Центром культурно-освітнього життя України XVII ст. і першої половини XVIII залишилась Києво-Могилянська Колегія. В другій половині XVII ст., у зв’язку з безперервними воєнними діями, пошестями і непевністю політичного становища, Колегія переживає важкі часи і занепадає.
Її студенти здебільша йшли до війська, пожежі і руїна нищать її будинки. Але у 1670-их pp. приходить до деякого заспокоєння і Колегія починає дальше розвивати свою діяльність. У 1694 р. одержує вона титул і права Академії, а у її проводі стають один за одним енергійні і талановиті діячі, як от Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, — усі вони видатні письменники і вчені. З-поміж вихованців Академії виходить цілий ряд видатних учених, поетів, драматургів, мистців. Згадати хоч би славного проповідника Антона Радивилівського, Симеона Полоцького, Степана Яворського, Дмитра Туптала (Тупталенка), Теофана Прокоповича. У бібліотеці Академії було зібрано велику кількість друкованих і рукописних творів багатьма мовами (згоріла у 1780 p.). В ній навчалися діти не лише козацької старшини, міщан, духовенства, але і селян. Професорів і вихованців Академії починають з половини XVII ст. запрошувати до Москви і вони там стають піонерами західноєвропейської освіти і культури.
Києво-Могилянська та її вихованці XVII ст..
Навчання в Академії мало на загал схоластичний характер та в основному майже ціле століття викладались у ній ці самі предмети, а з кінця XVII ст. заведено в ній виклади з богослов’я, що було на ті часи найвищою наукою і завдяки цьому перейменовано Колегію на „Академію”. Мала отже Академія доволі консервативний характер, бо ж заснована з метою оборони православної віри, вона забагато уваги приділяла теологічним питанням. А все таки в цю, в цілому схоластичну систему освіти, почали проникати в Академію гуманістичні тенденції, зокрема під час перебування у ній Теофана Прокоповича, філософа, драматурга і оратора. У своїх лекціях з поетики і риторики він єдиний проявляв тенденції до раціоналізму, а згодом став одним з першим дорадників царя Петра І. у його реформаторських заходах.
Основою навчання в Академії були грецька і латинська мови, а крім цього велику роль в школі і письменстві грала мова польська. Своєрідна українська мова грала лише допоміжну роль, але на неї мало звертали увагу, бо хоч нею виголошувались проповіді, писались вірші та вживалось її в листуванні, проте вона не уважалась ознакою доброго смаку, бо називали її „мовою холопів і пастухів” . . .
Академія підтримувала зв’язки з багатьма навчальними закладами в Європі, а її учні часто продовжували науку в західноєвропейських університетах.
Переяславська унія і приєднання київської митрополії під владу московського патріарха, спричинило теж доволі поважне числом переселення українських наукових сил. на Північ. Багато українських письменників та учених, що виховались та добули освіту в Київській Академії, переїхали в Московщину і там розпочали чи продовжували працю в користь чужої культури. Там поправляли вони книжки, що їх попсували малограмотні переписувачі і видавці; там вони ставали єпископами, митрополитами й учителями царських дітей та дорадниками царя Петра у його реформаторських заходах над перебудовою громадського життя імперії. Очевидно, це переселення „перелетних птиць” з України на Північ, було болючим ударом для
України, яка втратила поважні наукові сили. Цими культурними емігрантами були (щоб назвати найбільш відомих):
1. Єпіфаній Славинецький — один з найбільших учених того часу і був одним з перших, що переїхав до Москви. Він був автором греко-слов’яно-латинського Лексикону. Виготовив він теж словник малозрозумілих слів у св. Письмі та був викладачем у патріяршій школі. 2. Симеон Полоцький (з походження білорусин) — вихованець і діяч Київської Академії, прийняв запрошення царя Олексія Михайловича і у 1664 р. перенісся до Москви, і тут, у 1687 p., став основником Слов’яно-греко-латинської Академії. Був він теж учителем царських дітей. 3. Дмитро Туптало (син київ, сотника Сави часто називаний Тупталенко), визначний проповідник, автор «Четій і Міней». У 1701 р. став він ігуменом різних монастирів, а від 1702 р. був ростовським митрополитом. По смерті московський Синод признав його святим. Був він теж автором збірки про чуда Пресв. Богородиці в чернігівськім монастирі, а теж літописних і драматичних творів. 4. Стефан Яворський, родом з Галичини, був вихованцем і вчителем Київської Академії. В 1700 р. став рязанським єпископом. 5. Феофан Прокопович викладач поетики в Київській Академії, віддав великі послуги цареві Петрові І у його реформаторській праці.
В цілому вихованці Київської Академії були організаторами майже всіх тогочасних духовних училищ Росії (в Москві, Архангельську, В’ятці, Рязані, Костромі, Суздалі). У другій половині XVII і в першій XVIII ст. відчувався дуже сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на російську суспільність, в яку вони внесли нові ідеї і нові погляди у ділянці церковно-релігійній, педагогічній і літературній.2 Очевидно, цей вплив українських діячів на процес європеїзації московської культури не в смак був московському духовенству, яке писало на них доноси до царя.
І врешті треба відмітити, що деяких українських вчених запрошували до Сербії (М. Козачинського) чи до Молдавії (П. Величковського).
Та не тільки з науки в Академії користала українська молодь того часу. Коли трохи заспокоїлись бурі й заколоти часів Руїни, ми бачимо, що ця молодь відновляє давній звичай їздити закордон до чужих університетів, щоб там продовжати або удосконалювати свою освіту. І так як колись, за польсько-литовської держави, їздили туди діти козацької старшини і звичайних козаків; їздять інколи і без грошей, бідують, але здобувають потрібну собі освіту. Противно до московських звичаїв, де було велике упередження, а то й явна нехіть до західноєвропейської освіти чи науки так, що цар силоміць висилав здібніших молодих людей закордон на науку, українці добровільно й радо туди їздили. їм не шкодило в очах земляків те, що вони навчались у католицьких чи православних школах. І так напр. кн. Йосип Курцевич вчився на початку
XVII ст. в Падуанськім університеті (Італія), а згодом став архімандритом запорозького манастиря в Трахтемирові, а в pp. 1621-29 був єпископом Володимирівським і Берестейським, а коли попав в Московщину — згинув на
засланні. Другий визначний вчений Феофан Прокопович був абсольвентом єзуїтської колегії в Римі, а згодом став великим діячем православної церкви.
З другого боку чимало чужинців приїздило на науку до Києва, з яких чимало, здобувши потрібну собі освіту, залишались тут на постійно. Ще за часів гетьмана Хмельницького помічаємо тут великий наплив сербів та інших студентів з південнослов’янських країн, які вчаться тут, а багато з Них вступає до українського козацького війська і здобуває високі почесті. Приїздили до Києва теж греки і взагалі українська держава притягала до себе південних слов’ян та інших православних християн з Балканів, пригнічених турецьким пануванням. Про те, що гетьманська Україна робила на чужинців враження висококультурної країни свідчить не тільки цитований уже Павло Алепський, але й інші подорожники, що побували в Україні, зокрема за часів Мазепи. І так напр. московський подорожній піп Іван Лукіянов, що переїздив через Україну у 1701 p., був вражений красою архітектури українських міст Глухова, Батурина, Ніжина, а особливо Києва. Так же само данський дипломат Юст Юль, переїжджаючи Україною після московського руйнування (1708-9), був * здивований багатством і культурою краю.
Освіта на Західноукраїнських землях
Дуже високому рівневі освіти в східній Україні, а передовсім у Гетьманщини того часу, далеко не відповідала освіта і шкільництво на західних землях України.
В другій половині XVII ст., в результаті несприятливих обставин, припиняє своє існування більшість церковних братств у Галичині, а це довело до занепаду шкільництва. І так припинило свою навчально-виховну діяльність Львівське братство, а врешті під тиском унії зовсім закрилось.
Існували в Галичині (як і на Правобережжі) єзуїтські колегії, де головно вчили польської і латинської мов, і де вся ідеологія була проникнута воюючим католицизмом. Таке саме завдання мав відкритий на базі колишньої єзуїтської колегії — Львівський університет (1661).
В парі з досягненням тодішньої української науки, освіти чи літератури, а втім взагалі з розвитком культури, приходилось Україні того часу зазнавати під скиптром царя Петра І чимало болючих втрат. Помітно це було передовсім на відтинку українського книго печатання, якої репрезентативним центром була тоді друкарня Києво-Печерської лаври. Її основою були передовсім богослужебні книги, але тут теж надруковано низку творів тогочасних письменників, як от Іннокентія Ґізеля, Антона Радивиловського, Лазаря Барановича, а те капітальне видання «Четій і Міней» Дмитра Туптала та інших авторів. Книги Києво-Печерської лаври набули значної популярності і поширення на всіх східнослов’янських землях, від Закарпаття до Сибіру, серед українських, білоруських та російських читачів. Але з моментом під чинення київської митрополії московській патріархії, починається в цій ділянці московська послідовна нагінка і на книги, і на друкарство. Московські обскуранти — патріархи Иоаким і Адріян уже в 1685. р. починають послідовну боротьбу з книжковою продукцією Києва. Разили їх в цих книгах „елинскія і франкскія мудрованія”.3 У висліді, на соборі 1690 p., було засуджено твори Симеона Полоцького, Петра Могили, І. Ґалятовського; всі книги Кирила Транквіліона Ставровецького спалено в Москві з наказу царя і патріарха вже давніше. В pp. 1674-79 працювала друкарня в Новгороді Сіверському, а в 1679 р. перевезено її до Чернігова, де за 20 років було надруковано низку богослужебних книг та оригінальних творів, а в тому числі і світських (навіть польською і латинською мовами), бо заборона, яка впала на Києво-Печерську друкарню, поширилась і на новгородську, яка поволі занепадала і 1785 р. припинила свою діяльність.
Дещо відрадніше було на відтинку галицького друкарства.
Ще 1646 p., на базі львівської друкарні А. Желиборського, було організовано друкарню в Уневі (біля Золочева), яка працювала до 1675 р., випустивши шість десятків книг.
Освіта і наука другої половини XVII ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)