Стан музичної України першої половини XIX ст. відображає ті всі процеси, які проходила в цілому українська культура в кліщах московської імперії.
Україна стала провінцією Москви і в тому відношенні, вже л кінцем XVIII ст. ми відмітили домінантний вплив італійської музики, а теж французької та німецької, яка культивувалась на дворах багатих поміщиків, а з різних журналів і „діяріїв” довідуємося про музичні студії українців за кордоном і то цілими групами-оркестрами. І тим контактам завдячує українська музична культура своє піднесення в половині XIX ст.
Ситуація на відтинку української музичної культури змінилася вже в половині XIX ст. Саме тоді, в парі з великим зацікавленням чужинців українською пісенністю, можна віднотувати появу перших світських композицій, яких основою стала передовсім українська народна пісня, а теж її різновидні варіанти.
Як один з найдавніших і найкращих виявів народної творчості, українська народна пісня від сотні з половиною літ магічною силою своєї краси захоплювала дослідників. Писали й пишуть про неї десятки своїх і чужих дослідників і всі ці писання зводяться до ствердження особливого феномену: українська народна пісня наскрізь своєрідна, наскрізь оригінальна своєю тонацією й найбільш чуттєва, сентиментальна, а при тім — бадьоро-захоплююча. І не від речі тут буде навести голоси передових дослідників особливостей народної пісні, яка творить дуже важний відтинок української репрезентативної культури.
В культурі українського народу музиці належить, безперечно, одне з перших місць — стверджує історик української музики початків цього сторіччя, Микола Грінченко. В музиці маємо один з тих чинників, що допомагають утворенню своєї оригінальної культури і в музиці найяскравіше відбилися характерні риси народу нашого. І саме в області надбань музичних нашого народу українська пісня завоювала передове місце. Всім бо відомо, як багато обдарований самою природою український народ, скільки в ньому тонкого музичного почуття, здібності до співу, естетичного смаку, скільки любові, закохання в свою рідну пісню, — найціннішу, найдорожчу перлину його культурних надбань.
Згаданий історик приводить оцінки української пісні різних авторів і різного часу, а з них, зокрема, зупиняється на словах М. Гоголя. Він, не дивлячись на те, що став російським письменником, зі своєї роздвоєної душі не міг викинути чародійної магії української пісні, що загніздилась у його душі з раннього дитинства, яке він провів в серці України — на Полтавщині. Про українську пісню він м.ін. писав (цитуємо за Грінченком): „Характер української музики не можна визначити в одному слові. Вона незвичайно різноманітна. В багатьох піснях вона легка, Граціозна, ледве торкається землі . . . інколи набирає вона мужньої сили, звуки її становляться дужими, міцними . . . робляться вони вільними, широкими, що силкуються обхопити безмежну просторінь . . . Що ж до музики жалю, то ніде так не чути її, як в українській пісні. . . Звуки її живуть, печуть, шматують душу. Ніщо не може бути дужчим за народну музику. Музика в українських піснях злилася з життям, — Звуки її такі живі, що, здається, не звучать, а промовляють словами, і кожне слово цієї яскравої промови, проймає душу”. . .
А в дальшому, той же Грінченко, приводить фрагмент листа графа O.K. Толстого, який склав цілий панегірик у честь української пісні. „Мій брат — пише він, — привіз з України чудові національні мелодії. Ніяка національна музика не виявила досі свою народність з такою величністю і силою, як українська, навіть краще великоросійської . . . Слухаючи її, ти побачила б, як відкривається перед тобою історія України, ти краще зрозуміла б характер народу, ніж читаючи Гоголя чи Кониського”.’»
Як дуже характеристичний приклад впливу і вражіння української народної музики наводить Грінченко такий факт, що на написання першої граматики української мови Павловського з 1818 p., росіянина з походження, вплинуло те, що Павловський, закохавшися в наших піснях, полюбив їх, полюбив українську мову й український нарід, і чим міг — прислужився йому, видавши оцю українську граматику.
Великим любителем і знавцем української пісні і взагалі народної творчості був Шевченко, що, подорожуючи по Україні, крім малюнків і ескізів записував пісні, але не всі вони дійшли до нас. А згодом, такі ж збірки українських народних пісень появилися у другій половині XIX ст. як от І. Рудченка — збірка чумацьких народних пісень з 1874 p., чи М. Драгоманова — історичних пісень. Костомаров і Куліш теж досліджували українську народну пісенність.
Згодом українські народні мелодії використовували видатні чужинці-композитори, зокрема російські (Глінка, Олександров, Драгомижський, Мусоргський). Музику на тексти з «Кобзара» писали теж російські композитори як Мусоргський, Чайковський, Рахманінов. На українські теми написані опери «Мазепа» і «Черевички» — Чайковського; «Сорочинський ярмарок» — Мусоргського; «Майська ніч» і «Ніч під Різдво» Римського-Корсакова.
І в історії української музики народна пісня це наріжний камінь, що його покладено в її основу. До того моменту, коли на шляху української музики виступив М. Лисенко і цим почав нову еру в історії її розвитку, — українська музика існувала майже виключно в формі народної пісні, яка є хребтом народної творчості.