Серед поборників української національної державної ідеї постать гетьмана Пилипа Орлика займає особливе місце. Насамперед тому, що він є творцем однієї з перших в Європі державних конституції під назвою «Конституція прав і свобод Запорізького Війська».
Вона стала для свого часу маніфестом державної волі українського народу перед усім цивілізованим світом. Як зазначає глибокий знавець історії України О. Оглоблін, конституція стала «вікопомним пам’ятником української державно-політичної думки» Це був перший документ української державотворчої історії, в якому було гармонійно поєднано інтереси гетьманату та старшини як провідної верстви України та Запоріжжя як військової сили, відображено права і вольності українського народу.
Важливим є і те, що «Конституція», за словами відомого українського історика Б. Д. Крупницького, чи не вперше «поставила українську проблему в європейських масштабах». Він же зазначає, що «безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виткана незалежна й соборна Україна… Його енергійна, вперта та невтомна праця не могли залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв’язки з Європою. Ці традиції, хоч 1 запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматися над долею своєї батьківщини»
Так, навряд чи знайдеться країна, яка б була наділена такою долею — невимовно трагічною і в той же час героїчною, незборимою своїм поступом до щастя і волі. Може саме тому і народжувала вона такі постаті, як Петро Сагайдачний і Богдан Хмельницький, як Іван Мазепа і Пилип Орлик.
Походив Пилип Орлик з поважного роду, який мав причетність до давнього баронського прізвища Орликів, що було у Чеському королівстві. Після гуситської революції одного з представників цього роду доля закинула На Віленщину, де в селі Комуті Осинянського повіту И жовтня 1672 р. за старим стилем і народився майбутній український гетьман.
Батько його — Степан Орлик вже 1673 р., коли сину ншов лише другий рік, загинув у польсько-турецькій війні під Хотином, відстоюючи польські інтереси. Опікувалася Пилипом одна мати Ірина, яка походила з православного роду Малахівських. Очевидно, що перші ази освіти Пилип здобув в школі на Литві. Однак вже в молодих літах з’явився в Києві, де вступив до Києво-Могилянської колегії.
Професором красномовства і філософії в колегії був Степан Яворський, якого у 1700 р. висвятили на митрополита рязанського і муромського, а через два роки призначено екзархом і блюстителем всеросійського патріаршого престолу та президентом Слов’яно-греко-латинської академії в Москві. З 1721 року він став президентом Синоду. Як зазначено в одній з праць, Яворський був справжнім рабом плоті і духу у Петра» — найбільшого ворога Орлика. Однак у часи професорства в Києво-Могилянській колегії Яворський показав себе надзвичайно освіченою і відданою своїй справі людиною. Очевидно, це і сприяло тому, що молодий студент прикипів до нього всією душею і потім усе життя ставився з великою повагою.
Завдяки протекції Яворського Пилип Орлик як один із найздібніших випускників колегії працює в консисторії Київської митрополії, а десь у 1693 р. починає працю в Генеральній Військовій канцелярії — центральній установі гетьманської адміністрації на Україні. Було це почесно і нелегко для молодого канцеляриста. Козацька старшина та інші працівники гетьманської канцелярії ставились до нього спочатку насторожено. Та його висока освіченість, здібності, невтомна праця скоро звернули на себе увагу гетьмана Івана Мазепи. Останній і став найбільшим добродієм Пилипа Орлика, всіляко сприяв його подальшій кар’єрі. Молодшого писаря гетьман підіймає до поважної посади старшого військового канцеляриста. А коли у 1699 р. генеральний писар Василь Кочубей став генеральним суддею. Мазепа на його місце призначає Орлика.
Один з біографів Івана Мазепи Альфред Єнсен скаже в 1919 р. у розмові з українським істориком Ільком Борщаком про Пилипа Орлика такі слова: «З всіх мазепівців це найцікавіша постать. Який патріотизм, яка енергія, освіта! Він міг би бути канцлером великої імперії, не те, що генеральним писарем у козаків. Що мене вражає, це його великий інтелект і освіта»
Так, він міг бути канцлером імперії, та доля зробила його гетьманом України чи не у найскладніші, переломні часи її історії. А це не менш відповідально.
Будучи генеральним писарем, Орлик користувався цілковитою довірою свого наставника Івана Мазепи. З того часу, коли він прийшов у Генеральну Військову канцелярію, був утаємничений у всі справи гетьмана, постійно залишався біля нього. Він був поряд, коли у жовтні 1708 року шведський король Карл XII, воюючи проти Петра І, увійшов з військами на Лівобережну Україну, а Мазепа перейшов на його бік. Був поряд і тоді, коли після поразки шведів у Полтавській битві Мазепа разом з Карлом XII відійшов на турецьку територію, зупинившись у місті Бендери. Це була не просто відданість і вдячність людині, яка стільки зробила для становлення і зростання Орлика. Це була цілковита віра в її задуми, її справи в інтересах Батьківщини, свого народу. Безперечно, це допомогло і самому Орлику найщиріше полюбити Україну, для добра якої він не жалів нічого. З невимовною тугою і біллю він сприйняв 2 жовтня 1709 р. смерть шанованого гетьмана. Відомо, що Мазепа прагнув зробити Орлика спадкоємцем своєї ідеї, її поборником. Гетьманський вибір виявився напрочуд вдалим. Мотиви дій Мазепи стали і його, Пилипа Орлика, переконаннями, зумовлювали його позицію і вчинки. Це добре видно вже з надгробної промови Орлика. Відзначаючи добродійні вчинки і справи гетьмана, вірний сподвижник особливий наголос зробив на державницьких задумах Мазепи, його планах визволення України. «Той великий славний муж,— проголошував над тілом Мазепи Орлик,— що залишився на старі літа без нащадків із величезним майном, жертвував усім, аби вибороти волю своїй батьківщині. Він не завагався зректись усього, що може бути найдорожче на цій землі, і віддав власне життя за визволення рідного краю з-під московського ярма.
Та що жі Тут, на чужій землі, доля своїм присудом завдала удар ясновельможному гетьманові Іванові Мазепі, ім’я якого житиме вічно з славою у пам’яті нашого народу, бо він бажав для нього свобідного розвитку всіх його безконечних можливостей. Нехай ні військо, ні нарід не тратять надії. Наша справа справедлива, а справедлива справа мусить завсіди остаточно запанувати».
На цьому місці, як зазначають у своїх спогадах очевидці, Орлик зупинився і, звернувшись до Карла XII і до інших високих достойників, які були на похороні, з особливим наголосом продовжив: «Ніхто не буде в нашім краю ніколи більшим за Мазепу. Хоча ми і негідні вести далі діло, почате нашим славної пам’яті вождем, ми спрямуємо серед скель і бур козацький корабель до свободи…»
У цих словах промовця вже явно вирізняється готовність Орлика особисто продовжити місію Мазепи у завоюванні для України волі і незалежності. 5 квітня 1710 року козацька рада у Бендерах вибрала Орлика гетьманом. А 10 травня шведський король Карл XII визнав це обрання спеціальною грамотою і тим у значній мірі підтримав нового гетьмана на початку його діяльності.
А справ у молодого гетьмана виявилось немало. Як зазначає Борис Крупницький, «перейняття гетьманської булави, та ще і в еміграційних умовах, вимагало значних видатків: чого коштувала сама репрезентація, зносини з чужими урядами, дипломатична праця в орієнтальних умовах, серед турків і татар. А чим задовольнити потреби козацько-запорізького війська?» Ось і доводилося вкладати у справу свої власні гроші, бо золото, коштовності та інші цінні речі І. Мазепи полишив за собою його небіж Андрій Войнаровський. Цим Орлик довів, що справу Мазепи він повністю перейняв на себе. Але чи не важливішим на той час доказом цього була проголошена в день гетьманських виборів складена Орликом разом з козацькою старшиною так звана «угода». Вона увійшла в історію, як державна конституція, яка стала відомою під назвою «Конституція прав і свобод Запорізького Війська».
Цей документ випереджав свій час. Своїми ідеями, демократичними засадами, змістом і державницькою спрямованістю «Конституція» випереджала і суспільну думку тодішньої Європи. Навіть французькі просвітителі ще тільки наближалися до розробки тих громадянських ідей, які були закладені в «Конституції» Орлика. «Конституція» стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, яка б засновувалась на природному праві на свободу і самовизначення.
Такий підхід і засади навряд чи могли б народитись в одну мить. Вони, безперечно, зароджувались, виношувались ще за життя Мазепи, втілювались у розбудові освіти, мистецтва, письменства на Україні, проглядали у прагненні Мазепи здобути незалежність України, врятувати її від царського деспотизму.
Вже у вступній статті «Конституції» чи не вперше у правовому документі дана історична оцінка діяльності козацтва як виразника дум і прагнень українського народу, показано піднесення і падіння «козацького народу», який «спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарськими відвагами, якими не тільки довколишнім народам, а й самій Східній державі був страшний на морі і на землі…», а потім «через примноження неправди та беззаконня, покаравши численними карами той козацький народ, знизив, змирив і — ледве не вічною руїною скинув долі…». Однак, бог, «бажаючи вивести згаданий козацький народ до першо-початкової волі із підтяжного на той час польського панування, висунув ревного оборонця святого православ’я, стародавніх прав та вольностей військових Вітчизни, подвижного гетьмана, славної пам’яті Богдана Хмельницького» Він визволив цей народ з «польського підданства» і однак «піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів російських, сподіваючись, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов’язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених, і вічно збереже Запорозьке військо і вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Та Москва дуже швидко порушила угоди, на які заприсягала. Московська держава численними способами намагалася до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо».
Отака була справедливість і таке право. У вступі аргументовано показується, що прагнули зробити з Україною царські правителі, «віддаючи злом на добро». Тому і «славної пам’яті гетьман ясновельможний Іоанн Мазепа віддався в оборону Вітчизни», яку «волів залишити квітнучою», «поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни, прав та вольностей військових». Правління царське на Україні інакше не називається в Конституції як «московське ярмо» і «московське іго», яке принесло українському народові страшне лихо. А тому в «Конституції» наголошується, що Україна за участю Шведського народу має бути визволена від цього лиха.
«Конституція» складалася з 16 статей, які передбачали встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдність і взаємодію законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина і обрані представники від кожного полку — «самодержавіє гетьманському уряду неприлично») і судова влада — підзвітна і контрольована. Такими в «Конституції» визначалися принципи побудови української держави. Кожна ж із статей формулювала конституційні норми в усіх галузях державного та суспільного життя при головній умові — відторгнення майбутньої української держави від Росії.
Особливого значення документ надавав питанню про віру в гетьманській державі. А віра ця має бути «православна східного сповідання під послушенством апостольського трону константинопольського з примноженням хвали Божої, святих церков, а із навчанням у вільних науках малоросійських синів розширялася і, наче крин у терні, процвітала поміж навколишніх іншовірних держав». В статті особливо підкреслюється, що саме за цю православну віру і вольності українські «підняв Богдан Хмельницький праведну війну супроти Речі Посполитої Польської»
Одним з ключових моментів Конституції стало визначення кордонів України та забезпечення їх цілісності. «Я кожна держава складається і стверджується непорушною цілісністю кордонів,— записано у ній,— так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Річі Посполитої Польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам’яті, Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Річі Посполитої Польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені…» .
Для тодішньої України надзвичайно актуальним було налагодження добросусідських відносин з Кримським ханством. У статті, присвяченій цій проблемі, вказувалось на важливість для Української держави договору з Кримом, укладення якого набувало великої актуальності.
Автори «Конституції» добре розуміли, наскільки важливим було існування Запорізького Низового війська, що «заслужило собі безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі й на землі», але було поруйноване. Тому гетьман як керівник держави зобов’язувався «Конституцією» «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську», в статтях «Конституції» визначаються засади його організації, структура, вказуються джерела його матеріального забезпечення та ін.
Особливо великої уваги «Конституція» надавала визначенню устрою України, правам, якими наділялись урядовці, зокрема, гетьман і старшини. Виражаючи прагнення генеральної й полкової старшини, стурбованої своїми правами і привілеями, стаття «Конституції» відверто негативно заявляла про ставлення до ідеї самодержавної влади. У статті з цього приводу говорилось: «коли деякі Запорізького війська гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: «Так хочу, так повеліваю!»— то через те самодержавство, не властиве гетьманському урядування, виросли численні в Запорізькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, насильне й купне легке розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства».
Щоб запобігти цьому в майбутньому планувалось утворення Генеральної Ради. У «Конституції» зазначалося, «щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за респектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані таким чином публічних радників. Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитись уясновельможений гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити».
Було встановлено, що Генеральна Рада мала збиратися тричі на рік: «перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Пресвятої Богородиці, на які мають і повинні бути не тільки пани полковники зі своєю старшиною та сотниками, не тільки з усіх полків генеральні радники, а й посли Запорізького Низового війська».
«Конституція» передбачала шанування гетьмана, однак, коли б він у чомусь помилявся, то йому на Раді мали вказати «на порушення прав та вольностей вітчизняних», на що гетьман не міг «вражатися і чинити помсти, а дбати такі недолади справити»
Таким чином, влада гетьмана за «Конституцією» обмежувалася, і більш самостійне становище займала генеральна старшина. Для здійснення судочинства утворювався Військовий Генеральний суд. Всім військовим скарбом мав відати генеральний підскарбій, який у своїх діях був непідвладний гетьману. На цю посаду мала обиратись «людина значна і заслужена, маєтна і добросовістна, яка мала б в своєму догляді військовий скарб, завідувала млинами і всілякими військовими ушкодами і повертала їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не свою приватну. А сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до цього належать, не має належати і на свій персональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу…». У полках мали бути запроваджені посади підскарбіїв, які також мали турбуватися про військове майно. Однак гетьману надавалося право нагляду за діяльністю адміністрації, за тим, щоб запобігти можливості призначення на «уряди» за підкуп, щоб «людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяжіння, наклади, пригнічення та здирства…», щоб полковники, сотники, отамани не прихиляли козаків і посполитих до «панщини»
Звертає на себе увагу і те, що «Конституція» виявляла особливу увагу і милосердя до козацьких вдов і сиріт, турботу про них. В ній спеціально зазначалось: «Козачі вдови і осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь-яких будуть перебувати службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утяжувалися вимаганням датків…»
«Конституція» не оминає і фінансових справ держави, її економіки, посполитих повинностей, оренди, різних поборів, без яких держава обійтись не може.
«Конституція» вперше за період козацької доби в історії України повертає Києву його столичний статус. Як відомо, за часів козацтва столичними містами були Чигирин, Глухів та ін. Визнанням міста Києва столицею підкреслювався факт спадкоємства держави минулих київсько-руських часів. Важливим було й те, що «Конституція» засвідчувала статус не лише Києва, а й інших міст України, їх права і привілеї.
До «Конституції» додавалася присяга, яку склав Пилип Орлик Запорізькому війську при обранні його гетьманом.
В цілому законодавчий акт, підготовлений Орликом, обмежував владу гетьмана і проголошував конституційну державу. Він визнавав права і обов’язки всіх станів України і чи не вперше надавав такої уваги становищу міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». Однак Пилип Орлик як гетьман не мав досить сили і грунту для запровадження «Конституції» в життя повною мірою. Хоч фактом залишається те, що «Конституція» не лишалася лише пам’яткою суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років з 1710 до 1714 рр. була нормативним документом на Правобережній Україні. Вона була розіслана для керівництва у полкові та сотенні канцелярії.
Неабияку роль відігравав документ і в діяльності самого гетьмана Орлика. Він став важливою правовою основою при укладенні міжнародних договорів про допомогу у війні з Петром І. Орлик добре розумів, що йому одному не втілити в життя план відродження українсько-козацької держави. Він намагався знайти союзників, звертався з цією метою до польського короля Станіслава Лещинського, до короля Франції, з представником якого, французьким послом у Константинополі Дезайєром Орлик зустрічався 11 березня 1710 р. Про свої враження від цієї зустрічі та самого Орлика Дезайєр писав у своїй реляції міністру закордонних справ Франції де-Торсі: «Новий запорізький гетьман — людина з розумом і освітою. Він гарно тримається, зовсім молодий (було йому у той час 38 років). Гетьман казав мені, що певний у визволенні України з-під москалів. Він прохав протекції для своєї нації і його християнської величності, кажучи, що в інтересах Франції, щоб Порта почала війну з Москалями» Скоро Дезайєр отримав позитивну відповідь щодо війни з Росією. Йому була Дана вказівка навернути до цього і Порту.