Щоправда, в одній з останніх своїх праць — тритом йому дослідженні «Отпадение Малороссии от Польши», яке було видано російською мовою у 1888 році. Куліш рішуче заперечує проти жахливого епізоду, пов’язаного із трагічною загибеллю Наливайка. «Значение наливайщины,— зазначає він,— в будущем почуяли мстительнмм сердцем гораздо вернее те, которме больше кого-либо страдали от «римской верн», унии. Они выдумали, будто бы Наливайка ляхи сожгли живьем в медном быке, в отмщение за защиту православия. Кто первый прикрепил к бумаге зту позорную выдумку, неизвестно; но ее подхватили сочинители даже самых кратких «козацких хро-ничек», и она упорно держится в русской письменности до нашего времени»
Однак справа не в тому, де закінчується історична правда, і починається легенда. Відповідно до загальної концепції Куліша саме від повстання Наливайка, після придушення якого «ляхи зовсім уже Україну опановали, жолнірів своїх по всіх городах становили, людей мордо-вали, у лядську віру ввертали, що хотіли робили», зусилля козаків зосереджуються на боротьбі за православну віру й відновлення своїх прав. Адже з’єднались вони з поляками «як рівні з рівними», а поляки не виконали своїх зобов’язань і почали нищити українську землю.
Так Куліш починає третій свій урок — урок боротьби за українські права, якій він присвятив усе своє життя, і символічним слід вважати те, що роздуми над цим уроком притаманні автору як в ранніх, так і в пізніших його творах. На зміну молодому романтизму приходить творча й наукова зрілість, досліджено унікальні матеріали, написані грунтовні праці, у тому числі нариси «Хмельниччина» і «Виговщина» (1861), вже згаданий тритомник «Отпадание малороссии от Польши», «История воссоединения Руси» у трьох томах, яку було опубліковано у 1874—1877 роках. Вони викликали неоднозначну реакцію і сучасників, і нащадків. Але попри всі звинувачення (адже сьогодні, коли абсурдно й безглуздо цькувати Ку-ліша як «буржуазного націоналіста», на нього можна покласти провину за те, що в праці «История воссоединения Руси» всупереч сучасним поглядам обгрунтовується історична зумовленість возз’єднання України з Росією) він дотримується власної системи поглядів, власної шкали оцінок.
Незважаючи на те, що все життя Куліш змушений був нести тавро дисидента і ціною певних компромісів якось співіснувати з царським режимом, він в цілому не відступає від власної шкали, прагнучи замість міфологізованої історії України дати її об’єктивний і виважений, хоча й не зовсім «патріотичний» аналіз. Більше того, у цьому він повністю солідаризується як з «революційним демократом» Шевченком, який теж поступово відмовляється від раннього козацького романтизму, так і з «буржуазним націоналістом» Грушевським, який знову вже вкотре «не вписується» у нинішній погляд на вітчизняну історію, бо бачить у ній не тільки козацьку славу, а й прикрі й темні сторони.
Якою ж бачить Куліш українську історію, звертаючись до неї майже через півтора десятиліття після того, як його «Книга о ділах народу українського» і поема «Україна» обірвалася на повстанні Тараса Трясила і загибелі гетьмана Остряниці?
Найперше слід зазначити, що деякі його оцінки так і не змінились, зокрема у нарисі «Хмельниччина» він знову вказує на те, що саме з виступу Наливайка починається непримиренна багаторічна боротьба українського козацтва на внутрішньому фронті, бо «минулася з того часу козацька воля на Вкраїні». Боротьба ця точилася з перемінним успіхом, аж поки на історичному небосхилі не з’явилася постать «страшного гетьмана» Хмельницького». Куліш влучно називає його виступ «завірюхою, що піднялася на погибель Речі Посполитої». Рушійними мотивами Хмельниччини він вважає не тільки загальне прагнення відстояти колишні українські вольності (адже мусили козаки «королівських комісарів слухати і коронному гетьманові покорятися»), а й бажання широких верств населення захистити себе від наростаючої сваволі шляхти, анархії і безладдя, які панували у Польській державі.
Звичайно, свою роль відіграв і релігійний фактор. «Чого ж сподівалися від Богдана Хмельницького наші ченці і попи,— зазначає Куліш. Чого сподівалися міщане і люде посполиті? Ченці й попи сподівалися, що він по Вкраїні унію знесе, кляштори й костьоли позруйновує, школи єзуїтські порозганяє. Міщане сподівалися, що він іх од польських воєвод і старост слобонить… А бідолахи посполиті мали надію, що панів державців над ними більше не буде, а будуть вони на вільному чиншу, як хо-дачкова шляхта, сидіти і своєю громадою поміж себе правувати». Отож, робить підсумок Куліш, всі верстви українського населення з нетерпінням чекали козаків, «маючи в них свою і оборону, і безпеку», а козаки «не про те дбали: їм аби ляхів, ворогів своїх, отих коронних порозбивати, човнів скрізь наготовити і Чорним морем по-давньому гуляти»
Таким чином уже тоді намітилися певні суперечнос* ті між тими силами, які виступили на боці Хмельницького і тими, які потім відіграли фатальну роль у подальшому розвитку подій. Віддаючи належне козакам. Куліш, дотримуючись уже не романтичного, а навпаки — надто суворого погляду на козацтво, вважає, що вела їх здебільшого «жадоба здобичі воєнної на Вкраїну і найменше вони про те дбали, щоб міщан од жидівських оранд і панських утисків, а селян від державців, од їх окупів і мит освободити»
Варто підкреслити ще раз: козацька тема, як і все, пов’язане з українською історією та й взагалі українською ідеєю, для Куліша є абсолютною істиною, що не підлягає жодним сумнівам. Це підтверджується багатьма його творами, особливо поетичними, наприклад віршем «Козацька хата»:
«Тепло, пишно і велично у козацькій хаті,
А простором не зрівнятись і царській палаті» .
Проте абсолютність цієї істини ніяк не суперечить її об’єктивності. Тут ми знову бачимо вічну дилему справжнього і фальшивого патріотизму. Куліш іде шляхом справжнього патріотизму і в ім’я омріяної ним України говорить їм чимало прикрих слів, вкладаючи в них і повчальний досвід минулих поколінь, і свій власний досвід. Тому не слід жахатися того, що він іноді пише про «навіжену, розлючену темноту» і «п’яну голоту», звинувачує «професійних козаків» у тому, що в битвах вони прикривалися «мужиками і міщанами як худобою». Все це органічно вписується в його політичну концепцію і те, що ми можемо визначити як усвідомлений Кулішем урок боротьби за українську державність.
Досліджуючи Хмельниччину, її позитивні і темні сторони, Куліш рішуче заперечує проти кривавої вакханалії повстань і вважає, що в них немає і не може бути переможців. Він проти революцій, проти насильства і не приховує цього, його лякає дика руйнівна стихія, згадайте його оцінку Хмельниччини — «завірюха», в якій гинуть усі світлі ідеали і наміри. В уже згаданій нами праці «Отпаденіє Малороссии от Польши» про все це сказано абсолютно відверто. Куліш пише і про тяжке соціальне становище українського народу, внаслідок політики «козацького Мойсея, який взявся визволити його з-під польського іга», і навіть про психологічні результати багаторічної виснажливої війни (адже йдеться про проблему «втраченого покоління», знівеченого тим що війна стала для нього буденною роботою і способом життя. Згадаймо «в’єтнамський» і «афганський» синдроми).
«Дороговизна сьестных припасов возросла между тем страшно,— сказано у праці «Отпадения Малороссии от Польши»,— дома оставались только женщины, дети, старики да неможные инвалиды. И те работали мало, имея в виду великую и богатую милость от бога за избиение злочестивих ляхов и проклятих жидов. Но вместо денежных людей, обремененннх добнчею, возвращались большею частью изнуреннне оборвнши, часто искалеченнне, вообще обленившиеся и, можно сказать, поголовно споен-ные в походе… Они увеличили, а не уменьшили голод и нищету в Украине. Вернувшись домой, они пропивали да-же то, что в их отсутствие припасали женщинн пряжею, тканьем и т. п., как об атом выразительно говорит украинская Одиссея, которая, по милости козацкого всегуби-тельства, дошла до нас в таких отрывках сквозь Хмельниччину и Руину, как епос варягорусских времен — сквозь татарское лихолетье»
Не будемо робити однозначних висновків на підставі однієї, нехай і фундаментальної праці. Однак, якщо звернутися й до інших, наприклад, уже не раз згадуваного нарису «Хмельниччина», ми переконаємось, що загальні характеристики лишаються незмінними. Для прикладу наведемо підсумкову оцінку, що дав Куліш результатам діяльності Хмельницького: «Як же піднялася козацька руїна, городи один за одним до тла горіли і пустіли, а крамарство по інших землях розбігалося… Погоріли не то що крамниці з шовками і турецькими габами, та школи, що братства церковні своїм коштом споружали; погоріли друкарні… порозходились по чужих землях, повмирали в походах, боях, пожарах і гнилих хворобах військових учені люде, що чужих сторін до нас науки вольні пересажували, та й самі хроніки козацькі, в котрих криваві подвиги, мовляв, за віру християнську позаписувані, і те все в людській крові потонуло і засипано десь попі-лом на пожарищах; і химерна оповідь про козацьке лицарство необачне не вся дойшла до наших рук за синами козаками. Які були права і судові звичаї, все під ту страшенну завірюху позабувалося. Не багато людей письменних на Вкраїні зосталося. Полковники та сотники вміли тільки криваву шаблю в руках держати і шаблею права по городах і селах писати, шаблею землі поміж себе ділити і один одному межу гострим залізом значити» Звернемо увагу на останні слова Куліша і згадаймо, як у його ранніх творах пояснюються причини загибелі Київської держави — це й безглузді амбіції князів, і боротьба за владу. Аналогічні мотиви звучать і тоді, коли він аналізує уроки Хмельниччини і руїни. «Свари да чвари,— сказано в його знаменитому історичному романі «Чорна Рада»,— і вже гетьманською булавою почали гратися як чіпком».
Таким чином, історія знову повертається і знову доля державності залежить від людських слабостей, від марнослів’я «злюки» Хмельницького, «ієзуїта» татара, «зрадника» Мазепи, «вихрюватої гирі» Дорошенка, як характеризує їх Куліш. Але так само повторюється й набуває нового імпульсу тема України, і найбільш повно вона втілюється у словах легендарного Байди Вишневецького, з якими він звертається перед стратою до турецького візиря:
«…«Не знайшов я правди в Польщі,
Ні в Вашім гарнім царстві, ні в Московськім.
А в нас вона на Русі-Україні
Сліпа й глуха, як мрець у домовині,,,
Настане інший вік і інше люде.
Над ними правда царювати буде»
Мріючи про неминуче торжество правди (а подібними мотивами просякнутий не один його поетичний твір), Куліш ставить традиційне для «нової української інтелігенції» питання: що ж треба зробити в ім’я цієї мети?
Вже зазначалося, що Куліш виступав проти насильства і революційних дій навіть в ім’я боротьби за свободу. А переконує його в цьому трагічний досвід як козацьких воєн, так і того, що він, як і всі українські історики, назвав Руїною. Десятиліттями Куліша таврували за «зневажливе і негативне ставлення до народних визвольних рухів і повстань». Але якщо відкинути ярлики «народний» чи «антинародний», якщо спробувати осмислити погляди Куліша з позиції сьогодення, коли всі ми говоримо про страшну небезпеку розколу в суспільстві і необхідність його консолідації, доведеться визнати, що наш видатний попередник, на жаль, не дуже відомий широкому читачеві, наблизився до істини набагато раніше від нас:
«Розкується, поскидав Кайдани Вкраїна,
Аби у всіх була воля І дума єдина»..
Втім, такий популярний нині заклик до злагоди звучить не тільки у творах Куліша. Яскравим підтвердженням єдності діячів українського відродження, патріархів українського духу стають рядки з Кулішевої поеми «Настуся». У них лунають слова, які майже точно відтворюють ідею невмирущого шевченкового «Заповіту»:
«Нехай мовлять живе слово На всю Україну — ззовуть усю родину У сім’ю єдину» \
Куліш пише про «живе слово», яке піднімає Україну, пробуджує її. Дуже скептично і тверезо оцінює реальну ситуацію, добре усвідомлюючи, яка прірва лежить між його величними планами, гарячими надіями і тим, що він бачить на рідній землі. Жалем 1 гіркотою сповнений невеликий його поетичний твір «Псалтирне псалмо», з яким він звертається до своїх співвітчизників:
«Народе мій і що нам тепер почати? невже вовіки будем спати й спати?
Народе мій прокинься на хвилину Та подивись по-людськи на Вкраїну»
На думку Куліша, існує лише один шлях, який змусить, нарешті, український народ «прокинутись». Ми знаємо, що в XIX сторіччі над цим замислювався не один Куліш і не один він шукав засоби збудження народної енергії, але, добре усвідомлюючи, які страшні руйнівні сили приховані в ній (знову навчальний досвід Хмельниччини), закликає до просвітництва, до живодайного джерела своєї самобутності. «Рідне слово, божа правдо», «єдиний скарб у себе — рідна мова» — такими виразами сповнена творчість Куліша. Він покладається на них більше, ніж на силу зброї чи складних політичних комбінацій:
«Схаменуться, стрепенуться
Стуманіле люде:
Рідне слово, рідний розум —
Рідна й правда буде.
Без напасті завоює Города і села,
І над людьми зацарює
Приступна й весела»
Не тільки поетичні рядки, а й змістовні наукові праці Куліш присвятив проблемам розвитку української мови і літератури. У своїх статтях і рецензіях, серед яких «Об отношении малороссийской словесности к близкорусской», «Взгляд на малороссийскую словесность по слу-чаю выхода в свет книги «Народні оповідання Марка Вовчка», «Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті», «Характер і задача української критики», «Простонародність в украинской словесности», він відстоює не тільки самобутність українського слова, а й піднімає його до рівня інших європейських мов, і, звичайно, проповідує вічні істини: «Любовь к родине и ее поззии ведет человека к тому високому разуму сердца, который делает все племена земные нам родственными, но обращает наши силы на пользу тех, кто по преимуществу называется нашими ближними… Позтому я всего больше радують пробудившейся в наших грамотних малороссиянках любви к родным песням и родной словесности. Зто верный залог распространения нравственних понятий в нашем обществе и применения их к жизни; ибо, как я сказал, нельзя любить чужого, не любя своего; а без любви ничто живое, плодотворное не может бить привито человеку; и дети, воспитывающиеся без высоких нравственных влияний, не принесут истинной пользы ни своєму родному, ни другому племени. Национальная поззия, поднимая в молодой душе матери все чисто человеческое над материальным, готовит в ней апостола добродетели не на одно, а на несколько грядущих поколений»
Закономірним і логічним продовженням позиції Куліша стає пропаганда «хуторянства». Однак знов-таки не варто робити поспішні висновки. Те, що пропонує Куліш, відрізняється від того, що Грушевський колись презирливо називав «хохломанією», а ми сьогодні — «шароварною» культурою.
«Хуторянство» в розумінні Куліша означає повернення до простоти звичаїв і високої моралі, відмову від «ідолської розкоші», взагалі спосіб життя людей «свіжих душею і міцних здоров’ям», які успішно протистоять спокусам і порокам сучасної цивілізації. Зрозуміло, він не закликає «заборонити» суспільний прогрес, але бачить у ньому не тільки позитивні, а й негативні риси: «А що прогресом, городяне, величаєтесь, то ми тому прогресу ціну знаємо. Тисячу років ви в нас торги заводите, а на чому вони вертяться? Куди як далеко людськість ви своїм прогресом двигнули… Тисячу років суди ви в нас на Вкраїні судите, а в кого більше правди: чи в першого варяга, що на полюддя з города вийшов, чи в посліднього вашого справника, що на слідствіє виїхав? Тисячу років проповідуєте ви у своїх мурах коштовних «любов і мир», чи більше ж у вас любові й миру, аніж було у тих простих слов’ян, що славили в гаях і в житах невідомого їм ласкавого і щедрого бога?»
Тема хуторянства в творчості Куліша, беручи до уваги нинішні дискусії навколо цього поняття, може стати предметом не одного дослідження. Тому звернемо увагу лише на деякі характерні деталі. Скажімо, закликаючи «не міняти хуторське життя на міщанське» і називаючи «нашу просту свитину найкращою в світі одежиною». Куліш вважає, що справжній «хуторянин» повинен «чужоземні книжки читати» і «про Шекспіра як про рідного дядька розмовляти». І сам він слідує цьому правилу, глибоко шануючи досягнення світової культури. «Батьку наш, усім народам рівний»,— звертається він до Шекспіра. «Обнімітеся, міліони!»,— цитує Шиллера, то перекладає або, як говорить він сам,— переспівує великого Пушкіна.
Це один, так би мовити, просвітницький бік «хуторянської» концепції П. Куліша. А є ще інший — людський, і особистий. Вже не раз підкресливши гідну подиву його принциповість в обстоюванні своїх поглядів та ідей, не можу не згадати цю рису і в питанні «хуторянства».
Адже сам Пантелеймон Куліш, виявивши абсолютну чесність і порядність, не прийняв компромісу з владою й вийшов у відставку з державної служби, аби не зрадити свого вистражданого українофільства (інша справа, що «вихідної» допомоги йому вистачило на три роки безбідного існування у закордонах) і з такою ж подвижницькою чесністю він останні роки свого життя проходив у свитині, животіючи (буквально) на своєму обійсті в селі, врожаїв з якого не вистачало на «мінімальний прожитковий рівень»…
Померши у злиднях і самотності, П. Куліш мимохідь стає доктором сумління для тих багатьох його і наших сучасників, що заробляють собі на хліб, не зорюючи ниву, а ридаючи над тією ними ж і покинутою землею, домівкою, «садком вишневим коло хати» та іншими атрибутами «малоросійшини». Не так прикро, як смішно чути голосіння про те, що на міському асфальті не може вирости національна (народна) культура, а тому — мерщій на село, де саме і виростають корені, витоки, пагони і т. д. Тільки чомусь ніхто з тих плакальщиків не поспішає надихнутися прикладом Куліша, а, навпаки, квапиться дітей своїх й онуків притулити десь на хуторах заокеанських. І ще один аспект цієї ж теми — узгодження потягу (хай би і штучного) до народності і автохтонності з цілком реальними потребами і вимогами сьогодення. Іншими словами: «роль хуторянства у розвитку високих технологій й ефективного бізнесу».
Виникає ще одне закономірне питання — ставлення до Росії. Подібно до своїх видатних сучасників (найперше Шевченка) і нащадків. Куліш не дає на нього однозначної відповіді. Іноді він позитивно оцінює реформи Петра І, діяльність Катерини II і водночас пише про «темних москалів» і «Москву криваву», обгрунтовує історичну неминучість спільного розвитку України і Росії і мріє про те, що українці знову стануть у «слов’янстві рівноправними», посядуть гідне місце серед інших народів. У спадщині Куліша є програмний вірш, який так і називається «Національний ідеал». У концентрованому вигляді там сказано все те, що сьогодні в муках намагаються «народити» наші сучасні політики:
«Озвітеся, брати, з восходу і заходу До неприязного всім деспотам народу.
Українська ідея:
«Під себе ми своїх сусід не підгортали.
Над гегемонією свободу прекла дали.
Без єзуїта Лях, Москаль без бюрократа,
Зустріне серед нас приятеля і брата»
Кулішеві судилося прожити довге життя і вислухати чимало несправедливих докорів. Його епоха відійшла раніше, ніж у 1897 р. він покинув світ. Покоління 70—90 років минулого століття, для якого діяльність Кирило-Мефодіївського братства була вже далекою історією, не розуміло його ідей. Та він і не розраховував на це, по-своєму усвідомлюючи призначення творця:
«Я не поет і не історик, ні! я — піонер з сокирою важкою:
Терен колючий в рідній стороні Вирубую трудящою рукою.
Не раз кроплю свою роботу кров’ю,
Да весело так поратись мені».