Відклавши вбік гусяча перо та відхилившись од рукопису, старий чернець замріяно дивиться крізь тьмяне віконце в далеку задніпровську далечінь.
Йому ніби хочеться охопити поглядом усю рідну землю, вслухатися у всі її звуки і голоси. Адже десь там полягли мужні воїу відбиваючи напад половців, десь там схиляються над мертвими їхні ладо й матері, виводячи тужливі голосіння, бажаючи розшукати, може, ще живих чоловіків і синів.
А тут, під стінами монастиря, вже зібрався натовп городян, щоб урочисто зустріти переможців на чолі з князем: лунають радісні вигуки, забемкали гучні дзвони. Усі ці події — битву й зустрічання, імена князя й воєвод, словесне уславлення переможців — прагне старий чернець-літописець якнайточніше перенести на папір, аби навічно зберегти для нащадків…
Минуть століття, прокотяться інші грізні битви, змінять одне одного цілі покоління людей, і допитливі вчені знайдуть випадково уцілілі, списані дбайливою рукою книги — літописи, патерики, житія… Натраплять серед них і на «Повість минулих літ», і на «Слово о полку Ігоревім» та деякі інші твори, що свого часу прикрашали оригінальну літературу Київської Русі.
Ця література розвинулась на основі писемності, виникнення якої у наших далеких предків — східних слов’ян відносимо ще до першої половини X століття.
В основу давньої руської писемності лягла усна загальнонародна мова, що склалася головним чином на півдні краю. Вона була мовою усної словесної творчості (фольклору), мовою тогочасного ораторського жанру, яку вживали на вічевих зібраннях народу, на князівських радах, у дипломатичних відносинах. Тож граматичні особливості мови киян поступово прищеплювалися мові населення
інших регіонів Київської держави, хоча діалектні відмінності на місцях не зникали. З них згодом розвинулися своєрідні риси мов трьох братніх східнослов’янських народів — українського, російського, білоруського.
Після прийняття християнства суцільним потоком попливли на Русь перекладні книжки, необхідні для пропаганди нової релігії, їх перекладали, переважно з грецької мови, в Болгарії — староболгарською, або старослов’янською (церковнослов’янською) мовою, відмінною од розмовної і писемної мови русичів, однак досить-таки зрозумілою їм.
Старослов’янська мова не стала засобом спілкування народних мас, бо вживалася тільки в церкві й школі. Щоправда, виховані на культових книгах, писаних старослов’янською мовою, місцеві автори вносили її елементи і в оригінальні твори руської літератури. Власне, лексику і образність старослов’янської мови більше вживали в книгах культового змісту, а в творах світського характеру вживали чисту руську мову. У літописах спостерігаємо переважно змішування цих двох різних стилів.
Нині, оскільки до нас дійшла зовсім незначна кількість пам’яток писемності тієї доби, неможливо в усій повноті відтворити картину літературного життя Київської Русі, однак не може бути сумніву, що місцеві автори творчо засвоювали досвід перекладного письменства і, відповідно до особливостей руського життя й руської історії, розвивали свої оригінальні жанри і види. Найповніше ідейні і стильові особливості руської літератури київського періоду розкрилися в літописанні.
Найдавнішим з відомих нам творів цього жанру, перволітописом, як ще його називають, є славетна «Повість минулих літ». Звичайно, літописання в Київській Русі пройшло довгий і складний шлях, аж поки оформилось у такий визначний здобуток місцевого письменства.
У первісному вигляді «Повість минулих літ», написана, як гадають, київським літописцем Нестором, не збереглася. Нам відомі лише пізніші її копії.
Починається «Повість» викладом всесвітньої історії, яку автор веде від легендарного «світового потопу», далі розповідається про походження слов’ян, наводиться легенда про трьох братів — засновників Києва та їхню сестру Либідь, описується багато різних подій, що відбувалися на території Київської Русі.
Провідною ідеєю твору є заклик до єднання, боротьби проти княжих усобиць, уболівання за долю рідної землі, її народу.
З Києва «Повість» поширилась по всій Русі: нею відкриваються літописи, що згодом виникли у Новгороді, Твері, Володимирі-Волинському, Галичі; вона наклала відбиток на все наступне літописання східних слов’ян. Широко використовувало «Повість» українське і російське літописання XVI—XVII століть, часто зверталася до неї нова українська і російська література, а головніші її оповіді та легенди переповів віршем Іван Франко.
Надзвичайно цікавою літературною пам’яткою Київської Русі е так зване «Повчання Володимира Мономаха дітям», що вміщено під 1096 роком у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ».
Володимир Мономах свого часу об’єднав навколо Києва близько трьох чвертей усіх руських земель, уславився він і як оборонець Русі від половецьких нападів, чим здобув собі великий авторитет у Візантії та Західній Європі.
Вражений порушенням клятви з боку своїх братів, які спонукали його до нових князівських чварів, Володимир Мономах надумав написати повчання своїм дітям, яке було б корисним у майбутньому і для інших. Свої настанови автор «Повчання» підкріплює прикладами з власного життя, закликаючи нащадків ставити інтереси Русі та її народу вище за особисті. Він заохочує синів до праці, навчає їх бути вірними слову, «не давати сильним губити людину» і відзначає, що сам не давав на покривду ні бідного смерда, ні убогу вдову. Володимир і справді запровадив нові статті в законодавства Київської Русі, щоб трохи полегшити становище нижчих прошарків населення.
Найвидатнішою з відомих нам пам’яток писемної літератури Київської Русі є «Слово о полку Ігоревім», створення якого відносять до 1185—1187 років. Приводом для написання цього твору став похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича та його спільників на половців у 1185 році.
«Слово» — це передовсім літературний, художній твір, у ньому немає, як у літописах, послідовного викладу Ігоревого походу. Тож його автор, митець високого творчого обдарування і великої поетичної сили, не стільки оповідає про похід, скільки уболіває за долю Русі, яку роздирають князівські усобиці, закликає князів до єднання, до активних дій проти ворогів землі руської та її трудового люду.
У художній тканині «Слова» можна виділити вступ-заспів і три окремі частини. У першій розповідається про обставини, за яких Ігор вирушив у похід, наводяться характеристики воїнів Всеволода та Ігоря, змальовується перша переможна битва з половцями, і друга битва, в якій руські воїни зазнали поразки; у другій — найсильніще виявлено основну ідейну, публіцистичну суть твору — об’єднати всі сили Русі для відсічі ворогам; третя частина сповнена глибокого ліризлґу, психологічних барв: Ігорева дружина Ярославна оплакує долю, благає не лише за свого «ладу$9 а й за його воїв, за всіх оборонців Руської землі. За своєю моральною величчю і чистотою Ярославна належить до найсвітліших жіночих образів світової літератури.
Текст «Слова» виявлено в рукописному збірнику кінця XV чи початку XVI століття, що був переписаний десь на півночі і належав бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря. Між 1788 і 1792 роками «Слово» придбав відомий колекціонер старовини О. І. Мусін-Пушкін. Друком твір вийшов 1800 року, але під час навали французів на Москву в 1812 році згорів палац О. І. Му сіна-Пушкіна, а в ньому й рукописний збірник із «Словом» та більша частина тиражу видання.
Після виходу у світ «Слово» привернуло увагу багатьох учених, письменників, художників, композиторів. Відгомін цього шедевру літератури Київської Русі знаходимо уже у творчості О. Радіщева, В. Жуковського, у поетів-декабристів та О. Пушкіна, подибуємо його сліди в останніх частинах «Енеїди» Івана Котляревського. Перший поетичний переклад «Слова» російською мовою здійснив І. Сєряков 1803 року, на Україні вперше переклав «Слово» Маркіян Шашкевич у 1833 році. Потім його перекладали, використовували мотиви, образи й ідеї у власній творчості багато письменників російських, українських і білоруських як у дожовтневий час, так і в наші дні. Російський композитор О. Бородін на основі «Слова» створив знамениту оперу «Князь Ігор», а Микола Лисенко написав композицію «Плач Ярославни».
Хоч і невелика за кількістю рукописів лишилася нам духовна спадщина від часів Київської Русі, проте не маємо сумніву, що висока ідейно-художня її сила справляла глибоке враження на наших далеких предків. А вони, як видно з оформлення самих рукописів, любили і цінували книги, з тривалим терпінням, повільно і дбайливо переписуючи та прикрашаючи їх червоною фарбою й золотом.
З роду в рід, з покоління в покоління передавалися ці книги, і освічені люди знаходили в них глибоку мудрість, цінні поради й настанови в житейських справах. Вони читали їх вголос своїм дітям, а ті, безперечно, переказували прочитане неписьменним своїм одноліткам. Одні від батьків, другі — від учителів у школах, а треті — від товаришів дізнавалися про> описане в книгах — про Кия, Щека, Хорива й сестру їх Либідь, про вбивство Аскольда і Діра, про перших учителів слов’ян — Кирила і Мефодія, про подвиг киянина-отрока і хитрість воєводи Претича, про Святославові походи, про подвиг сина Кожум’яки…
Усі ці писані твори, поряд з творами усної народнопоетичної творчості, і складали ту художню літературу, яка до певної міри протягом кількох сторіч заміняла читання дітям наших далеких предків.