У цей час виявилася нова обстановка, з якою не можна було не рахуватися. До шведського короля якимось чином потрапила копія листа цісаря Йосифа до російського царя Петра. Цісар радив цареві вислати або знищити козаків і заселити Україну німцями. Після цього,— писав цісар,— «маючи забезпечений тил, зможе цар підкорити собі Крим й піти навіть дальше». Однак, Франція мала свої інтереси в Криму і тому копія цього листа, передана канцлером Карла XII Мюлерном французькому послу, стурбувала останнього. Насторожило це і Орлика. Разом з кошовим отаманом Запорізької Січі Костем Гордієнком — союзником Мазепи і Карла XII, який відступив з ними до Бендер і зараз був соратником Орлика, вони відвідали французького посла. У зверненні до нього було показано, що план цісаря відносно України не випадковий і підбурює царя до знищення козацької вольності, щоб самому завоювати становище на Чорному морі і в Криму. Свою промову Орлик закінчив словами: «Отже, в інтересах Франції підтримати козацьку націю і прохаю в ексцеленцію заступити наші інтереси перед Оттоманською Портою». На це посол відповів, що «мотиви козаків заслуговують уваги». Він тут же повідомив про це Париж. А вже 28 травня 1710 року де-Торсі сповіщав Дезайєра: «В справі проекту цісаря відносно України ясно те, що це не в інтересах короля. А що тут відомості про те, що діється на Україні й на скільки там дійсно можлива революція, невідомі й темні, прохаю Вас в цих питаннях працювати згідно з Вашими поглядами. Пам’ятати, що зміцнення Москви не в інтересах короля»
Отримавши відповідь, Дезайєр повідомив про неї Орлика і тут же виїхав у Царгород.
На початку грудня цього ж 1710 року до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, до складу якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Ця делегація мала на меті укладення українсько-татарського договору, який мав попередити дії Москви щодо Криму. Був направлений представник і до кубанців, прихильників Булавіна, які знайшли притулок від гонінь царя на території Кубанської орди. Посланником був брат дружини Орлика — генеральний осавул Григорій Герцик.
Однак у своїй діяльності в ім’я українського народу Орлик орієнтувався передусім на українське населення, «змучене і озлоблене московським терором». Рятуючись від утисків, воно втікало до Орлика і до запорожців. Відібравши з таких втікачів найздібніших. Орлик розіслав їх як своїх емісарів по Україні. І вони під виглядом бандуристів і старців поширювали його прокламації і готували український народ до повстання.
Тим часом місія української делегації в Криму увінчалася успіхом. 10 листопада 1710 р. на нараді дивану було вирішено підтримувати війну Порти з Москвою
А 23 січня 1711 р. був укладений союз між ханом і козаками як послами незалежної України. Це було визнання української державності, яку згодом підтримала Франція.
Поряд із зовнішньо-політичною діяльністю значна робота була здійснена Орликом по організації української армії, на яку лягав основний тягар у поході за визволення України. Важливим було те, що як зовнішньополітична діяльність Орлика, так і організація ним козацької армії базувалися на засадах «Конституції». Шведським і польським командуванням був розроблений план походу… «Перша експедиція Орлика, Потоцького і буджацького султана (так само і кримського хана),— пише Б. Д. Крупницький,— мала характер основної операції, дві інші допомогової. Після них приходила черга на турецьку армію, яка мала розвинути операції на звільненій від москалів Правобережній Україні»
Першим у середині січня 1711 р. виступив з Перекопу з 50-тисячною ордою татарський хан. Дійшовши до Слобідської України, він, знищуючи оселі та беручи у полон людей, скоро повернув назад і вже у березні був у Криму, так і не принісши справі визволення України ніякої користі. Майже у той же час виступила й кубанська орда на чолі з султаном Іслам-Гереєм — сином хана, але й вона, пройшовши понад Доном до Ізюму і набравши ясиру, повернулась швидко назад.
31 січня 1711 р. розпочався основний наступ на Правобережну Україну. За одними даними. Орлик вийшов з організованою ним 16-тисячною українською армією, польським відділом Йосифа Потоцького, який був на стороні Станіслава Лещинського, і з допоміжними татарськими силами. За іншими — поляків і запорожців було разом 7—8 тисяч, татарської орди — 20—ЗО тисяч. Окрім Орлика, на чолі запорозьких військ стояв кошовий отаман К. Гордієнко. Буджацько-Білогородською ордою командував султан Махмед-Герей — другий син кримського хана. У війську було 40 шведських інструкторів.
Завдяки підтримці місцевого населення армія швидко просувалася вперед. Одне місто здавалося за другим без бою. Визнаючи Орлика за українського гетьмана, до Нього, за винятком Білоцерківського, перейшли всі козацькі полки Правобережної України. Такий успіх занепокоїв Йосифа Потоцького, який до того був ще й київським воєводою. Він побоювався того, як поведуть себе козаки, коли запанують на Україні. Він затіяв суперечки, чи варто вести воєнні дії далі, адже Правобережна Україна завжди належала Польщі. Після її завоювання, мовляв, не варто наражатися на важкий конфлікт з Москвою. Проти Орлика, за наказом з Москви, виступив гетьман Лівобережної України Скоропадський. Він направив проти повстанців військо на чолі з генеральним осавулом Бутовичем. Однак, при першому ж зіткненні під Лисянкою військо Бутовича було розгромлено, а сам він потрапив у полон до Орлика.
18 березня союзники підійшли до Білої Церкви, від якої до Києва рукою подати. Із-за різних незлагод облогу її почали лише 25-го березня. Перші дні облоги нічого не дали Білоцерківська фортеця мала добре укріплення, а у козаків було лише шість гарматок. Польська і татарська піхоти тут не могли нічого вдіяти. До того ж серед союзників почався розбрат. Орлик всіляко протестував проти пограбування поляками і татарами місцевого населення, а ті буквально чинили розбій. Одного дня татари зняли облогу і кинулись за ясиром, плюндруючи села і містечка. Війська Орлика і Потоцького лишилися одні. У цей час розпочали свій наступ війська Петра І. Ослабленому війську Орлика і Потоцького не лишилося нічого іншого, як повернути назад. Наприкінці квітня Орлик з військом був вже у Бендерах. Не вдалося задумане і шведським військам в Померанії. Все це було тяжким ударом для Орлика. Рушилась його справа. Але сподівання на краще не покидали його. Він знову розсилає посольства. Знову збирає своїх прихильників.
А влітку розпочався новий наступ російських військ. Вирішальний бій відбувся над Прутом. Турецька армія оточила війська Петра І. їм загрожувала неминуча капітуляція. Російська, а потім і радянська історіографія замовчували те, що російський цар за цих умов просив переговорів, запропонувавши великий викуп. Це було вигідно для Турції і візир дав на них свою згоду. Так, Петро І врятувався. Почалися переговори. Впродовж них Орлик постійно відвідував великого візира і настоював на тому, щоб російські війська негайно залишили Україну, повернули награбоване майно, закріпили це майбутнім договором.
Але досягти мети не вдалося. За укладеним 13 липня 1711 р. Прутським договором Росія зобов’язувалася віддати Турції Азов, зрити фортеці Таганрог, Богороцьк і Кам’яний брід. На Україні все залишалося, як і раніше. І хоча за одним з пунктів цього договору з 5 березня 1712 р. Правобережна Україна і Запоріжжя переходили під владу гетьмана Орлика, саме він повернутися на Україну уже не міг. Тим більше, що цар після своєї невдачі буквально лютував на Україні, знищуючи всіх, хто хоч будь-як був пов’язаний з військами Орлика, чи виявляв щонайменше невдоволення. Плач і стогін неслися по всій Україні і зарадити цьому горю було нікому.
До того ж активізували свою політику щодо України на користь Москви і свою власну уряди Англії та Голландії. їх особливо подражнювало перебування Орлика та очолюваного ним козацького війська в межах Туреччини. Щоб ознайомити країни Європи із своєю позицією, гетьман Орлик складає і надсилає країнам документ надзвичайної ваги — «Маніфест до європейських народів». «Вважали ми потрібним проінформувати королів, володарів республік й інші християнські держави,— зазначає Орлик в «Маніфесті»,— про мотиви, котрі привели нас в Турецьку державу й підняти сьогодні зброю проти московського царя». В «Маніфесті» далі зазначається, що «це натуральне право визволитися від пригнічення і працювати на те, що несправедливість і вища сила відняла…». І далі викладається історія складних україно-московських взаємин, починаючи з часів Богдана Хмельницького і аж до умови з Карлом XII. Шо ж до стосунків з Туреччиною, то у «Маніфесті» сказано: «Його величність (султан) запевнив нас, що не має бажання завоювати й приєднати до своєї держави Україну, але лише обновити цю державу в старій конституції, щоб покласти бар’єр між Оттоманською імперією і володіннями московського царя, сусідство з якими є приводом для великих і кривавих війн між Туреччиною і Московщиною…»
орлик добре розумів, що в тій ситуації, яка склалася У боротьбі за самостійну Україну, не обійтися без посередництва інших країн. Він пише у «Маніфесті» знаменні слова, які і сьогодні вражають своєю проникливістю і біллю за український народ, за його історичну долю: «Ми не можемо дивитись холоднокровно на нещастя, яким віддана наша нація, на порушення її прав У так багатьох випадках, ми одначе, не будемо поступати з-за почуття помсти, але ми керуємося виключно Мотивом справедливості та згідно з правом, яка дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету. Ми заявляємо, що не виновні в людській крові, яка може пролитися, і щоби вказати, що ми не проти посередництва християнських володарів, у спеціальнім артикулі нашого трактату з шведським королем, ми говоримо, що коли з допомогою господа бога козацька нація буде обновлена в своїх правах, ми не відмовимось від посередництв безсторонніх держав для урегулювання границь й других труднощів, що можуть зустрінутись»
Навряд кому з козацьких гетьманів вдалося піднести українську справу на такий європейський рівень і обстоювати її з такою правничою глибиною і обгрунтованістю, як це зробив Орлик.
Розіславши «Маніфест» володарям країн, він знову направляє, делегацію до Туреччини з проханням захистити українські свободи, привілеї, кордони. Прибувши до Константинополя, козацька делегація ще раз звертається за допомогою до французького посла Дезайєра, який обіцяв їй всіляку допомогу. У своєму донесенні до Парижа французький посол повідомив, що козацькі посли були «надзвичайно витримані, але ні в якій мірі не хотіли відступати від інструкції Орлика» і він обіцяв їм «настоювати, щоб Порта вимагала від Москви відмови від всяких претензій на Україну». Він далі пише, що «козацькі посли особливо настоюють на амністії і визволенні українців, засланих в Московщину, й щоб москалі, залишаючи козацьку країну, за своїми звичаями не руйнували України». Козацьке посольство зустрічалося із патріархом і той обіцяв йому свою допомогу.
Розсудливість козацьких послів, настійність французького дипломата мали успіх. Султан видав грамоту Орлику, у якій визнав його гетьманом українців, що «живуть на обох берегах Дніпра, також і запорозьких козаків…».
В грамоті зазначалося, що українці «І…матимуть право вибирати і скидати своїх гетьманів.
- Що ніхто, окрім них, не зможе інтересуватися справами їх нації, керування якої буде знаходитись в руках гетьманів.
- Що під протекстом (приводом), що козаки обох берегів й запорожці будуть підлягати Порті, не можна буде вимагати від них гарчу (подушного податку), ні другого податку, ніякого роду взагалі повинностей.
- Під умовою, що в майбутності вищезазначена нація козацька і запорізька буде міцна й постійна в своїх обіцянках, вона не матиме ніяких неприємностей, не зможе бути ображена в справі їх земель. їх крам, котрий вони будуть переправляти в наше володіння, буде обложений лише митом і нічим більше…»
Це була велика перемога. Однак і російський цар робив свою справу. Його посол у Константинополі Тол-стой зумів підкупити впливових людей з оточення султана і 16 червня 1712 р. договір з Москвою при посередництві голландського і англійського послів був ратифікований. Цар отримав Лівобережну Україну, а Порта ставала господарем Правобережжя. Це було новим страшним ударом для Орлика і його соратників. Ще один удар по самостійницьким прагненням українського народу завдав договір Туреччини з Польщею від 22 квітня 1714 р., за яким Правобережна Україна лишалася знову за Польщею і протидіяти цьому вже не було сил.
Однак Пилип Орлик і в цій складній ситуації не склав рук. Він прагне засвідчити права України на волю і незалежність перед усім світом, показати значення її незалежності для всієї Європи. З цією метою готує новий історичний документ «Вивід прав України», який є політичним меморіалом гетьмана, присвяченим охороні національно-державних прав українського народу. Очевидно, «Вивід прав України» можна вважати і першим узагальненням історичних подій в Україні, не ураженим концепцією «єдиної і неподільної Росії». Пилип Орлик починає твір знаменними словами: «По довгій і кривавій війні вічної пам’яті найхоробріший гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він то утворив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана війська Запорозького і син його перейняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів і ніяка дежава не присвоювала собі права противитися цьому…». Він пише далі, що його мета у даному випадку — не писати «історію України», а показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Це факт установлений і правда загальновідома, що козацька нація і Україна були вільними…
Об’єктивність таких слів не підлягає сумніву. Та Орлик доводить це величезною сумою фактів. Спеціально він зупиняється на аналізі Переяславських угод. Перераховуючи аргументи, які підтверджують право України на свою незалежність, він зазначає, що найсильнішим найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого. Трактат цей уложено в 1654 р. і підписано уповноваженими представниками. Цей урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і т. д. на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки. Вони, передали московському війську свої твердині і залучили свої війська з царським задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши довір’я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мовби господарі, в цілій країні».
Потрібно зауважити, що хоча Орлик й зазначив на початку свого викладу «Виводу прав України», що не буде писати української історії, однак у подальшому він аналізує важливіші історичні факти і обставини, які обгрунтовують права і свободи українського народу, правомірність боротьби за їх відстоювання. У зв’язку з цим у «Виводі» подаються і окремі важливі історичні документи.
Зокрема тут наводяться основні положення договору Мазепи і Карла XII у 1709 р. Договір, за оцінкою Орлика, був укладений, щоб «пригніченій Україні… визволитися з неволі». За умовами цього договору Україна мала стати самостійною державою, яку Карл Великий зобов’язувався обороняти. За це шведському війську Україна мала видавати платню, а козаки — постачатимуть хліб і харчі. Підтверджувалося, що «Іван Мазепа, законний князь України, жадним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством, до його смерті, яка — треба сподіватися — не наступить ще довго. Стани України заховають оці вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами»
У «Виводі прав України» дається обгрунтована відповідь царським послам, які заявляли, що «Україна ніколи не була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її подібна зброя його Царського Величества».
Знаменною була констатація «Виводу прав України» і в тому, що коли Україні не буде надана незалежність від Росії, то ціла Європа і кожна з її держав «легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави». Як показала наступна історія. Орлик виявився тут правий. Адже протягом століть Російська держава залишалася жандармом Європи.
Важко сказати, наскільки цей документ вплинув на подальший розвиток подій. Однак, його поява і висловлені думки надзвичайно важливі з погляду усвідомлення української історії, перших спроб її узагальнюючих оцінок, засвоєння уроків.
Близько 30 років після цих подій прожив Орлик за кордоном. І де б він не був — у Швеції, Німеччині чи Туреччині, він жодного дня, жодної години не полишав турботи про українську справу. Разом із старшим сином — Григором Орликом, який скінчив своє життя під французькими прапорами як генерал і національний герой Франції, він постійно встановлював зв’язки з урядами різних країн Європи, висилав до них матеріали. І все заради того, щоб домогтися визволення України, її незалежності. Як зазначає Петро Дорошенко, він «старався використати кожну нагоду, кожен міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб тільки поправити українську справу на порядок дня. Але всі старання великого українського патріота були даремні. Московське царство після полтавської перемоги зробилося могутньою державою, Російською імперією, яка зайняла провідне місце в північній і східній Європі».
Пилип Орлик помер 24 травня 1742 р. самітнім, відірваним від рідної України. Він залишив по собі пам’ять невтомного борця за світлу долю України і її народу.