській мові. Школи стали отже заборолом проти денаціоналізації і старалися виховати освічених борців-оборонців православ’я. Ця денаціоналізація, яка почалась від наступу на православну Церкву, загрожувала Україні з двох сторін: зі сторони протестантів, що, бажаючи розповсюднювати свої протикатолицькі ідеї, закладали школи на землях України (школи-академії в Ракові, Дубні, Хмільнику і ін.) і в яких навчалось чимало українців, і зі сторони єзуїтів, найбільш грізного ворога православ’я. їхні академії, які густою сіткою покривали території Польщі, Литви, Білорусі та України, стали справжніми і небезпечними конкурентами українського шкільництва. Єзуїтські академії вславились добрими педагогами, зразковими бурсами для учнів і зразково поставленим навчанням, а разом з цим і вихованням у фанатично католицькому дусі. Українці, не маючи своїх рівноцінних шкіл, віддавали своїх дітей до єзуїтів і в їх школах ці діти поступово виховувались на католиків, або в симпатії до католицизму. Навчання в цих школах провадилось за старою, в зах. європейських школах, практикованою схоластичною системою. Курс поділявся на дві групи: на 3-річне навчання („трівіюм”) і 4-річне („квадрівіюм”), а предметами навчання були: граматика, риторика, поетика, синтакса, діялектика, філософія. Мовою навчання була мова латинська.
У протестантських та католицьких школах навчали теж історії, географії, природознавства, але все це було чуже і відривало учня від рідної культури.
Для боротьби з чужими впливами українці почали засновувати свої нові школи, які не поступались перед протестантськими чи католицькими. Православні руські школи існували вже раніше, зокрема на Волині (в Заблудові, Острозі, Володимирі Вол.), а теж в Києві, при Михайлівському-Золотоверхому монастирі, і у Львові. Але з активізацією шкільної діяльності єзуїтів, які відкривали на українських територіях щораз то нові школи (як от у Ярославі, Кременці, ба навіть у Києві), появляються і нові українські школи: в Смотричі на Поділлі (1579), у Білостоці (1581) і в Холмі (1582).
Острозька Академія
У ділянці шкільної політики й організації українського православного шкільництва величезну роль відіграв кн. Костянтин Острозький, який своєю діяльністю виріс до передової ролі провідника й мецената української культури. У різних містах Волині заснував він багато шкіл, а їх головною метою було підготовляти духовенство, вести успішну боротьбу з окатоличуванням молоді.
Серед цих шкіл особливе місце займає основана кн. Острозьким у його ж резиденції в 1576-80 pp. славнозвісна Острозька Академія. Була це перша висока школа в Україні. Документальних даних про структуру цієї Академії немає, але треба припускати, що за зразками інших подібних того типу і часу
Точна дата заснування Академії невідома, але з даних острозького «Букваря» і старо-слов’яногрецької «Хрестоматії» І. Федорова виходить, що вона вже існувала у 1578 році.
шкіл, курс навчання в ній складався зі знаменитих „семи вільних наук”, тобто згадуваних уже „трівіюму” (граматика, риторика, діалектика) і „квадрівіюму” (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Провідне місце в програмі займало навчання трьох мов: слов’яно-руської, грецької і латинської, і тому часто її називали тримовною гімназією чи тримовним ліцеєм.
Першим ректором Академії був відомий громадський діяч і письменник-полеміст, шляхтич з Поділля, Герасим Смотрицький, а серед професорів, крім православних, були теж іновірці, яких за протестантські погляди викидали з католицьких шкіл. Отже навчали там греки, як от Кирило Лукаріс, Діонісій Палеолог, математик і астроном — проф. краківського університету Ян Лятос, а з українців: ієромонах з Острога Кипріян, що вчився в Падуї і в Венеції, педагоги-письменники, як Іов Княгиницький (друг Івана Вишенського), Василь Суразький, Клірик Острозький, Дем’ян Наливайко (брат Северина). З Острозької Академії вийшло чимало видатних людей тодішньої України. Школа і друкарня, що діяла в Острозі, скупчувала значні науково-літературні сили, творила міцний освітньо-культурний і літературний центр. Запрошений до Острога український першодрукар Іван Федорів надрукував тут свою славнозвісну „Біблію” в старослов’янській мові. Надрукування повного тексту „Біблії”, якого ще досі не мав жоден слов’янський нарід, було великою заслугою кн. Острозького. Біблія мала 1252 сторінки, уявляла собою повний і перевірений текст, а її виняткове значення в тому, що тоді існував тільки текст Біблії в латинській мові, на який покликались так католики, як і протестанти. Підготовка до надрукування її тривала десять років. З передмови до неї довідуємось, що над нею працювало 72-ох перекладачів, які робили переклад з єврейської і старогрецької мови. Ввесь текст надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі. Техніка друку Острозької Біблії, велика кількість перекладачів, майстрів-палітурників, висуває цей твір, як одне з найбільших досягнень української культури того часу.3
Після смерті кн. Костянтина Острозького (1608) Академія занепала, а навіть згодом, внука князя Анна Альоіза (замужем Хоткевич), на її місце заснувала Єзуїтську колегію. З цього приводу деякі історики (як Куліш чи Костомаров) дещо знецінювали заслуги князя, мовляв, не зумів забезпечити тяглості праці Академії. А проте, треба підкреслити, що князь Острозький жив і діяв в умовинах, коли майже вся українсько-білоруська знать прийняла унію або перешла на католицизм (навіть діти Острозького були виховані вже в польсько-католицькому дусі) і все родинне оточення князя було в такому ж дусі, а тільки старий князь залишився вірним релігійним і національним традиціям свого роду. І врешті Острозька Академія мала ще й те велике значення, що стала стимулом до виникнення численних братських шкіл, яких рол я в житті українства була дуже велика.
Братські школи
Шкільна освіта, як і в цілому національно-культурний рух в Україні в цей період, переважно зв’язана з життям міст, які почали відігравати поважну роль. Порівняно з іншими класами суспільства, міщани були поступовим елементом, а їх культурна праця та ідейна боротьба за збереження „руської нації й православної віри” вилилась передовсім в організації міських братств, а при них — братських шкіл.
Ми вже згадували про початки, структуру та завдання братств. Тепер коротко приглянемося шкільному відтинкові братської діяльності.
Найбільшою серед братських шкіл і зразком для інших була школа Львівського Успенського Братства, відкрита в 1586 p., яка гідно доповнювала острозьку школу. Її управителем був визначний і відомий знавець грецької мови, грек, єпископ Арсеній. Викладання мало релігійний характер. Викладали в цій школі старослов’янську та грецьку мови, а крім цього обов’язувала тут програма т.зв. „вільних наук”, тобто „трівія” і „квадрівія”. Після відходу Арсенія, викладачем став видатний богослов Кирило Транквіліон Ставровецький; висунувся теж на видне місце Іван Борецький, — майбутній митрополит Іов. Крім них звідси вийшли або тут викладали такі визначні діячі, як Степан Зизаній, його брат Лаврентій, Сильвестер Косів та інші. З самого початку навчальний плян передбачав поступове введення філософських студій. У бібліотеці Львівської братської школи було дев’ять різних видань творів Аристотеля, повна збірка творів Платона та ряд інших філософських трактатів. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив був у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Метою школи було підготовити учителів і священиків і зразково поставленою справою виховання протидіяти антиукраїнським єзуїтським школам. Студенти школи виступали прилюдно з промовами, декламаціями, а митрополит Михайло Рогоза дозволив навіть кращим учням проповідувати в церквах. Зберігся навіть „порядок школи”, згідно з яким учитель — „дидаскал” мусів бути „побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра у ньому”. . . Для учителя всі учні мусіли бути рівні, так убогі, як і багаті.
Школа Львівського братства служила зразком для ряду інших подібних братських шкіл західної України, як от у Галичі, Рогатині, Стрию, Комарні, Ярославі, Холмі, Володимирі Вол., Луцьку, Дубні і т.д.
Щоб оборонити старослов’янську мову перед закидами непридатності до наукової праці чи викладів, видано три підручники: а)«Буквар» І. Федорова, (Львів, 1574 p.), б) граматику старослов’янської мови «Адельфотес» (1591) і в) «Граматику словенську» (Вильно, 15%). Хронологічно, першою з руських граматик була видана у Вильні 1586 р. «Граматика словенска язька» . . . Невеличка книжечка, створена в колі учених укладачів острозької Біблії, але була це неповна граматика і непридатна до навчання.
Видана заходами Львівської братської школи і написана під проводом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія студентами цієї ж школи, слов’янська граматика «Адельфотес», була складена двома мовами: грецькою та слов’яно-руською і була призначена не тільки для вивчення мови. Цей підручник мав служити як вступ для вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов’я, отже був посібником для вивчення всіх того часу наук. Крім цього «Адельфотес» подає класифікацію частин мови та інші граматичні категорії і ці всі визначення були пізніше перенесені до інших українських і російських граматик. „Це свідчить про те, що українські граматики були не тільки підручниками в школах України й Білорусі, але відігравали велику роль — каже Марченко, — у навчанні й розвитку мовознавства у російській державі”.
Третьою хронологічно була видана у Вільні 1596 р. книга українського вченого Лаврентія Зизанія «Граматика словенска язьїка», що, подібно до «Адельфотеса», поділена на чотири частини. Крім цього він же видав у Вільні слов’янську азбуку п.н. «Наука к читаню і розуміню писма слов’янского».
Освіта і наука 16 століття (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)