Під час горбачовської перебудови багатьом здавалося, що варто лише скинути з п’єдесталу сталінізм, вивести радянські війська з Афганістану, помиритися з Америкою, обрати до парламенту юристів — і шлях до «цивілізованої спільноти» вільний.
Але ще не’кривавили «гарячі точки», і громадяни СРСР, мріючи про справжню демократію, не завжди виразно уявляли собі, яку еволюцію має пройти пострадянське суспільство.
У розпал «нового мышления» популярна всесоюзна газета вмістила була статтю політологів Клямкіна й Міграняна. Вони писали, що в перехідний період не гріх мати режим із сильною, можливо, авторитарною виконавчою владою заради, хоч як це парадоксально, прийдешнього демократичного буття. Хвиля критики накрила авторів публікації: їх лаяли інтелектуали — знавці рецептів прискореної демократизації (дехто з тих знавців свого часу таврував «буржуазних фальсифікаторів історії соціалістичного будівництва»). А життя тимчасом підтвердило, що «авторитарники» в чомусь мали рацію. Та й історія України XX сторіччя має аргументи на підтвердження думки «дисидентів» — приміром, перебрання влади генералом Павлом Скоропадським.
За доби Української національно-демократичної революції 1917—1921 років, як відомо, утворилася й існувала оригінальна форма національної державності авторитарного типу. Негативний образ глави Української Держави сформували опоненти Скоропадського (прихильники націонал-демократії в середовищі політичної еміграції) і радянські вчені, публіцисти, письменники (згадаймо відомий карикатурний персонаж п’єси Михайла Булгакова «Дні Турбіних»). Утім, це аж ніяк не повинно заважати нашим сучасникам об’єктивно сприймати світло і тінь у діях гетьмана. Сім з половиною місяців його правління багаті як на повчальні приклади, так і на фатальні прорахунки, про що сам Скоропадський відверто писав у мемуарах на чужині.
Українська Народна Республіка доби Центральної Ради (ЦР) стала першою ластівкою національного і державного відродження. Віддаючи належне її творцям, зазначимо, що навесні 1918 року націонал-демократична влада переживала глибоку кризу. Відомствам бракувало кваліфікованих кадрів. Було й таке, що урядові структури очолювали вчорашні студенти з мітинговим досвідом або люди з утопічними уявленнями про розбудову держави. Про самого голову ЦР Михайла Грушевського деякі тогочасні іноземні дипломати писали як про «безпомічного діда із сивою бородою», позбавленого реального політичного впливу. У стані паралічу перебували органи управління на місцях. Буксувала аграрна реформа. Зупинялися підприємства, працівники не одержували зарплати…
На цьому тлі проводилися численні паради, урочистості, освячення прапорів. У тогочасній періодиці («Нова Рада», 21 березня) зазначалося, що фасад є, а позаду нічого немає: яскрава «синьо-жовта фата-моргана»… Провідник Січових стрільців Євген Коновалець вважав, що політика керівництва Що замість порядку сіє анархію і веде державу до неминучої руїни.
Після укладеного Берестейського миру запрошені в УНР австро-німецькі союзні війська (до чотирьохсот п’ятдесяти тисяч багнетів) на ділі були господарями становища. Чужинці переймалися насамперед постачанням у їхні знесилені війною країни українського зерна й інших продуктів (формально — в обмін на промислові товари). Селянина дратувала й розчаровувала влада з її незрозумілими соціалістичними експериментами й демагогією замість діла.
Спецслужби нейтралізували спроби рішуче настроєних державних службовців, що утворили були підпільний Комітет порятунку України, повстати проти союзників. Водночас гострила шаблі проти влади й Українська народна громада на чолі з 42-річним Павлом Скоропадським. Уночі проти 24 квітня розпочалися переговори з начальником штабу німецьких військ Тренером. Згоду на вчинення перевороту дав кайзер Вільгельм II. Майбутньому гетьманові обіцяли підтримку за згортання політики ЦР.
Прихід до влади
Двадцять дев’ятого квітня німці розігнали Центральну Раду, яка встигла утвердити Конституцію. Хліборобський конгрес — майже шість з половиною тисяч делегатів від селян-власників з восьми губерній України — зібрався в будинку київського цирку, на даху якого залягла німецька кулеметна обслуга. Переворот був майже оксамитовим: січовики, що захищали Раду, застрелили трьох офіцерів. Гетьманом України форум обрав генерала Скоропадського.
Помазання Ясновельможного провели в Софійському соборі. Резиденцією глави держави став генерал-губернаторський палац (нині будинок Посольства Китаю на вулиці Михайла Грушевського). У «Грамоті до всього українського народу» проголошено Українську Державу, в якій до скликання Сейму владні повноваження передавалися гетьманові. Це положення зафіксували в законі про тимчасовий державний устрій України. Скоропадський на зустрічі з представниками партій скаже: тільки волею однієї людини можна відновити порядок, розв’язати аграрне питання та провести демократичні реформи. Важливий крок нової влади — повернення права приватної власності «як фундаменту культури і цивілізації».
Павло Петрович Скоропадський народився 16 травня 1873 року в німецькому містечку Вісбадені, де на водах відпочивала мати майбутнього гетьмана. По чоловічій лінії він був нащадком одного з українських гетьманів XVIII століття Івана Скоропадського. Павло закінчив привілейований Пажеський корпус, служив у Кавалергардському полку. Молодого аристократа вважали оригіналом: його оселю прикрашали портрети українських гетьманів, з-поміж них і опального Івана Мазепи. У 1898-му Павло створив сім’ю з Олександрою Дурново — дівицею знатного роду, коріння якого сягає нащадків великого князя Ярослава Мудрого. Скоропадський брав участь у російсько-японській війні: командував сотнею 2-го Читинського козачого полку, служив ад’ютантом командувача військ Далекого Сходу.
Незабаром бойовий офіцер став флігель-ад’ютантом імператора, командиром Кінногвардійського полку, а в 1912-му вже мав звання генерал-майора. У період Першої світової командував 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією, нагороджений Георгіївською зброєю, орденом Святого Георгія IV ступеня. У 1917 році прийняв 34-й армійський корпус в Україні. Це з’єднання стало 1-м Українським корпусом, бійці якого, зазначимо, рятували Київ від навали анархічної маси втікачів із фронту. Останніх роззброювали й відправляли до Росії. У жовтні Скоропадського обрали отаманом Вільного козацтва (шістдесят тисяч патріотів України, яких націонал-демократи ігнорували як «куркульське вояцтво»).
Рада не вельми шанувала й «українського Бонапарта». У лютому 1918-го генерал, відсидівшись на приватних квартирах, щасливо уник кривавої розправи, яку в Києві вояцтво Михайла Муравйова чинило над офіцерством і національно свідомими громадянами. Даремно недоброзичливці дорікали гетьманові й за «прихильність до монархізму». Скоропадський не прагнув до престолонаслідування: суспільний лад в Україні мало визначати всенародне волевиявлення.
Українська держава: реалізація державницької моделі українського консерватизму
Не вкладаються в рамки примітивних обвинувачень у «русофільстві» й погляди гетьмана на національне питання. «Різниця між мною і українськими колами в тім, — зазначав він у спогадах, — що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію. Для них не важливо, що Україна без Великоросії задихнеться, що її промисловість ніколи не розів’ється, що вона буде цілком у руках іноземців, що роль їхньої України — бути населеною селянством, що животіє… В усьому цьому гніті, так різко виявленому Росією щодо всього українського народу, не можна обвинувачувати російський народ, це була система правління».
Згодом, у 1922-му, Скоропадський наголосить, що він вважав шкідливими «шовіністично-націоналістичні тенденції» і прагнув розвивати «територіально-державний патріотизм». Реальний внесок гетьманської адміністрації в національне відродження вражає. Засновано Українську академію наук, національні бібліотеку і галерею мистецтв, театри драми й опери, Державну капелу. Відкрито університети в Києві й Кам’янці-Подільському та майже 150 українських гімназій. Узято курс на автокефалію Української православної церкви (УПЦ). При цьому працювати довелося в умовах обструкції, влаштованої націонал-демократичною інтелігенцією, і спиратися здебільшого на чиновників царського режиму, які не поважали «мазепинців».
Державною мовою стала українська. Із шістнадцяти членів першого уряду дюжина — етнічні українці. Затверджено нові назви посад, військових частин та звань. Привертали увагу колоритні нововведення в однострій. Траплялися й курйози. Не знаючи української, якийсь «генеральний бунчужний» складав папери російською, а писар «дослівно» перекладав (треба бачити В архівах ці «муки українізації»!). Лише в одному не доводиться сумніватися: за гетьмана в розбудову держави було закладено потужний заряд конструктивізму.
Сила влади гетьмана
Українська Держава жила аж ніяк не в тепличних умовах. Незважаючи на мирний договір від 12 червня 1918 року з радянською Росією, у прикордонні зосереджувалася 8-ма армія червоних (76,5 тисячі багнетів і шабель з авіацією і бронепоїздами). У публічних заявах більшовицького наркома Льва Троцького Україна визнавалася за джерело ресурсів і плацдарм для експорту революції.
Напруженими були відносини Києва з Бухарестом, який мав до суміжної держави територіальні претензії. У великих індустріальних центрах активізувалося комуністичне підпілля (прибула майже тисяча агітаторів і організаторів повстання проти гетьмана, на яке Москва асигнувала сорок мільйонів карбованців). Вороги режиму вчиняли диверсії: внаслідок вибуху порохових складів 6 червня на київському Звіринці загинули двісті й лишилися без домівки десять тисяч осіб. Не дрімали й «класичні» терористи — есери: Михайло Донськой застрелив командувача німецьких окупаційних військ в Україні Германа фон Айхгорна. Загрозу державному ладові становили також монархісти; в Україні, як в оазі відносної стабільності на охопленому громадянською війною постімперському просторі, перебували десятки тисяч офіцерів і царських чиновників. Діяли (у тому числі легально) монархічні, чорносотенні організації, деякі з них замишляли вбити гетьмана, щоб владу перебрав «Союз відродження Росії». Цілком привільно почувалися австро-німецькі спецслужби. До слова мовити, саме іноземні «гості» всіляко гальмували створення українського війська. Траплялися й кримінальні прояви. «Скаржилися, що за старого режиму було злодійство, але не можна собі уявити, у скільки разів воно збільшилося за часів революції», — зазначав гетьман.
Павло Скоропадський і його сподвижники зі знанням справи взялися за формування силових структур. У липні ухвалено закон про загальний військовий обов’язок, у жовтні відновлено козацький стан — «середній клас» землевласників, основу мобілізаційного контингенту. Військова доктрина гетьмана нагадувала майбутню «оборону за всіма азимутами» Шарля де Голля. Планувалося створити по периметру земель держави вісім територіальних армійських корпусів з артилерією, кіннотою, підрозділами інженерних військ і зв’язку в кожному. Гвардією гетьмана стала сердюцька дивізія. Передбачалося мати мобільні, інженерні, авіаційні частини, важку артилерію центрального підпорядкування та військові навчальні заклади. Залучаючи до нових силових структур досвідчених фахівців, гетьман, за спогадами барона Врангеля, намагався і його завербувати в українське військо.
Наприкінці квітня національні прапори замайоріли над бойовими кораблями Чорноморського флоту, що мав на той час три бригади лінкорів (дев’ять «дредноутів»), бригаду крейсерів, дивізії міноносців і підводних човнів, морську піхоту й авіацію.
Багато чого робилося для розбудови спецслужб. Створено розвідвідділ Генерального штабу (напрями його діяльності — Балкани, Туреччина, Росія, Кавказ, зв’язки з військами союзників). Набирали сили технічна й повітряна розвідки, функціонували військовий і військово-морський аташати. У середині травня ухвалено закон про створення Державної варти (ДЕ) у складі Міністерства внутрішніх справ (МЕС). Щодо шифру «ДЕ» на погонах гострослови казали: «Дай взятку». У ДЕ був інформаційний відділ, що виконував завдання, пов’язані з попередженням і припиненням злочинів проти державного ладу й безпеки держави, збиранням інформації про процеси в суспільстві тощо. Серед територіальних органів контррозвідки особливий статус мав Київський інформаційний відділ.
Гетьманська контррозвідка, у якій служили досвідчені співробітники царської жандармерії і поліції, спиралася на широку агентурну мережу. Професійно працювала служба зовнішнього спостереження (у штаті Київського інформвідділу було вісімдесят філерів, у губернських підрозділах — по тридцять-сорок). Крім пристойного грошового забезпечення ці співробітники одержували додаткові суми для «відвідання ресторанів, пивниць, кав’ярень» та інших місць, де «баламути-революціонери» могли щось замишляти проти Ясновельможного. Документи, що збереглися, свідчать про високий професіоналізм і компетентність працівників спеціальних служб. Про підозрілі «рухи тіл» високопосадовців збирав відомості Особливий відділ Штабу гетьмана. Крім того, Скоропадський мав особисті охорону й конвой.
В активі контррозвідників чимало виявлених фактів шпигунсько-підривної діяльності (на кшталт планів перекидання до Росії військових літаків), підготовки терактів (есери планували замах на главу держави під час його візиту до Берліна), розслідувань корупційної діяльності, контрабанди, підроблення грошей і цінних паперів. У червні в Києві затримали «хорунжого Рафальського», який насправді виявився… житомирською міщанкою Розою Висоцькою, відомою як Маруся Никифорова (учасниця пограбувань банків і убивств, вчинених «лівими» екстремістами). Прищемили хвоста й королю одеських бандитів Мишкові Япончику — Мойші Вінницькому, який відсидів десять років ще за «білого царя». Виявлено факти його злочинної діяльності, вилучено під час обшуків стільки готівки й валюти, що її вистачило б на річне забезпечення всієї одеської контррозвідки. Розкрили й механізм відмивання Япончиком грошей: татусь бандита, неписьменний биндюжник, значився співвласником будинків, «синематографу» з річним паєм у десять тисяч карбованців, а також кінних екіпажів, які клієнти брали напрокат. Мишка з його коханою Цилею Аверман було вирішено вислати з країни.
Чому плани Павла Скоропадського зазнали краху
Міна під гетьманським кріслом — неспроможність гармонізувати розбудову держави з розв’язанням соціально-економічних проблем. Стратегічний прорахунок Скоропадського — в ухваленні законів про відновлення власності поміщиків на землю і їхнє переважне право на посів озимини. Українське село відповіло нищенням посівів і масовими повстаннями (саме тоді зійшли зірки отаманів Махна, Зеленого, Тютюнника). Влада себе дискредитувала спільними з окупантами каральними експедиціями. У промисловості втратили роботу майже чотириста тисяч осіб, погіршилися умови праці, робочий день тривав десять-дванадцять годин. Адміністрація відновила реакційне трудове законодавство 1905 року. Націонал-демократам разом із соціалістами залишалося створити керівний орган повстання — Директорію, під прапори якої до кінця 1918-го стали триста тисяч бійців.
Скоропадський зрікся влади 14 грудня й виїхав до Німеччини, де тривалий час очолював рух гетьманців-державників. У рік закінчення Другої світової війни 16 квітня в Баварії колишній лідер Української Держави дістав смертельне поранення під час бомбового удару американської авіації.
…Відомий історик і політолог Іван Лисяк-Рудницький, досліджуючи період Української революції, замислився над тим, чому маленькі Фінляндія і країни Балтії спромоглися здобути незалежність, а велика сорокамільйонна Україна стала жертвою територіального поділу. А й справді, чому?