Пилявецька битва (1648) — одна з найбільших битв Визвольної війни 1648-1657 рр. Відбулася в середині вересня 1648 р. поблизу містечка Пилявці (тепер с. Пилява Старосинявського р-ну Хмельницької обл.).
32 тисячі шляхетського «рушення» (ополчення) і 8 тисяч «кварцяних» королівських військ, до складу яких входили німецькі ландскнехти, а також озброєна обозна обслуга і шляхетські слуги (їх кількість перевищувала основну армію мало не вдвічі), вирушили в Україну в перших числах вересня 1648 р. в напрямку на Костянтинів — Пиляву проти українських головних військових сил. Польська армія мала більше ста гармат.
Після тривалих дебатів сейм доручив командування цією армією трьом магнатам: Домініку Заславському, Миколі Остророгу й Олександру Конєцпольському. Жоден з них не володів хистом полководця. Шляхта обрала їх тільки для компромісу між тими впливовими магнатськими угрупованнями, які неодмінно хотіли мати свого представника в командуванні діючої армії, незважаючи на те, чи він міг керувати воєнними операціями.
Богдан Хмельницький саркастично назвав нерішучого, поступливого, без власної думки сибарита Домініка Заславського, який особистий комфорт і вигоду ставив над усе, — «периною»; молодого, недосвідченого, гонористого й запального Олександра Конєцпольського, який не брав до уваги порад обізнаних у військових справах людей,- «дитиною»; а вченого Миколу Остророга, не дуже здатного до командування військами,- «латиною». До трьох верховних головнокомандувачів сейм прикомандирував ще 32 радника — «військових комісарів» з невизначеними повноваженнями.
Корсунські уроки нічому не навчили гонористу шляхту. Самовпевнені поляки зневажливо говорили, що їм навіть не треба орудувати зброєю, бо, щоб розбити «хлопів», вистачить і канчуків з нагаями.
Дізнавшись про виступ польської армії, Богдан Хмельницький на чолі 80-тисячного головного козацького війська вирушив на Пиляву.
До Пилявецької битви Б. Хмельницький заздалегідь і дуже ретельно готувався. У двох попередніх битвах — Жовтоводській і Корсунській — брали участь повстанські сили. На цей раз український гетьман оголосив і швидко провів (протягом першої половини липня) мобілізацію, в результаті якої в козацькому війську зібралося до 120 тисяч чоловік. Були реорганізовані існуючі реєстрові полки: Чигиринський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Білоцерківський і Переяславський — та сформовані (також за територіальним принципом) нові полки: Чернігівський, Борзенський, Ніжинський, Ічнянський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Фастівський, Уманський, Київський і Вінницький. (Ці полки, крім Ніжинського і Чернігівського, діяли на головному театрі війни під Пиляною).
Перед Пилявецькою битвою гетьман здійснив операцію прикриття авангардними групами великих військових з’єднань, зосередження і розташування головних сил української армії на полі битви.
Під командуванням полковника Кривоноса, маневруючи на Волині й Поділлі, ці козацькі з’єднання разом з численними селянськими загонами розгромили кількатисячні війська Яреми Вишневецького та інших магнатів, а також знищили польські залоги і оволоділи могутньою фортецею Бар, замками та ще деякими укріпленими містами (Полонним, Костянтиновим, Махнівкою), а потім приєдналися до української головної армії. Таким чином, Б. Хмельницький убезпечив свої головні сили від наскоків регіональних ворожих військ, зміг своєчасно розгорнути українське військо до бою.
Українська армія значно поступалася польській якістю озброєння і кількістю кінноти, однак переважала добірною піхотою і головне — бойовим духом, організованістю, дисципліною, загартованістю козаків і командного складу.
Козацький гетьман розташував своє військо у зручній для бою місцевості, далеко від річки, на рівнині. Табір укріпив шанцями і возами, поставивши їх у шість рядів. Щоб зблизитися.
противник мусив був пройти берегом Пиляви, яка розлилася від осінніх дощів. Нерівна, горбкувата місцевість, струмки, озера, осіння багнюка неминуче повинні були утруднити просування польських військ і спорудження ними табору та земляних укріплень. А з огляду на те, що однією з переваг польської армії була кіннота, стає зрозумілим: у цих умовах використати новною мірою свою перевагу вона не могла.
Польсько-шляхетське військо рухалось майже наосліп. Командування його не мало інформації ні нро сили та стан українського війська, ні про плани й задуми Б. Хмельницького. Польські роз’їзди, яків попередніх боях, не змогли дістати «язика» або зібрати хоч якісь відомості у місцевого населення. Люди не хотіли допомагати ворожій армії. А у повстанському війську розвідка була налагоджена добре.
Відповідно до своїх стратегічних і тактичних планів Б. Хмельницький дав змогу командувачам польськими військами, які нерозсудливо вирішили наступати попри складний рельєф місцевості, самим погіршити свої позиції.
Зранку 11 вересня польська армія підійшла до лівого берега річки Пиляви і стала навпроти табору Хмельницького. Два дні закладався просторий табір на незручній, пересіченій, заболоченій місцевості. Підступити до козаків поляки могли тільки через земляну греблю, що з’єднувала обидва береги річки. Хмельницький завчасно наказав виконати на греблі шанці.
Ще не встигли поляки розташуватися табором, як київський воєвода Тишкевич самовільно, без дозволу командування, наказав кільком сотням піхотинців і драгунів свого полку напасти на козацький загін із кількох десятків вояків, який охороняв греблю, і вибити їх із шанців. Але через півгодини козаки значним підрозділом контратакували й повернули греблю собі. Заславський послав на греблю декілька сотень драгунів і піхотний полк королівської гвардії з гарматами. Гребля знову опинилася в руках польського війська. Тоді козаки пішли в навальну атаку і, завдавши значних втрат супротивнику, здобули греблю. Але їх знову атакувала польська кіннота, яка переправилась за кілометрів десять нижче греблі. їй на підмогу було вислано 1200 піхотинців. Бій за греблю тривав цілий день і закінчився ввечері. Польська піхота й великі з’єднання кінноти захопили греблю і окоп біля неї. Козаки відступили до свого укріпленого табору. Б. Хмельницький припинив бій і наказав взяти греблю під гарматний приціл.
Зранку 12 вересня відбулися герці, тобто двобої. Козацький літописець Григорій Граб’янка описує їх: «Оти войска забавлялись токмо самоборством, где многие козаки з обозов своїх противу поляков на румаках добрих і в шатах при риштунках дорогих, в поляков добутих, отважно на самоборством виездячи, школу рицерскую в подивленій последній страх ляхом отправовали».
Козацька старшина вважала ознакою рицарської честі викликати ворога на герці, і вони часто практикувалися в перервах між великими битвами. Як правило, козак-сміливець або навіть загін козаків наближались до ворожого табору і закликали до герцю. Якщо ніхто не відгукувався, над противником глузували, звинувачуючи в боягузтві, нікчемності тощо.
І на цей раз перед генеральною Пилявецькою битвою герці тривали майже весь день. Було чимало втрат з обох сторін. Уманський полковник Іван Ганжа переміг у декількох герцях, але в останньому загинув [за іншою версією Ганжа потрапив у полон, перейшов на польський бік і дістав шляхетство. ].
Наприкінці дня 12 вересня до табору Хмельницького прибули союзники-татари — Кримська, Буджацька, Білгородська та Єдичкульська орди, загалом більше 100 тисяч вояків. Очолювали похід салтан-калга Крим-Гірей разом із Тугай-беєм та Кайбеєм. Білгородську орду привели Айтимир-мурза і Атлаєт-мурза. Буджацькій орді, яка прибула першою, Б. Хмельницький влаштував пишну зустріч, наказавши одягнутися в татарський одяг ще й кільком тисячам козаків. У такий спосіб український гетьман здійснював психологічний тиск на ворога, який намагався подолати козаків до прибуття татар. До пізньої ночі в козацькому таборі було чути гарматний і мушкетний салют.
Того ж 12 вересня увечері Хмельницький скликав у Пилявецькому замку козацьку раду, на яку запросили і татарських проводирів. Гетьман виділив частину своєї кінноти у розпорядження Максима Кривоноса. Татари за підтримкою козацької піхоти зранку 13 вересня повинні були форсувати річку нижче греблі і атакувати центр та лівий фланг поляків. На Максима Кривоноса, який мав взаємодіяти з татарською кіннотою на чолі з Атлан-мурзою. покладалося завдання в цей же час завдати удар по правому флангу і центру ворожих сил. У разі відступу ворога всім трьом — Максиму Кривоносу, Атлаєтмурзі й Айтимир-мурзі — доручалося зупинити його і забезпечити оточення головними силами української армії. Командирам козацьких полків доручалось, оволодівши за підтримкою артилерії греблею, переправитися через річку й атакувати ворога з фронту.
13 вересня почався наступ відповідно до розробленого Богданом Хмельницьким плану. Польська кіннота мляво, повільно й неорганізовано шикувалась у бойовий порядок. Оскільки глибокі балки і зустрічний вітер перешкоджали наступу, польське командування вирішило зачекати козаків і татар на більш-менш рівнинній місцевості. Але польські корогви з передової сторожі самостійно, без строю, вступили у безладний бій з татарською кіннотою. Орда швидко поглинула їх. Польські командувачі надсилали на допомогу окремі загони, але й ті гинули.
Козаки почали наступ на греблю, одночасно атакуючи піхоту, яка засіла в шанцях на березі. Атаку підтримували з табору козацькі гармати, ш;о безперестанку обстрілювали греблю, перешкоджаючи переправі ворожих підкріплень з протилежного берега. Після першого штурму Мазовецький полк утік з редуту. Сандомирський полк уперто захищався, однак і він не витримав натиску козаків. За першим редутом козаки захопили другий, відтіснили звідти польські кінні й піхотні частини, захопивши артилерію.
На греблі кіннота й драгуни змішалися. Вузька гребля не вміщала утікаючих, і вони тонули. Козацька піхота бойовими сокирами знищувала коней під польськими вершниками і добивала ворогів на греблі або тонила у воді. За кіннотою і драгунами почала тікати і ворожа піхота. Козаки оволоділи греблею і перейшли на лівий берег. Татарська кіннота вийшла на фланги і в тили супротивника. Козацьке військо під проводом Б. Хмельницького наполегливо продовжувало наступ, прагнучи взяти польський табір у кільце. Дезорганізація у польському війську досягла крайньої межі. Накази командирів не виконувалися. Начальники корогов під тим чи іншим приводом відмовлялися вести в бій свої загони. Майже половина польського війська взагалі втекла з поля бою. До ночі деякі корогви почали зникати таємно. Паніка охопила все польське військо.
Рада комісарів вирішила відступати не табором, а тільки кіннотою. Однак це був уже не відступ, а нестримна, панічна втеча. Піхотинці, обозні, слуги залишилися в таборі, де було кинуто кілька десятків тисяч прапорів, гармат, возів.
Першими потай від війська втекли головнокомандувачі, за ними — комісари й начальники корогов. Помітивши втечу командирів, кинулася навтьоки кіннота, залишаючи зброю і припаси. Охоплені жахом, польські кіннотники, щоб врятуватися, скидали один одного з коней та зіштовхували у воду на переправі через річку Случ. Від надмірного перевантаження міст через Случ біля Костянтинова проломився, значна частина воїнів загинула у воді.
«Страх і жах перед козацькими військами гнав утікачів»,— записав учасник битви — польський шляхтич. Вранці 16 вересня деякі з утікачів були вже у Львові. Серед них і головнокомандуювач Домінік Заславський. Другий польський командувач Конєцпольський сховався в Бродах, а третій — Остророг — в Олеську. Деякі спинилися тільки біля самої Вісли.
Наприкінці вересня армія Б. Хмельницького наблизилася до Львова.