Носієм і реальною практичною силою національно-визвольного руху в Україні була освічена верства українського суспільства. Як відомо, в усій державницькій історії різних народів, зокрема й українського, протягом багатьох століть ця освічена частина суспільства на різних етапах суспільного розвитку бул
провідною ідейною силою його поступу — згадаймо авторів «Повісті минулих літ» і «Галицько-Волинського літопису» чи твір митрополита Іларіона «Слово о законі і благодаті». Саме їй — українській інтелігенції — історія завдячує духовним та політичним поступом і в ХІХ-ХХ століттях. На цьому етапі вона стала генератором політичних ідей 1 творцем самобутніх духовних цінностей.
Однією з найважливіших особливостей ідеологічних проблем того й пізнішого часу була проблема становлення національно-державницької ідеї в багатьох народів Європи. Вона не обминула й Україну. Але розвивався цей процес у складних історичних умовах. Після Переяславсько-Московської угоди 1654 р. та Андрусівського миру 1667 р. Україна була розділена між Польщею і Московським царством. На Правобережній частині України невдовзі були знищені всі державницькі інституції епохи гетьманської держави. Лівобережжя, яке опинилось під владою російського самодержавного управління, все ще зберігає (хай і обмежено) свою самобутню козацько-гетьманську державність -адміністративно-територіальний устрій, військо, специфічні соціальні взаємини тощо. Ці історичні традиції, а також мова, побут, освіта, які ще не були до кінця знищені централістичним управлінням, стали природним грунтом не тільки для національно-культурного відродження, а й для культивування національно-політичних ідей. Давній український автономізм не загинув серед тодішнього українського панства. Спільність православного церковного життя українського та російського народів, слов’янської форми культури викликали, щоправда, сподівання на взаємне порозуміння і взаємоприйняття вищих верств суспільства з обох сторін. Козацько-старшинська верства тривалий час намагалась пристосуватися до владної еліти православної московської держави й почала денаціоналізуватись у надії на визнання її рівноправності.
Ще з кінця XVII, а особливо у XVIII ст., українська освічена верства значною мірою перебирається до столичних центрів імперії. У Московській державі з другої половини
XVII ст. дедалі більше з’являється вчителів, митців, учених з України, які залиніають освітньо-культурну діяльність на своїй батьківщині й віддають свої сили й знання піднесенню нової держави, її культури й освіти. Серед них знамениті науковці й діячі просвітництва, вихованці Київсьюго колегіуму Єпифаній Славинецький, Арсеній Сатановський, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Дмитро Туптало-Ростовський та інші. Особливо багато освічених українців переїхало до Москви та Петербурга за Петра І, де допомагали йому європеїзувати його царство. Вони відкривають навчальні заклади, стають ректорами й учителями, займають місця ієрархів консисторій і в монастирях, творять наукові праці, стають ученими, державними чиновниками тощо. М. Драгоманов згодом писав, що за петровських реформ освічені українці запроваджували адміністративним порядком у Великоросії те, що було вже раніше досягнуто в галузі освіти в Україні. Фактично, в кінці XVII-XVIII ст. встановилася культурна гегемонія освічених українців у Московській державі».
Але втративши свою самостійну державність, українська освічена верства починає втрачати і свою національну ідентичність. На зламі XVII1-X1X ст. російський культурний процес, одержавши від освіченого українства потужний європейський імпульс, що підтримувався Російською державою, починає бурхливо розвиватись самостійно і поглинає цю освічену українську верхівку, яка розчиняється у вирі російськомовної стихії. Не маючи у своїй державі підтримки, українська освічена верства намагається стати в один рівень із панівною культурою, зросійщується. залишаючи свій народ без провідної національної сили. Новостворена російська інтелігенція ніби мстилась за попередню славу прийшлої української освіченості, яка не так давно її підняла і вознесла, й тепер радо зайнялась асиміляцією українського) народу через повне знищення українських навчальних закладів, книгодрукування, преси і т. п. Стало модним тепер, як писав згодом С. Єфремов, навіть висміювати малоросів — замість колишньої моди на українців у столиці й при царському дворі настав час їх зневажання,
У 1720 р. Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою. Києво-Могилянська академія була переведена на російську мову викладання вже у 80-х роках
XVIII ст. і це був лише початок. Спроби останнього гетьмана України К. Розумовського і його прихильників відкрити в Україні університет були відкинуті. Зменшилася кількість початкових шкіл в Україні. На Чернігівщині, наприклад, в 1768 р. була одна школа на 648 дітей, а вже у 1876 — одна школа на 6760 дітей.
Культурний і освітній рівень українського народу занепадає. Українці перетворюються в неосвічену, хліборобську робочу силу. Рештки української освіченої верстви тепер вважались глибоко провінційними і нижчевартісними.
І це було явище, яке відрізняло українську суспільну історію від подібних процесів в інших націях, що не мали своєї держави, але не знищувались денаціоналізацією і зберегли свою традиційну еліту. Лише незначна частина української освіченої верхівки почала себе утверджувати як автохтонна нація й уже з початку XIX ст. поступово повертала до самосвідомості самозбереження. Характерною рисою її становлення був проте уповільнений процес розвитку на основі відродження української мови, культури та освіти. Крім того, їхньому становленню чинили опір і монархічно-урядові інституції імперії, і ліберальні кола, а почасти й демократичні діячі російського суспільства.
Зокрема, найбільший опір у Російській імперії у XIX ст. зустріло прагнення українських громадських діячів відродити свою національну мову й використовувати її «в усіх культурних і соціальних контекстах для всіх комунікаційних завдань». Це прагнення було однією з типових рис національних рухів у Центральній і Східній Європі. Причому цей опір щодо української мови наростав в умовах гострих ідейних протистоянь російсько-польського політичного, культурного, а згодом і економічного суперництва за вплив у Південно-Західному краї імперії, — тобто в Україні, який поляки називали своїми провінціями, а росіяни — околицями своєї імперії».
з кінця XVIII до середини XIX ст. в українській еліті виділяється кілька напрямів суспільно-політичної думки, що визначали ставлення її до політично-державної ідеї України. Передусім, зазначають дослідники, це була група прихильників московської державної підлеглості, яка складалась з денаціоналізованої частини українського панства: ще одна група — «общеруси» — ліберали і радикали-революціонери, наприклад декабристи, які були прихильниками демократичніших суспільних і державних перетворень і супротивниками українського національного відродження, вважаючи його справою другорядною або навіть реакційною. Третя група серед українського освіченого панства виступала прихильником і активним діячем українського культурно-літературного відродження, проте була байдужою до політичних змін. Вона творила українську літературну мову, науку, але не ставила питання щодо формування нового політично-державницького світогляду українського суспільства. І, нарешті, вже на початку XIX ст. виникає новий напрям у середовищі українства — політично свідома частина освічених людей, як, приміром, в. Лукашевич із Полтавського таємного товариства, які акцептували увагу на необхідності відновити українську державність. Під впливом останніх уже на початку XIX ст. відбувається процес формування якісно нової в соціальному й культурному плані освіченої групи, яка дістає назву інтелігенція. Середовищем її формування стає небагата українська заможна верхівка біднішого українського дворянства і різночинного населення. Збільшується її кількість. Вона поступово формується в окрему специфічну верству українського суспільства і, хоча й повільно, але починає зростати її вплив як опозиційної сили щодо самодержавного уряду. Українська інтелігенція стає лідером і провідником національно-культурного відродження і формує в своєму середовищі культурні осередки, фупи та організації, які заявили про свою національну ідентичність й почали готувати ґрунт для державницького буття свого народу. Проте це було вже пізніше, а наприкінці ХУИІ ст. під тиском самодержавної системи управління козацька старшина все більше втрачала свою політичну волю й державницькі позиції в Російській імперії. Це дало можливість керівним колам Російської імперії повністю ліквідувати козацько-гетьманську автономну державу (1764) і Запорозьку Січ (1775). Були розформовані козацькі полки й самобутнє адміністративне управління. Заборонено українське книгодрукування. Українські землі були остаточно інкорпоровані до складу Російської імперії. Українська еліта за це була урівнена в 1785 р. з російським дворянством «Грамотою на права, вільності й переваги благородного російського дворянства». Вона була поширена на українське шляхетство і козацьких старшин. Та козацька старшина не завжди могла довести своє шляхетське походження й дістати дворянське звання.
Так, на початку XIX ст. імперська геральдична служба почала переглядати правомірність надання багатьом українським козацьким родам дворянського звання, висловлюючи в такий спосіб недовіру українцям-малоросам і підозрюючи декотрих із них у підтасовці документів і шахрайстві. Не випадково чимала кількість українського панства розпочала пошуки історичних коренів своїх родів, гербів, звань, героїчного чину пращурів та їхнього суспільного статусу. Багато з тих, хто не зміг довести своє шляхетське походження, так і не відновив свого дворянського звання. Правнича тяганина з цього приводу затяглась аж до 1862 року.
Ці події викликали несподівані наслідки. Серед широких верств новоявленого українського дворянства, колишніх козацько-старшинських нащадків почалось широке зацікавлення історією свого народу. З великим інтересом українська освічена верхівка продовжувала масово збирати літописи, різні універсали, документи, вивчати і захоплюватись ними, знайомитись із періодом державності українського народу, його боротьбою за свою незалежність, з ідеологічними документами тієї доби. Відтак у її свідомості відтворювались давніші національні ідеї, що змінювали її світогляд. До цього додавались і нові політичні теорії, що почали ширитись у Західній Європі. Досвід європейської історії свідчив, що саме суспільні ідеали стали вагомим фактором суспільної еволюції. Вони, зокрема, формували переконання народу на право вільного існування, на власну мову, культуру і державу.
Ще наприкінці ХУІІІ початку XIX ст. видатний німецький філософ Йоган-Готфрід Гердер обстоював думку, що людська цивілізація існує не в загальних абстрактних формах, а саме у формах національних. Кожен народ є неповторним і самобутнім, що виявляється в його мові, культурі, свідомості. Великого значення учений надавав мові, яка є особливим засобом спілкування людей, бо «мова утверджує закони, зв’язує роди, лише завдяки мові стала можлива історія людства з уявленням серця і душі, що передається спадково», — підкреслював він”.
Ці тези Гердера знай шли широкий відгук і зацікавленість у колах інтелігенції багатьох великих і малих народів Європи. Так само як і теза про значення писемності й освіти в широкому контексті просвітницької діяльності.
За ордером, ноди за своєю сутністю є членами певної національної спільноти, і лише такими вони можуть бути корисними суспільству. Від них залежить його розвиток. Але тільки в тому разі, коли прогресивні ідеї, які виробляє освічена частина суспільства, оволодівають переконаннями більшості людей. Годі вони можуть перевернути все суспільне життя свого народу. Отже, ідея, яка спирається на досвід минулого, може його пояснити і стаї и дороговказом до суспільної перебудови в майбутньому. Ідеологія, усвідомлення кожним народом чи його окремою групою саме прогресивних суспільних завдань і стає рушійною силою історичного поступу.
Саме так, як ми бачимо, починали усвідомлювати себе і певні групи українського суспільства, вивчаючи минуле за історичними документами і працями.
Разом із поверненням історичної пам’яті у свідомість патріотично настроєної частини дворянства поверталась державницька ідея. Історія України ставала одним із головних чинників у формуванні самосвідомості нового покоління української освіченої верстви. Це має велике історичне значення. Національна свідомість — ідентичність — давала уявлення про українство як про національну спільноту, котра, як і інші нації, мала право на свою самобутність й історичне майбутнє. А тому це усвідомлення вело до того, що інтелектуальна еліта, яка була мозком національного житія в попередні часи, тепер перебирала на себе роль ініціатора національного відродження, або точніше, як стверджують сучасні автори, націотворення в нових історичних умовах.