Гортаючи сторінки середньовічних хронік, зацікавлений читач, безумовно, зверне увагу, що на початку 90-х років XV ст. ними зафіксована визначна подія — виступ українського та молдавського селянства під проводом Мухи.
Чому ж польські і німецькі хроністи, що відображали у своїх записах, як правило, факти придворного життя, рубіжні віхи політичної діяльності окремих представників власть імущих, раптом звернули увагу на особу простого “хлопа”? Для цього були свої і досить вагомі причини. Адже, по суті, повстання 1490—1492 рр. стало першим значним виступом селянства, до якого було залучено тисячі людей, у тому числі представників інших верств: міщан, української шляхти і т. п. Незважаючи на різну етнічну приналежність та віросповідання, на спільній платформі боротьби проти панівного класу об’єдналися українці, молдавани, поляки. Під ударами народної стихії упали кріпосні мури найбільших міст, чимало шляхтичів було знищено чи втекло.
Ми практично нічого не знаємо про життєвий шлях народного ватажка Мухи. Можна лише з певністю твердити, що він був виходцем із селянського стану і “русином”, тобто українцем за походженням. Не випадково більшість джерел називають Муху “хлопом… простим”, “лотром”, “хлопського роду” і т. п.. Якщо соціальна й етнічна приналежність Мухи історикам більш-менш відома (хоча і в цьому аспекті існують певні розходження), то важче визначити місце народження майбутнього керівника повстання. Можна гадати, що людина, яка очолила 10-тисячне військо, що діяло в районі Прикарпаття і Північної Буковини, була родом із цього району. Вона добре знала місцевість, побут і звичаї трудового народу, його заповітні думи і надії.
Соціальну базу, на яку спирався Муха, складали селяни. На це вказують практично всі відомі нам джерела18. Так, перемишльський єпископ Ян із Торговиська зафіксував у своєму літописі під 1491 р.: “Якийсь Муха із Молдавії протягом недовгого часу зібрав близько 9 тисяч сільських людей, вторгся на Русь..’. Це одне із найранніших літописних повідомлень. Суголосні йому і документи пізнішого часу. Наприклад, польський хроніст Мартин Бельський 1551 р. писав: “Тоді ж Муха, бандит якийсь волошин, простий селянин, зібрав був люд із Волощини й Русі, таких же, як і сам…”. Практично не розходяться із попередніми повідомленнями згадки польського хроніста XVI ст. Матвія Стрийковського, та й відповідні статті Густинського літопису.
Те, що саме ця частина населення Покуття була основною силою повстанських загонів Мухи, пояснюється насамперед соціально-економічними факторами. Протягом XV ст. спостерігалась добре виражена тенденція закріпачення селянства, неодноразово видавалися королівські ухвали, що обмежували право переходів безпосередніх виробників від одного можновладця до іншого. Різко, на очах одного покоління селян, зросла кількість грошових і натуральних податків не лише на користь того чи іншого власника, а й держави в цілому. Більш того, поступово в окремих районах почали вводитися навіть панщинні роботи, що особливо гостро сприймалося селянами, які вважали себе вільними. Вони болісно реагували на найменші зміни свого становища. Опір чинився під час праці на полях феодала, позначався на якості вироблюваних продуктів, проявлявся у втечах і відходах.
Однак у повстанні взяли участь і деякі шляхтичі (переважно дрібні). У цьому також немає нічого дивного. Політика релігійної дискримінації, яку проводила шляхетська Польща на українських землях, обмеження короною давніх прав і привілеїв тією чи іншою мірою торкалися інтересів магнатів і шляхти українського походження. Ось чому в повстанському середовищі на різних етапах розвитку подій 1490—1492 рр. ми бачимо представників таких шляхетських родів, як Березовські, Жураківські, Княгицькі, Грабовецькі».
Вивчаючи нечисленні джерела, що дійшли до нас, усі дослідники звернули увагу, що хроністи пов’язували початок повстання 1490—1492 рр. з політикою молдавського воєводи Стефана III, який начебто підбурював Муху до виступу проти королівської влади. Наприклад, у щоденнику секретаря магістра Тевтонського ордену Лаборіуса Наккера міститься датований 18 серпня 1497 р. такий запис: “У п’ятницю, коли магістра мали посадити на візок перед від’їздом, підійшов до нього добродушний старий сільський шляхтич, який розповів Мартину (Урсусу — скарбнику магістра.— Авт.) чимало цікавого. Він, між іншим, сказав, що король не на турків зібрав стільки війська, а для того, щоб вигнати волоського воєводу, поскільки воєвода і є королівським васалом, та він через недбальство короля став чиновником Туреччини, і якби його тоді король захистив, міг би він, мабуть, чинити опір туркам. Воєвода звернувся по допомогу до померлого короля, але нізвідки допомоги не дістав і змушений був піти у підданство. І тоді він почав розмірковувати над тим, як би не зі своєї кишені платити данину туркові, а вирвати ії із країв короля, який не став на його захист. Узяв, таким чином, за плату одного русина, такого собі Муху, і той з допомогою турків спустошував родючі польські краї — Поділля і Русь, — збираючи тут принаймні стільки, скільки йому необхідно було, щоб сплатити данину”. Подібну інформацію містять також інші джерела.
Що це — вигадка середньовічних хроністів, які прагнули кинути тінь на керівника повстання і запідозрити його у зв’язках з турками, чи дійсний факт? Альтернативних документів у нашому розпорядженні немає, тому досить певно, спираючись на сукупність фактів, відповісти па це питання неможливо. Проте не виключаємо, що повідомлення сучасників мали під собою підстави. Та будь-яка з інтерпретацій фактичного матеріалу свідчить про талант Мухи, який зумів використати сприятливі політичні обставини, створити боєздатне 10-тисячне військо і спрямувати його дії у відповідне русло.
На жаль, стан джерел не дозволяє реконструювати інші риси характеру селянського ватажка. Та, безперечно. Муха був чудовим організатором, добре розбирався у тогочасних подіях, знав соціальні настрої широких верств населення України й Молдавії. Можна допустити, що певний час Муха займався підготовкою свого війська, прагнув надати стихійним діям окремих загонів елементів організованості. Інакше важко пояснити слова польського короля Казимира IV, сказані молдавському послові: “Із Молдавії на днях вийшли вмілі, вправні у воєнній справі збройні загони і раптово увірвалися у володіння його світлості, або землі Поділля”.
Повстання почалося влітку 1490 р. В. В. Грабовецький на противагу Н. А. Мохову вважає, що вихідним пунктом зосередження повстанської армії могло бути гірське покутсько-буковинське прикордоння. Нам здається, що ця думка варта уваги. Дійсно, Муха як талановитий організатор повсталого народу не міг не розуміти, що зібрати, організувати й озброїти велике військо і при цьому залишатися недосяжним для королівської влади можливо було тільки у важкодоступній гірській місцевості, де надійним притулком втікачам ставали непрохідні лісові нетрі, печерні сховища і т. п. Це був традиційний район, у якому збиралися всі незадоволені існуючими соціальними відносинами, пригноблені й гнані королівською владою.
Подальший маршрут руху повстанського війська досить добре простежується за документами. Відомо, що, перетнувши Снятинський шлях. Муха вирішив у першу чергу оволодіти стратегічно важливими укріпленнями, де знаходилися польські органи влади, суди, адміністративні установи і т. п. Один за одним під ударами повсталого народу були звільнені Снятин, Коломия, Галич. Джерела не донесли до нас усіх обставин і деталей цього походу. Проте не викликає сумніву одне — шляхта не вчинила серйозного опору повстанцям.
Улітку 1490 р. величезна територія галицького Прикарпаття опинилася в руках народу. Це був час найбільшого піднесення повстання. І знову стан документів різко обмежує наші можливості реконструювати акції, здійснені Мухою у визволених районах. Та навіть ті факти, що є в розпорядженні дослідників, дають підстави стверджувати, що повстання мало яскраво виражений соціальний характер. Звернімося до свідчення польського короля Казимира ІѴ, якого важко запідозрити в упередженості щодо цього питання. У листі, адресованому молдавському послові, він повідомляв, що повстанське військо “здійснило напад на деякі укріплення числом чотири чи п’ять, якими оволодівши, перебили там усіх, кого знайшли, а інших обезглавили. І ті ж укріплення і багато майна нашого спалили вогнем і здійснили багато інших жорстокостей, а також убивств, як купців — місцевих уродженців, так і інших наших підданих. Ми точно інформовані, що вони із собою захопили різну здобич: коней, людей, велику і малу худобу”. Це не єдина такого роду згадка. Л. Наккер відзначав, що в ході повстання під керівництвом Мухи край був настільки спустошений, що “великі пани, які раніше на сотні рахували свою худобу, тепер так збідніли, що змушені були старцювати Ці два незалежних одне від одного джерела дають право зробити висновок про серйозну соціальну результативність подій літа 1490 р. Адже, по суті, мова йшла про фактичне знищення влади польської шляхти на величезній території Прикарпаття. Безсумнівно й те, що у звільнених районах краю почали створюватися органи селянського самоврядування, що розв’язували на місцях злободенні питання сільського життя.
Грізний розмах повстання — не вигадка польських і німецьких хроністів. Такі були реалії того часу. І сутність подій, які відбувалися тоді, добре розуміли урядові кола Варшави. Терміново король наказав скликати ополчення шляхти Руського воєводства. На допомогу направлялись також регулярні загони польської армії та найманці. Очолив це велике і, безперечно, добре озброєне військо галицький староста Миколай Ходецький. Загони карателів почали збиратися у вересні 1490 р. поблизу Львова. Одначе сил, скликаних під командування Ходецького, як здалося королю, було замало. У зв’язку з цим він звернувся до керівництва Тевтонського ордену по допомогу. Одночасно Казимир IV доручив католицькому ксьондзу Н. Костелецькому оголосити бюргерам Гданська, щоб вони “з найбільшою королівською завзятістю вислали вози, вантажені провіантом і піхотою, на звичайний стрій за королівською величністю і наказав це зробити всім сусіднім містечкам
Нарешті всі каральні загони було зібрано, і шляхетське військо рушило під Рогатин, де в той час знаходилися повстанці. Нам не відомі обставини бою, що там відбувся. Скупі повідомлення хроністів вказують лише, що в бите: під Рогатином Муха “був розгромлений львівським каштеляном Миколаєм Ходецьким, що було більше справою бога, ніж людей. Майже всі люди Мухи були побиті, решта потонули в тій річці. Сам Муха ледве зумів врятуватися втечею” .
Таке ж повідомлення подає і хроніка М. Стрийковського: “За ласкою божою Миколай Ходецький, прозваний Земелка, муж хоробрий і у лицарських справах досвідчений, із служилим польським людом завдав Мусі поразки і це селянство розгромив” Досить обмежене інформативне навантаження щодо цього питання подає і ряд інших джерел. Одначе всі вони єдині в тому, що військо Мухи під Рогатином було розгромлене. Самому ватажкові повсталих вдалося втекти. Можна вважати, що він уник переслідування і деякий час переховувався у добре відомій йому місцевості. Але подальша доля Мухи склалася трагічно. Його вистежила шляхта в одному із сіл під Коломиєю і схопила. Польський мемуарист XVI ст. М. Кромер, висвітлюючи обставини цього арешту, писав: “Одначе пізніше, при Я ні, Муха почав вербувати війська. При цьому він потайки заходив до однієї русинки, у яку закохався на смерть. Вистежений і схоплений руською шляхтою, він був відісланий у Краків до короля і там у тюрмі закінчив життя”. Важко однозначно стверджувати, чи ув’язнення і смерть Мухи — наслідок зради української шляхти і коханої жінки, чи були якісь інші причини. Джерела про те мовчать. Однак важливо інше. Не викликає найменшого сумніву те, що навіть після поразки під Рогатином селянський ватаг не склав зброї. Він почав збирати людей і гуртувати нове військо. Крім уже згаданого повідомлення М. Кромера, про це однозначно пише М. Бельський: “Згодом, уже за Ольбрахта, знову (Муха.— Авт.) збирав люд. Очевидно, соціальна спрямованість подій 1490 р. налякала ту частину української шляхти, яка приєдналася до повстання на першому його етані. Перед загрозою подальшого загострення антифеодальної боротьби вона почала відходити від повсталого народу і навіть вчинила зраду.
Схопленого шляхтою Муху королівські ставленики під посиленою охороною відправили в далекий Краків. У цьому немає нічого дивного. Адже ватажок повсталих був не просто “хлопом”, а досить помітною політичною фігурою, з його іменем пов’язані події в Молдавії, він, напевне, був відомий і в турецькій столиці. Ось чому так пильно охороняли і так старанно допитували селянського провідника у краківській в’язниці.
Справу, розпочату Мухою, продовжили його вірні сподвижники. Навесні 1492 р. повстання спалахнуло з новою силою. Загони, очолені Андрієм Борулою, прийшовши “на Русь і Поділля”, визволили значну частину території Галицької землі. Історикам практично нічого не відомо про цю людину і дії очолених нею повстанців. Фактичний матеріал обмежується всього двома повідомленнями літописців. Ян із Торговиська зафіксував: “Року панського 1491 якийсь розбійник із Валахії, ім’я якому Андрій на прізвисько Борула, заохочуваний Стефаном, господарем Молдавії, прийшов до турецького султана Баязета. Він обманув, що є родичем польського короля Казимира, і скаржився, начебто Казимир силою утримує на Русі його спадщину. Андрій попросив у турка допомоги, пропонуючи себе у підданство, якщо той поверне йому його володіння”. Із цього повідомлення не зовсім ясні ні характер виступу, ні його спрямованість, ні соціальна база, на яку спирався А. Борула. Не є переконливим і пояснення літописцем причин нового спалаху повстання. Проте, навіть якщо взяти до уваги роль зовнішнього фактора у розвитку подій 1491 р., не викликає сумніву гостра соціальна спрямованість виступу А. Борули. Селяни знову громили маєтки шляхти, знищували документи феодальних замків, конфісковували майно і худобу панів. Лише восени 1491 р. королівській владі вдалося схопити народного ватажка. Майже рік його разом з найближчими сподвижниками утримували у Сучавській темниці. Звільнений за наказом молдавського господаря, А. Борула продовжив боротьбу. Одначе і цього разу був схоплений. Невідомий автор “Хроніки часу Стефана Великого молдавського” записав під 1492 р.: “У неділю, коли він (Борула.— Авт,) перебував в одному із сіл поблизу Коломиї, на нього наскочили поляки і захопили його разом із 35 спільниками. Потім його разом із його великим графом на прізвисько Ребге привезли у Коцин (Хотин.— Авт.) і відрубали йому голову, а його бояр скинули живими зі стін Коцина”. Так закінчив своє життя селянський провідник А. Борула.
В історичній літературі висловлювалися різні думки відносно особистості цієї людини. Одні дослідники ототожнюють його з Мухою, інші відводять самостійну роль у повстанні 1490—1492 рр. на Україні. Можливо, додаткові архівні пошуки піднімуть завісу над цією не зовсім ясною сторінкою нашої історії.
Повстання 1490—1492 рр. належить до найбільших народних виступів кінця XV ст. на Україні. Хронологічно воно майже збіглося з появою у південних степах українського козацтва, а в районі Карпат — легендарного опришківства. Усе це свідчило, що у розвитку визвольного руху розпочинався якісно новий етап, котрий характеризувався масовими виступами селянства проти соціального гніту і політики національно-релігійної дискримінації, яку проводили на українських землях іноземні поневолювачі. І досить символічно, що біля витоків цих рухів стояв селянський провідник Муха, чиє ім’я назавжди увійшло в анали вітчизняної історії.