Хоча всю музичну освіту в Україні монополізувало Російське імператорське музичне товариство, проте в до-лисенківській добі появляються перші українські композитори, які започаткували новий бо національний жанр у музиці.
Тут в першу чергу треба назвати імена Артемовського, Ніщинського й Аркаса, які, хоч в обмежених формах, все таки старалися створити свою самостійну національну музику, що зі справжньою силою появилася щойно у творчості Миколи В. Лисенка.
Перший з них Семен Гулак-Артемовський (1813-1873), небіж відомого Миколи Гулака-Артемовського, родом з Київщини. Після студій в Петербурзі, а згодом в Італії, став у роках 1842-64 оперним співаком в імператорському театрі і тут зустрічався з Костомаровим, Шевченком, і тут, з любові до рідного, скомпонував у 1863 р. свою славну оперету «Запорожець за Дунаєм», що крім українських, має турецькі і західноєвропейські мотиви. Хоч за оцінкою фахової критики цей твір не має великої мистецької вартосте, проте історичне значення цієї оперети в тому, що оце вперше залунали з української сцени справжні українські мотиви і ця оперета по-сьогодні не втратила свого чару j своєї популярносте.
Його сучасник Петро Ніщинський (1832-1896) добре ознайомлений з українським побутом і українською народною піснею, скомпонував музику до Шевченкового «Назара Стодолі». Головне місце в музичному дорібку цього композитора займають «Вечерниці», які звичайно вставляються в цю п’єсу, і цей твір багатий на український національний кольорит.
Третій, Микола Аркас (1852-1909),10 нащадок старого козацького роду, вихований в українській атмосфері, захопився українською народною піснею. Він скомпонував оперу на сюжет Шевченкової «Катерини», яку вперше виставила в Москві у 1879 р. трупа М. Кропивницького, і з цього часу вона не сходить з української сцени. Виступали в цій опері такі визначні оперні співачки як Соломія Крушельницька, Марія Литвиненко-Вольгемут і Марія Сокіл. Оці три композитори зробили першу спробу вивести нашу музику у широкий світ.
При цій трійці окремо треба згадати цінні праці про українську і російську народну пісню, композитора опер «Мазепи» і «Майська ніч» і кількох композицій до слів Шевченка, Петра Сокальського (1832-1887). Він м.ін. у 1864 році відновив діяльність Філармонічного т-ва в Одесі, організував хор, що став базою Одеського музичного т-ва і музичної школи при ньому.
Розвиткові української музики і більшій зацікавленості до неї допомагали співацькі товариства і національний театр. Ці товариства засновувались при вищих школах України та при духовних семінаріях, де українська молодь, закохана в свою пісню, виносила її на широкий шлях і через концерти знайомила з нею ширше суспільство. Тут треба відмітити, що при деяких українських театральних трупах існували доволі добрі хори й оркестри і заслугою театру було м.ін. також те, що він причинився до популяризації українських пісень, а теж до засвоєння українською сценою багатьох опер в українському перекладі. Існували такі хори в Києві під орудою М. Лисенка, О. Кошиця, а теж в Харкові, Полтаві. Зокрема були вони дуже активні після революції 1905 року. Мала їх теж Галичина, де в кожнім більшім місті існував хор „Боян”.
Микола Лисенко (1842-1912)
Переломове значення для розвитку української музичної культури мала творчість Миколи В. Лисенка. Він став творцем національного напрямку в українській музиці, спертого на окремішності українських культурних традицій і на багатстві народної творчості.
На думку видатного історика української музики М. Грінченка, значення мистецтва української музики для українського народу таке саме, як Глінки для москалів, Шопена для поляків, Сметани для чехів чи Гріга для Норвежців. Бо хіба, на думку цього дослідника, крім Артемовського «Запорожця» (і то з деякими застереженнями), справді мистецької музики до Лисенка в нас не було. Як мистець — співець свого народу, він старався підняти його музику до рівня мистецтва, бо він добре розумів, що безпосередня народність в етнографічному сенсі не може існувати в мистецтві, бо народна мелодія в своєму первісному вигляді є лише сирим матеріалом, що потребує обробка мистця-музики. „І про таку художню музику мріяв Лисенко, виводячи українську народну мелодію в широкий світ, даючи їй художній вигляд, одягаючи її в європейський одяг, не як у шаблон, а як в освітню-культурне надбання”. Найкраще висловив це композитор і культурно-мистецький діяч Галичини Н. Вахнянин, вітаючи Лисенка в 35-літній ювілей його творчості: „Ти полюбив сю пісню* відчув її красу, пригорнув до теплої груди, виносив її, виплекав, прибрав у святочну одіж, впровадив між слов’янські посестри і посадив високо на посаді заквітчану, омережану, пристроєну в багате намисто, а таку щиру та сердечну, буйну та величну, як вона вийшла і грудей цілого народу, в тім твоя, і лише твоя заслуга.
Уродженець Полтавщини (с. Гриньки) в козацько-поміщицькій, але вже зовсім зрусифікованій родині, Лисенко тільки від бабуні і від селян чув українську мову, українську пісню, бо крім російської і французької — іншої не чув. 1864 р. закінчив Київський університет, де одержав звання кандидата природничих наук. Його перебування в столиці України, серед гурта українських патріотів, дальше оформило остаточно його національний світогляд. Маючи від дитинства*музичні здібності й зацікавлення, він завершив свої студії в одній з найкращих німецьких консерваторій у Лейпцигу, а теж у Петербурзі (у славного композитора Римський-Корсакова). Від 1869 р. аж до смерті постійно проживав у Києві, де відкрив власну музичну-драматичну школу, роз’їжджав з концертами по всій Україні, вдержував контакт із галицькими земляками. Час перебування Лисенка в Києві був моментом рішучого повернення до свого народу. Тут, у Києві, викристалізувалась його індивідуальність як борця за культурне відродження свого народу, і як мистця. Ще бувши в Лейпцигу, він видає перший збірник українських народних пісень і першу серію музики до Шевченкового «Кобзаря». В роках 1868-76 він зібрав дуже багатий матеріал для збірників українських народних пісень, скомпонував музику до багатьох творів Шевченка. Згодом, з-під його пера виходять опери, симфонії, кантати та безліч творів на фортепіано і солоспіви.
Крім музики до творів Шевченка, Лисенко написав теж солоспіви до слів Франка, Грінченка, Лесі Українки, Олеся. Написав він теж багато фортепіанних творів, в яких використав народні мелодії. Вони, щоправда, слабші від його вокальних композицій, але заслуга його в тому, що він започаткував музичну фортеп’янову літературу, яку його наслідники вже дальше розвинули на вищому щаблі.
Багато часу присвятив Лисенко оперній творчості і його можна вважати за першого українського справжнього композитора української опери. Найважніші його опери це: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Ноктюрн», а з дитячих опер — «Коза-Дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна».
Був Лисенко не тільки композитором чи виконавцем, але теж етнографом. Збирав він українські пісні, записував їх, студіював, вивчаючи їх будову та особливості. Написав він декілька праць про українські пісні, думи і народні інструменти. Гармонізував та видав сім випусків «Збірки українських пісень» для солоспівів і хору з фортепіано.
Підсумовуючи роль і значення М. Лисенка в історії української музики, Дмитро Антонович м.ін. стверджує ось що: Безсмертна заслуга Лисенка передовсім у відділені української пісні від російської і проведенні між ними демаркаційної лінії. За часів козацьких українська музика опанувала Московщину і там сприймалась і засвоювалась; після державного об’єднання України з Московщиною і перенесення центрів української мистецької творчости до російської столиці, українська музична творчість приймалась як загальноросійська. Вокальні твори Бортнянського, Березовського та Веделя, писані на церковні теми, приймались Московщиною як свої. Край цьому співжиттю поклав Лисенко дорогою ціною, вернувши українську музику до однобічности музики вокальної, засудив її на певний час до досить тісного провінціялізму і вона, українська музика, переставши бути російською, замкнулась у межах вокальної музики, тобто народної пісні та творів самого Лисенка, що, на даний час, було корисним, хоч може для дальшого розвитку не зовсім побажаним.
Діло Лисенка — відділення української музики від російської, було таке велике і таке сміливе, що він довший час, бо років 30, до самого кінця XIX ст., не мав ні достойних учнів, ні наслідників, ні продовжувачів.
Коли ж шукати аналогій для оцінки значення Лисенка для української музики, то треба признати, що це значення дуже велике, але в межах національних, українських. Бо Лисенко був талант національний, а не вселюдський. Шукаючи за аналогією для Лисенка в поезії, то треба звертатися не до Шевченка (як дехто хотів би), а до Котляревського, і його таким же правом назвати „батьком” української музики, як Котляревського „батьком українського письменства
Перші українські композитори (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)