Хвиля Реформації, що прокотилася впродовж XVI ст. над усією Європою, не зупинилася й на кордонах католицької Польщі.
З несподіваною швидкістю поширилася вона на теренах Речі Посполитої, пробуджуючи до життя різні рухи – від лютеранських, кальвіністських, гуситського віровизнання і до різноманітних антитринітарських сект. Занепад католицької церкви, її світоглядна криза і переоцінка духовних вартостей у тогочасній Західній Європі не могли не зачепити польської, а за нею – української і білоруської шляхти, що зазнавали сильних духовних впливів з Європи.
Усі реформаційні рухи – як у католицькому світі, так і в православному – зароджувались на тлі морально-побутового занепаду церковної ієрархії. Так було в країнах Західної Європи за часів Лютера і Кальвіна, так було і в Польщі в першій половині XVI ст. Про це переконливо свідчить меморіал, підготовлений на синод у Пйотркові (1551) представниками краківської капітули М. Кромером, П. Мишковським та С. Гурським. «Усі нещастя та все горе навістило церкву та її слуг справедливим присудом Бога —не через що інше, як за гріхи та скандальне життя і зіпсовані звичаї священства і… єпископів,—через їх зарозумілість та страшне лакомство… Вони забули про своє становище, забули присягу та свій пастирський обов’язок, забули Бога та страшний його суд, і позбавлені й тіні сорому – немов оглухли на людські нарікання та поговір, проводять розпусне життя серед виставності та пировання… Віддавшись розпусті, тілесній похоті та гидким помислам – занедбують свій архієрейський обов’язок і клопочуться брудними зисками, займаються купецтвом. І зовсім не диво, що такі єпископи,— коли це неуки, що не знають ні Святого Письма, ні канонічного права, переховують у себе єретиків, протегують їм…» Цей суворий присуд тим більше справедливий, що вийшов з-під пера бездоганних польських католиків, яких важко запідозрити у властивій «чужинцям» суб’єктивності чи схильності на кшталт «єретиків» «чорнити» католицьку церкву. У меморіалі далі зазначається, що ці католицькі єпископи глузували з церковних постанов, не дотримувались ні свят, ні постів, визнавали лише три таїнства, висвячували у ксьондзи своїх родичів, недосвідчених юнців та неписьменних слуг.
Така знаменна оцінка стану католицького кліру у Польщі перегукується з «жалібними» висловами у славнозвісному «Треносі» визначного українського церковного діяча і письменника Мелетія Смотрицького. Вони фіксують фактично те саме становище у православному церковному середовищі, що вимагало істотного реформування української церкви. «Ще самі силабізовать не навчились, а ми їх до слова Божого на проповідь послали, – саркастично писав Смотрицький про кризовий стан українського кліру, – ще своїми домами не займалися, а ми вже їм церковне управління доручили». Причиною такого стану православної ієрархії стали польські впливи, особливо після Люблінської унії, коли більшість українських земель увійшла до складу корони. Вище духовенство православної церкви, прагнучи наслідувати польських єпископів, проймалося і їхніми вадами. Дуже часто польські королі, надаючи «хліби духовні», на владичі престоли призначали осіб, що не мали нічого спільного з церквою, проте вміли різними шляхами досягати королівської милості. Духовні бенефіції стали вважатися винагородою за різного роду військові та інші світські заслуги. Купівля і продаж єпископських кафедр і архімандритств, узурпація світськими особами вищих духовних посад, розпусне життя духовних владик, безсоромна гонитва за наживою, ігнорування і порушення церковних канонів та релігійної етики стали характерними рисами поведінки вищого православного духовенства на Україні після Люблінської унії. Внаслідок цього і нижче духовенство починає морально занепадати, недбало ставитися до освіти, зазнає загальної культурної деградації. У «Палінодії» – творі іншого українського письменника тієї епохи Захарія Копистенського – зазначалося, що «пресвитерове… сметья било людское… отколь ся до него самыи толко голодныи и неукове так натиснули, же юж розознати не было, гдh был частшій пpecвитepъ – в корчмh, чили въ церквh?». Такі висловлювання засвідчували, що і українська православна церква переживала таку саму кризу, що й католицька. Однією з причин такого становища для обох конфесій була так звана «порча духовенства і церковного життя», що створювало об’єктивні передумови для оновлення українського православ’я і початку в Україні того процесу реформування, який охопив країни Західної і Центральної Європи.
Низка ідей та принципових засад західноєвропейської Реформації, а саме – вільнення з-під влади Риму, демократизація церкви і наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл – знайшли широкий розголос в Україні. Православне населення одержало важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях, пристосовуючи ідеї Реформації для власних потреб. Разом з тим, боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився, зокрема, у намаганнях братств взяти під контроль діяльність духовенства.
Братські діячі критикують не лише католицьку, а й православну церкву, її ієрархію, паразитичний розкішний спосіб життя кліру, беруть справу віри у свої руки. Від протестантів запозичується в Україні практика шкільництва та полемічної літератури. Вводячи в церковну службу українську мову, братчики-реформатори вбачали в цьому необхідний елемент утвердження свободи сумління і громадянських свобод, засіб боротьби проти полонізації і покатоличення. Право кожного на вільне тлумачення Біблії, яке відстоювалось реформаторами в Україні, перетворювало його на важливий засіб критики тогочасних суспільних порядків, церковних ієрархів і можновладців. Цьому ж завданню слугувала ідеалізація ранньохристиянських громад, що сповідували бідність і спільність майна, чим виражалося прагнення до соціальної справедливості і духовного оновлення у тогочасному суспільстві.
Під впливом Реформації національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. За цим гаслом, як і в інших країнах, що вели релігійні війни, приховувалась антифеодальна спрямованість і прагнення здобути незалежність.
На ранньому етапі реформаційного руху великокнязівська і королівська влада як у Литовсько-Руській державі, так і в Польщі намагалася не допустити поширення нової віри. Вже після виступу Лютера у 1520 р. з’являється грамота Сигізмунда I, яка під загрозою ув’язнення й конфіскації майна забороняє ввозити з-за кордону його книжки. Проте невдовзі трапилася подія, що докорінно вплинула на долю реформаційного руху не лише в Литовсько-Руській державі й Польщі, а й в усій Європі. Йдеться про секуляризацію Тевтонського (Прусського) ордену, тобто утворення з нього світської держави із спадковим монархом. Останній великий магістр ордену Альбрехт Бранденбурзький з роду Гогенцолернів (1490–1568) прагнув звільнити орден від васальної залежності від польського короля і великого князя литовського Сигізмунда I Старого, свого дядька (батько Альбрехта був одружений з донькою Казимира IV Ягелончика). У 1519–1521 рр. він вів війну з Польщею, але зазнав поразки і змушений був укласти перемир’я. Альбрехт сподівався отримати допомогу від імператора Карла V та німецьких князів, проте марно, що й кинуло його в обійми реформаторів. Познайомившись з Лютером та Меланхтоном і сприйнявши їхні ідеї, герцог вирішив здійснити реформацію на землях ордену. Підтримку в цьому йому надав Сигізмунд I Старий. 8 квітня 1525 р. у Кракові був укладений договір, згідно з яким Пруссія перетворювалась на герцогство, васальне щодо Польщі і спадкове в сімействі Альбрехта. У Кенігсберзі було скликано ландтаг, проголошено секуляризацію Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства. Після цього реформацію в країні було проведено без особливих труднощів. Альбрехт відкрив по всій країні школи, в Кенігсберзі – гімназію і університет. Він особисто опікувався виданням книг німецькою, а також литовською мовами з метою поширення лютеранства. Заснувавши з цією ж метою друкарню, Альбрехт мав намір наблизити до свого двору Франциска Скорину, книги якого були одним з джерел реформаційних перекладів Біблії. У 1530 р. Скорина якийсь час перебував у Кенігсберзі. Від герцога він отримав рекомендаційну грамоту до віденського воєводи Альбрехта Гаштольда, в якій першодрукаря названо «видатним і багатовченим мужем». Від цього часу і у Великому князівстві Литовському, і в Польщі швидко поширюються найрізноманітніші реформаційні течії, що істотно послабило позиції католицької церкви в обох державах.
Територіальна близькість Пруссії, де реформаторське віросповідання стало пануючим, до Литовського великого князівства і Польщі, постійні і розмаїті контакти між ними сприяли поширенню нової віри в імперії Ягелонів, в тому числі і в її українських та білоруських землях.
Незважаючи на низку гострих синодальних постанов у Ленчиці і Пйотркові (20–30-ті рр.), королівські заборони виїздити на навчання за кордон, покарання за переховування протестантських магістрів зупинити стрімке поширення нової віри було неможливо. Річ Посполита, за висловом сучасників, стає «asylem haereticom» – притулком єретиків. У реляціях папського легата Фульфія Руджієрі до Риму зазначалося, що у ній зійшлися «всі секти та й відбудували давню вавілонську вежу… ті, що прогнані за сектантство не лише з Італії, а й з Німеччини, і навіть з самої Женеви, мають захист в тім королівстві, як у останньому безпечному пристанищу». І дійсно, під кінець правління Сигізмунда I Старого Річ Посполиту заливає справжній потоп найрізноманітніших сект: социніан (аріян, або антитринітаріїв), анабаптистів, іудаїстів тощо. Після смерті Сигізмунда I реформаційна гарячка зростає. На з’їздах і сеймиках, у магнатських палацах і шляхетських загуменках палко і пристрасно обговорюються питання віри, церковно-релігійного життя. Але якщо на заході Європи реформаційний рух супроводжувався гострим протистоянням сторін і часто переходив у криваву боротьбу, у Речі Посполитій протестанти отримали повну свободу розвитку.
Україна й Білорусія не могли не відчути впливу реформаційної хвилі, грунт для сприйняття якого був підготовлений місцевими «єресями». Однією з них були так звані «жидовствуючі», які, зазнавши репресій у сусідній Московській державі, знайшли собі притулок у Білорусії, а згодом на Україні. Низка положень віровчення жидовствуючих мала багато спільного з різними напрямками європейської Реформації. Це стосується відмови від культу Богородиці, поклоніння іконам, низки християнських настанов, таїнств, а також твердження, що Бог є один і не має ні Сина, ні Духа єдиносущних і співпрестольних йому. Ця остання теза жидовствуючих пояснює, зокрема, чому саме на Україні «прийнялися» антитринітарські течії.
Протестантські громади на території України у 30–40-ті роки XVI ст. з’являються, як правило, у великих панських маєтках або у містах, що належали магнатерії.
Лютеранство, що поширилося здебільшого на землях Західної Великопольщі, не мало вагомого політичного впливу. Очевидно, польські феодали вбачали у лютеранстві засіб зміцнення влади монарха (як це сталося у Пруссії) і перешкоджали його поширенню у країні. І все ж чимало молодих українських і білоруських шляхтичів, що навчалися в Німеччині, були, за свідченням українського історика О. Левицького, слухачами Меланхтона і навіть самого Лютера.
Інакше складалося утвердження кальвінізму, який зібрав чимало прихильників як серед шляхти, так і серед магнатів. Шляхті імпонували демократичні засади кальвінізму (що стосувалися, звичайно, лише шляхетського стану), які давали змогу посилити опозицію абсолютистським тенденціям королівського двору. Саме ця реформаційна течія створювала ідеологічні підстави для встановлення залежності державної влади від суспільного представництва і надання останньому права опору зловживанням монарха. Ці ідеї були дуже близькими шляхті і ставали ідеологічним обгрунтуванням їхніх політичних аспірацій.
В середині XVI ст. кальвінізм швидко поширився серед шляхти в Малопольщі і Литві. До нього прилучилося також чимало магнатів. Серед покровителів кальвінізму в Польщі були такі представники магнатерії, як Ян Ласький – племінник великого канцлера коронного, архієпископа гнєзненського і прімаса Польщі, Станіслав Замойський, Ян і Станіслав Собєські та інші. На Україні досить тривалий час послідовниками кальвінізму була родина Потоцьких. Саме вони побудували школи у Кам’янці-Подільському, Панівцях, Хмельнику. Скандального розголосу набув перехід до кальвінізму київського католицького єпископа Миколи Паца. На початку 50-х років кальвіністом став литовський канцлер князь Микола Радзивіл Чорний, власник багатьох маєтностей в Білорусії (Несвіж) і Україні (Олика на Волині). У зовнішній політиці він був прибічником союзу з Габсбургами, рішуче виступав проти поглиблення державної унії між Польщею і Великим князівством Литовським. Під його опікою у Бересті було створено друкарню, видання якої сприяли поширенню Реформації на Україні і Білорусії. Серед них – славнозвісна Берестейська або Радзивілова Біблія, зразком для якої була гугенотська Біблія французькою мовою.
Впливи братів Радзивілів особливо посилились, коли у 1548 р. на польський престол зійшов Сигізмунд II Август, який був одружений з їхньої сестрою Варварою. За прикладом Радзивілів до нової віри прилучилося чимало представників знатних православних родів – Вишневецьких, Кишок, Фірлеїв, Ласоцьких, Морштинів, Воловичів, Гойських, Сапіг, Ходкевичів та інших. За ними пішли більш дрібні шляхетські роди.
Поширенню протестантизму на Україні і в Білорусії сприяла видавнича діяльність вихованця Краківського університету Симона Будного. Він домагався ведення протестантської пропаганди «руською мовою», чому сприяли його несвізькі видання – «О оправданіи грhшного человhка перед Богом» і «Катыхизисъ» для простых людей языка руского». У присвяті видання дітям Радзивіла вислов-лювалася радість з приводу друкування книги слов’янською мовою й сподівання, що княжата любитимуть свою рідну мову.
Тоді як Радзивіли, підтримувані частиною православних можновладців, намагалися використати нову релігію для зміцнення незалежності Литовської держави, в коронних польських землях відбувалися протилежні процеси. Тут кальвіністи виступили з проектом створення польської національної церкви, сподіваючись таким чином підпорядкувати її державі і одночасно створити передумови для посилення інтеграційних процесів у Речі Посполитій. На їхню думку, національна церква мала об’єднати всі християнські віровизнання включно з православ’ям. За прикладом Англії планувалося зберегти церковну ієрархію і більшість обрядів, проте головою церкви мав стати король, а найвищою владою – національний собор. Кальвіністи розпочали підготовку до об’єднання протестантських церков, над чим активно працював письменник-гуманіст Ян Ласкі (1499–1560) – приятель Меланхтона, прибічник Реформації, який активно діяв впродовж багатьох років в Англії, Фризії і Німеччині. У 1555 р. депутати сейму виступили з пропозицією скликання національного собору, що мав би ліквідувати релігійний розкол. Пропозиція була підтримана королем і католицькими єпископами. Сигізмунд-Август відрядив до папи посла із завданням домагатися дозволу на скликання собору, відправлення служби Божої польською мовою, причастя під обома видами і ліквідації целібату. Проте ці вимоги були відкинуті Римом, після чого король відмовився від дальших кроків в цьому напрямку.
Намагання створити національну церкву загалом були позитивним явищем в контексті самої Реформації. Вже у 1551 р. єпископи були змушені відмовитися від юрисдикції у справах віри, яку з часом формально прийняв король. Нарешті, як уже зазначалося, в 1563–1565 рр. у Польщі й Великому князівстві Литовському офіційно утвердилась релігійна віротерпимість, послабилася залежність польської церкви від римського папи.
Юридичне закріплення рівності конфесій було унікальним явищем у тогочасній Європі; типовими за часів Реформації були швидше криваві зіткнення на релігійному грунті як всередині європейських держав, так і між ними. Становище в Литовсько-Руській державі й Польському королівстві свідчило, що в європейському суспільстві, розколотому на дві великі партії – католиків і протестантів, пройнятих фанатизмом і закликами до міжусобної боротьби – визріла третя сила, що не бажала ні переслідування реформаторів, ні підтримки їх зброєю, а домагалася національної згоди шляхом утвердження віротерпимості. Україна, яка завжди демонструвала релігійну толерантність, була сприятливим середовищем для такої політики. Ось чому у багатьох випадках українська православна шляхта виступала солідарно з протестантами у боротьбі за свободу віри, проти будь-яких релігійних утисків.
Подібні тенденції міжконфесійної політики майже водночас виявили себе у Франції, де їх речником виступив визначний державний діяч канцлер Мішель де Лопіталь. Він примусив королеву Катерину Медічі прийняти його політичну концепцію, згідно з якою Франція мала жити власним державним життям і не могла бути поглинутою ні «революцією Півночі», ні «реакцією Півдня». За Лопіталем, віра мала бути терпимою, закон мав захищати, а король – бути неупередженим. Під впливом канцлера 13 губернаторів Франції і представники від двох світських станів – дворянства і буржуазії – на своєму спільному засіданні в серпні 1561 р. у місті Понтуазі чітко висловилися за надання протестантам повної свободи віросповідання. Як зазначав французький історик О. Тьєрі, «відбулось дещо небачене у Франції – відокремлення церкви від держави; поряд із старовинними храмами відкрились під охороною закону молитовні будинки людей, релігія яких досі визнавалась єретичною». Проте Франції довелося пережити тривалу і кровопролитну громадянську війну, аж поки 13 квітня 1598 р. було прийнято Нантський едикт, який гарантував повну свободу совісті і право реформатам обіймати громадські посади не даючи присягу, що суперечило їхній вірі. Від часу прийняття едикту Франція майже сто років жила в умовах рівності громадянських прав католиків і протестантів, визнання повної свободи двох віросповідань.
Річ Посполита тривалий час уникала збройних конфліктів на релігійному грунті. Проте міжконфесійне протистояння не було остаточно подолане, оскільки католицька церква намагалася повернути собі втрачені позиції і посісти виключне місце в державі. Ці наміри польської церкви стимулювалися новою тенденцією в суспільно-релігійному житті Західної Європи.