У кожного своя доля. Повною мірою це стосується Пантелеймона Куліша — одного з найвизначніших представників «нової української інтелігенції», яка, за словами М. Грушевського, стояла біля джерел нашого політичного і культурного відродження.
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня (27 липня) 1819 року в містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині. Його батько походив з старовинного козацького роду і вважався заможною людиною, але не мав документів, які б засвідчували його дворянське походження. Через певний час це позначилося на синовій долі — молодого Куліша відрахували з числа студентів Київського університету, але дозволили відвідувати лекції вільним слухачем.
Навчаючись деякий час на словесному факультеті (згодом він перейшов на юридичний). Куліш познайомився з молодим професором Михайлом Максимовичем. Спільні інтереси зблизили їх. Так, Куліш написав для альманаха «Киевлянин», що його видавав Максимович, дві легенди «Від чого в містечку Вороніж висох Пліщиїв ставок?» і «Про те, що сталося з козаком Бурдюгом на Зеленому тижні». Удвох вони працювали над систематизацією народних пісень. У скрутну для Куліша годину, коли той був змушений залишити університет, Максимович допоміг йому з «працевлаштуванням».
У 1842 році Куліш одержав посаду вчителя у дворянській школі в Луцьку. Тоді ж почав писати свою відому повість з часів гетьманщини «Михайло Чернишенко». Невдовзі його переводять до Києва, де він знову працює вчителем у дворянській школі на Подолі й продовжує літературну діяльність. Через рік виходять друком «Михайло Чернишенко» та ідилія «Орися».
«Ці роки (1843—1845),— зазначає відомий український історик Д. Дорошенко (автор, до речі, грунтовної праці «Пантелеймон Куліш», яку ми ще не раз згадаємо),— були одні з щасливіших у житті Куліша: нові цікаві знайомства, широкий світ поезії й науки, що розкрився перед ним, літературний успіх — усе це окрилювало його душу, впоювало радісний погляд на життя, ясні надії на будущину. Він малював собі у своїх думках широкі літературні й наукові плани»
Тоді ж Куліш знайомиться з Тарасом Шевченком, який служив при Київській археографічній комісії, Миколою Костомаровим, молодим професором історії Київського університету і Василем Білозерським, студентом університету. Ці зустрічі не тільки справили великий вплив на світогляд Куліша і навіть його особисте життя (у січні 1847 року він одружився з сестрою Білозерського Олександрою — вона пізніше стала відома в українській літературі як Ганна Барвінок, причому боярином на весіллі був Т. Шевченко), а й визначили весь подальший розвиток українства. Адже саме з цього гуртка, до якого незабаром приєдналися професор Микола Гулак, студент Опанас Мартович та деякі інші, народилося славнозвісне Кирило-Мефодіївське братство.
Щоправда, коли братство розгорнуло свою діяльність, Куліш вже працював у Петербурзі і тому мав з членами Товариства лише епізодичні контакти. Він переїхав туди у 1845 році на запрошення ректора Петербурзького університету П. Плетньова, який звернув увагу на перші розділи кулішевої «Чорної Ради», (до речі, першого українського історичного романа), що їх надрукував тоді журнал «Современник». Деякий час Куліш обіймав посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. У 1847 році (знову за рекомендацією П. Плетньова) збирається за кордон: до Прусії, Австрії та Саксонії «для вивчення слов’янських мов». Планувалося, що після повернення він стане ад’юнктом петербурзької Академії й обійме університетську кафедру слов’янських мов і літератур. Але не так сталося, як гадалося. Куліш встиг доїхати лише до Варшави, його заарештували у справі Кирило-Мефодіїв-ського товариства. Потім було все — ув’язнення, допити, покаянні листи, словом — типовий шлях, який після Куліша пройшов кожен дисидент.
Слідство не змогло довести участь Куліша у діяльності Товариства, але вже не випустило його зі своїх лещат. Як зазначалося у доповіді начальника III відділення О. Орлова Миколі І про діяльність Кирило-Мефодіїв-ського товариства, «двоє — Шевченко и Кулиш — оказались также Не принадлежавшими к Украино-славянскому обществу, но они виновны по своим собственным от-дельннм действиям», у чому ж звинувачували Куліша? Знову звернемося до матеріалів слідства. «Кулиш сознался,— йдеться у висновку III відділення щодо його особистої діяльності,— что он, любя пламенно свою родину, побуждад еще друзей своих писать на малороссийском язмке, восста-новлять нравн и обычаи собственно украинские, заводить школы для образования простого народа, собирать деньги для издания сочинений в пользу зтого народа, рассуждал о способах освобождения крепостнмх людей, присовокупляя, впрочем, что все ато делал он по одной любви к Малороссии, без всякой политической цели». Щоправда, слідство дійшло висновку, що, на відміну від Шевченка, Куліш свою любов до Батьківщини «выражал своє всегда с приличием»
Врешті-решт «палка любов» до України коштувала Кулішеві чотирьох місяців увя’знення в Олексіївському равеліні і заслання до Тули під «суворий нагляд поліції». Крім того, було заборонено й вилучено з продажу його твори «Книга о ділах народу українського і славного війська українського», «Михайло Чернишенко», «Україна». Не забули органи й про дружину Куліша. За нею також було встановлено секретний нагляд, оскільки, як зазначалося у висновку III відділення, «…из бумаг мужа ее видно, что и она єсть пламенная украинка…».
Після більш ніж трьохрічного заслання Куліш здобув дозвіл знову повернутися до Петербурга, де заробляв на життя журналістикою й перекладами, звичайно, під псевдонімом. І лише після 1856 року, коли помер Микола І, перед ним відкрилися деякі перспективи. Повернулись із заслання його колишні соратники, передусім Костомаров і Шевченко. Покращилась ситуація й на ниві українського слова, а для Куліша взагалі їючинаеться період активної громадської діяльності й тйорчого піднесення.
У 1858 році після довгої перерви він видає перший том «Записок «Южной Руси», яка, за його задумом, мусила стати справжньою енциклопедією українознавства, через рік — другий том і роман «Чорна Рада», а також «Граматику» для народу. Крім того, він засновує власну українську друкарню і розпочинає видання дешевих книжок для народу. Протягом трьох років під загальною назвою «Сільська Бібліотека» вийшло близько 40 книжок — творів Шевченка, Марка Вовчка, Квітки, Ганни Барвінок.
Тоді Куліш спробував реалізувати ідею видання українського журналу. Як він сам писав ще у 1857 р. до свого приятеля Галагана, «у мене така думка, щоб дати южнорусскому слову гражданство… Щоб виробити форми змушжалої нашої мови на послугу мислі всечоловічній… одно-два популярних созданій — і словесність пустила б глибоко корінь у свій рідний грунт» Але видавати журнал «Хата», про що клопотав Куліш, йому тоді не дозволили (вийшов лише альманах «Хата» з новими твоїй рами Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів).
Проте все ж таки сподівання Куліша здійснилися, і наступного року в Петербурзі почав виходити перший український журнал «Основа» (під редакцією його шурина Василя Білозерського). Куліш пише для журналу (як би сказали зараз) «передовиці», критичні й літературознавчі розвідки, історичні праці, оповідання, поезії.
Взагалі часи видання «Основи» були піком популярності Куліша. За свідченням сучасників, на нього дивилися як на справжнього лідера українського руху. Але, на жаль, він не зміг втриматися на цьому рубежі. І тут свою роль відіграли не лише об’єктивні (у 1862 році перестала виходити «Основа», а ще через рік з’явилися сумнозвісні валуєвські циркуляри), а й суб’єктивні фактори. Як зазначав вже згаданий нами Д. Дорошенко, «природа щедро наділила Куліша своїми дарами, обдарувала його бистрим і спокійним розумом, залізною волею, хистом до письменства й до всякого мистецтва, дала йому тонке розуміння краси у природі і в людській творчості… Але в його не було одного — хисту громадського організатора. Це була холодна, замкнена в собі людина, яка не вміла з’єднувати в собі людей, навіть гуртувати їх біля спільного діла: Куліш умів працювати тільки самотужки й не боявся тоді звалювати на себе стільки праці, скільки й десяткам людей було не під силу. Працювати з другими поруч було йому незручно; йому потрібні були помічники, слухняні виконавці його наказів, але не товариші — співробітники. Другого місця ніде він займати не хотів, воліючи бути першим у малому ділі, ніж другим у великому»
Це проявилось, зокрема, у його стосунках з Білозерським, з яким він не міг поділити лідерство в «Основі», потім ускладнились його стосунки з Костомаровим. Але причину тут слід шукати в іншій площині. На відміну від Костомарова з традиційно-позитивним ставленням до козацтва, Куліш бачить в козацтві лише темну руйнівну силу.
У 1864 році, коли Куліш їде до Варшави й обіймає там поважну посаду директора духовних справ і члена комісії для перекладу польських законів, його відносини з українським рухом ускладнились ще більше. Адже вважалося, що українець Куліш не може служити там, де пригноблюють іншу народність. Куліш, навпаки, тримався протилежної думки, виходячи з того, що українці мусять взяти реванш за колишні утиски. Крім того, його приваблювали й суто наукові інтереси — праця у варшавських бібліотеках і архівах, де зберігалися унікальні матеріали з української історії.
Однак ця служба тривала недовго. У 1867 році російська адміністрація, занепокоєна інтенсивними зв’язками Куліша з українським рухом у Галичині, запропонувала йому або зректися в пресі своїх українських поглядів, або ж покинути службу. Куліш обирає друге і його звільняють з посади.
Після того кілька років він подорожує за кордоном, а в 1873 році повертається до Петербурга, де редагує «Журнал Министерства путей сообщения» і продовжує літературно-наукову діяльність. Але вже в 1877 році остаточно залишає державну службу і повертається в Україну. Та це повернення аж ніяк не нагадувало тріумфальні приїзди Куліша на початку 60-х років. Останні його твори, якими він продовжував свою лінію на «дискредитацію» козацтва, його «москвофільські» симпатії не викликали особливого ентузіазму з боку земляків. Отож Куліш оселяється на своєму хуторі Мотронівці під Борз-ною і вже нікуди не виїздить з нього, підтримуючи зв’язки лише з деякими старими знайомими…
Підвалинами політичної концепції П. Куліша, взагалі його світогляду стає палка любов до України, «неумеренный» патріотизм (саме такий термін знаходимо у матеріалах слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства), які він ревно сповідував протягом усього життя.
«…Мати Україна Наше горе, наша радість.
Надія єдина.
Святе слово — рідна мати.
Єсть іще святиня Вища, богові миліша —
Рідная Вкраїна» .
Цей вірш так і називається «Святиня», а ще в одному знаходимо слова, що нині звучать в українському гімні, хоча у нього, як відомо, є свій автор:
«Годі, браття, сумуватиі
Ще не вмерла наша Матні».
Втім Україна для Куліша — не тільки висока святиня. У його творах — поетичних, наукових, публіцистичних — глибоко досліджується її історія, культура, взагалі весь шлях з глибин віків. І тут передусім слід звернути увагу на його ранню поему «Україна (її було вилучено під час обшуку в соратника по Кирило-Мефодіївському товариству Г. Андрузького). Навіть знайомство з нею і звернення до земляків, яке їй передувало, дає можливість визначити цілі, що поставив перед собою Куліш.
У цьому зверненні він відзначав, що не було в світі люду (одважнішого) завзятішого й славнішого од греків і козаків: нема ні у кого пісень (луччих) кращих, як у греків та в козаків, що й на землі України «бандурники й кобзарі» співають ті ж самі пісні — пісні про сиву давнину й козацьку славу. У такий спосіб Куліш ніби запитує у своїх читачів: а чим міфи про подвиги Геракла чи героїв Троянської війни — якщо можна так сказати — кращі, ніж яскраві легенди про славні діяння козацьких гетьманів?
Втім, в іншому своєму історичному творі— «Книзі о дідах народу українського і славного війська запорізького» — дуже близькому за духом і змістом поемі «Україна» це питання набирає цілком конкретного звучання: «…Мы или вовсе не знаєм, что делалось прежде нас на свете, или если что-нибудь и знаєм, то .совсем не про своих предков; а про каких-нибудь римлян, греков, французов, немцев. На что ж нам …Фемистокл, Александр Македонский, Коріолан, Помпей, когда мы не знаєм, чем славен был Наливайко, что за воин был Петро Сагайдачний, что делали на своем веку Богдан Хмельницкий, Петро Дорошенко, Павло Полуботок и множество других рьщарей, славних и умом и оружием превнше греческих и римских полководцев?»
Просто, зазначає Куліш у поемі «Україна», не було «тільки чоловіка положить те на папір, щоб не загинуло в пам’яті людської», і тому бере на себе складну й благородну місію зібрати усі ці народні пісні й думи та скласти з них український аналог Гомерової «Іліади».
Іншими словами. Куліш хотів створити міфологізовану історію України — твір, який, може, не зовсім відповідав би суворим академічним канонам, але який розказав би світу про Україну, героїчне минуле її народу, Що має таке ж право на існування і власний розвиток. Що й будь-який інший.
До речі, цю рису творів Куліша дуже точно підмітили «фахівці» III відділення під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства: у підготовлених ними документах, стверджується, що у книгах Куліша містяться «преувеличенные и ложные понятия о Малороссии и прежней ее славе».
Символічно, що в Куліша ми бачимо таку ж схему, яку потім було розвинуто новим поколінням українських істориків, насамперед М. Грушевським (а він дуже шанував подвижницьку діяльність кирило-мефодіївців), а тепер у нових умовах українського відродження майже без змін запропоновано нинішнім школярам. Замість колишнього поділу на суспільно-економічні формації, що накладався на вітчизняну історію,— первіснообщинний лад, виникнення й розвиток феодалізму, наростання антифеодальної і визвольної боротьби; визвольна війна і возз’єднання України з Росією; початок розкладу феодалізму та зародження капіталізму пропонується доба Київської Русі, польсько-литовська доба, Хмельниччина і руїна, українське відродження. Усе це знаходимо на сторінках Кулішевої «України», точніше — мусимо знайти, бо твір так і не було закінчено. Його відмінністю слід вважати те, що поруч з київським князем Володимиром стоять напівлегендарні й цілком реальні козацькі гетьмани й ватажки Остап Дашкович, Байда Вишневецький, Іван Свирговський, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Тарас Трясило, Степан Остряниця і всі разом вони створюють яскраву галерею образів, що символізує тисячолітній шлях України.
Останнім часом в умовах значного посилення інтересу до вітчизняної історії, з’явилося кілька праць з майже стандартною назвою «Історія України в особах». Саме таку історію України у найвизначніших особах на тлі її державного розвитку і пропонував Куліш. Причому слід звернути увагу на особливість. Часи, Київської Русі (тут він абсолютно однозначно вважає її першою формою українського суспільного життя й української державності), потім т. 3. «литовський» період, коли, за словами Куліша, український народ мав розвиватися «під однією державою з народом литовським як рівнії з рівним і вільнії з вільним» (надалі ці слова як заклик до рівноправних відносин з усіма народами стали лейтмотивом не тільки його творчості, а й ідеології усієї «нової української інтелігенції») подаються ним дуже лаконічно. Основна ж увага приділяється козацьким гетьманам. Пев-ною мірою це пояснюється тим, що Куліш глибоко перейнявся не тільки їх легендарними діяннями, а й трагічною долею, драма козацьких ватажків співзвучна романтичним настроям молодого Куліша, який, вживаючись в образ сивого лірника, прагне передати читачеві свої почуття. З особливою силою це звучить у «Книзі о ділах народу українського і славного війська Запорізького». У ній туга за українською славою нерозривно поєднується з ідеєю особливої української значимості і мучеництва. Втім, те ж саме характерне і для сучасної публіцистики, от тільки незрозуміло: чи перед нами приклад вражаючої далекоглядності патріархів українського духу, чи неспроможності вийти нарешті за традиційні рамки нашої політичної ментальності?..
Повернемося однак до «Книги історії українського народу» і вступного слова до неї, написаного російською мовою. «Изо всех народов, населяющих землю,— пише Куліш,— ни один не поднял таких отважннх и благородних подвигов на пользу христианства, ни один не претерпел стольких мучений и всякого рода бедствий за веру и любовь к родине, как народ малороссийский. Но (…) уже только немногие из нас знают, что значит гетьманщина, что значит Україна, что значит козачество».
Таким чином, тут поставлено ще одну важливу проблему, що сучасною мовою означає заклик до прориву інформаційної блокади навколо України. «…Поглядим на наши поля,— пише Куліш.— Откуда взялись зти бесчисленные могилы? Поглядим, что сталось с Польшею, ко-торая прежде гордилась превыше всех своєю силою? Кто теперь владеет Белоруссией и Литвою? Откуда взялось молодое королевство Прусское? Куда девались Крым-ские, Белгородские, Ногайские орды? Да и турчин отче-го подрезал так куцо свои поли и присмирел, закрившись Черным морем? И как, наконец, вдруг виросло из слабого и расстроенного царства сильное и могучее государство Московское? Все зто дела казацкие, все зто дела наших праотцов…»
Отож, як бачить Куліш українську історію? її початковий період викладено дуже стисло. Наприклад, від історії формування Київської держави, яку подано кількома реченнями, Куліш одразу ж переходить до татарської навали. Але от на що слід звернути увагу — на причини, якими він пояснює трагедію стародавнього Києва: «Як ось стала чутка невесела, що татарський хан Батий іде прямо на Київ з незліченними ордами. Тоді-то нужно було всім князькам, покинувши сварку, взяться за руки, і, зложивши до купи свої потуги, ударить на безбожних татар (…). Вмісто того, щоб, скупившись, іти разом против неприятеля, князьки один за другим нападали на його, і Батий з своїми невірними бусурманами гнав їх, як вітер степову траву, перебив одного за другим і услав і вкрив землю трупом християнським».
з точки зору професійного дослідника, версія (чи ідея) Куліша знов-таки може не зовсім точно відповідає канонам історичної науки, тим більше, що об’єктивна оцінка періоду Київської Русі з огляду на переосмислення її теперішніх стереотипів — справа досить складна і делікатна, однак вона повністю вписується у його політичну концепцію і взагалі стає органічною складовою частиною спадщини багатьох його соратників і наступників. Сьогодні вона теж дуже популярна і визначається словосполученням «втрачена державність», яку Україна втратила внаслідок внутрішнього розбрату, спровокованого особистісними амбіціями, боротьбою за владу й безплідними чварами. Це перший урок української історії.
Другий урок (його можна назвати «невиконанні зобов’язання) — Куліш виводить, досліджуючи наступний етап історії України, коли вона потрапляє під владу Литовської, а потім і Польської держав. Описуючи ті події, і зокрема спільну боротьбу проти татар, що її вели «преславна Руська земля Україна» (саме такий термін вживається у «Книзі о ділах українського народу») і литовський князь Гедімін, Куліш ще раз підкреслює, що це був союз рівних. Те ж саме він повторює й стосовно українсько-польських взаємин: «Україна була в соединенії з Литвою шестьдесят шість літ, аж поки один литовський князь Ягайло став королем польським і прилучив свою землю до Польщі. Тоді й наш народ пристав з Литвою до поляків, як рівний до рівних і вольний до вольних. От тоді-то во всіх трьох землях, в Польщі, Литві і Україні, поставлено було по гетьману, один звавсь коронним гетьманом, другий литовським, а український гетьман звавсь руським, бо і сама Вкраїна за давніх часов Руссю звалась».
Підкреслимо ще раз: маємо справу з міфологізованою історією України, тому в цьому творі немає важливих подробиць і фактів, які б обгрунтували тезу Куліша щодо рівноправного входження України до складу Польської держави і свідчень її, говорячи сучасною мовою, автономного статусу.
Основну увагу Куліш приділяє подвигам козацьких гетьманів і ватажків, починаючи з легендарного Остапа Дашковича, якого вважає засновником Запорізької Січі, не забуваючи, коли це потрібно, й виставити рахунок «підступним ляхам». Однак, в основному, йдеться про боротьбу із зовнішнім ворогом. Внутрішні ж проблеми виходятії на перший план лише у десятій главі. От що пише з цього приводу автор: «Ой у нашій славній Україні бували колись престрашнії злигодні, бездольні години… Задумали нечистивії ляхи церкву православну в Україні руйнувати, народ християнський у віру лядську ввертати. Але наші на те не приставали, мечем свою віру обороняли. Тогді окаянниї ляхи гетьмана нашого Косинського поймали, у кам’яний стовп його замурували, а на Вкраїну жолнірів присилали, по церквах з голими шаблями розставляли, щоб вони насильно народ християнський молитися по-лядськи примушували. Попів наших православних з олтаря проганяли, ксьонзів на їх міста у престола поставляли. От так ляхи над святою вірою глумилися, бога не страшились, людей не стидились. А тим часом велено жолнірству у города українськії вступати, вибрать нового гетьмана не давати, народ силою у католицтво повертати».
Відповіддю на релігійні утиски стало повстання Северина Наливайка. У поемі «Україна» і «Книзі о ділах народу українського» Куліш дотримується народної традиції, за якою Наливайка було піддано страшній страті:
«А в Варшаві та на раді та судді судили,
Та спалити Наливайка в волу присудили.
Присудили Наливайка та ляхи спалити
Присудили козаченьки ляхам відомстити»