Варшава. Міська в’язниця. Квітень 1597 р. Відблиски палаючого смолоскипа висвітлюють тонкі риси обличчя широкоплечої, гордої постави людини, яка на цупкому шорсткому папері виводить слова сповіді. Сторожа, увірвавшись, вихоплює незакінчений документ і лупцює в’язня.
Знову течуть тягучі дні, безсонні, сповнені роздумів ночі. Хто ця людина? Чому так пильно і недремно охороняють її польські жовніри, про що вона думає в далекій, відірваній од рідної землі Варшаві?
А в’язнем тюрми був Северин Наливайко, чиє ім’я ще зовсім недавно викликало трепет у неймовірно багатих магнатів і негрошовитих, але пихатих шляхтичів. Вони не могли йому забути блискучих, перейнятих відвагою і козацьким молодецтвом походів у Молдавію й Білорусію, визволення Брацдава й Білої Церкви, знищення фортець і визволення селян із неволі. Непримиренність до всіх проявів соціальної несправедливості викликала серед селян, міських верств населення та козаків любов і повагу до С. Наливайка. Звісно, на його шляху були перемоги і поразки, підтримка тисяч людей і зрада, зустрічі з представниками сановних родів Речі Посполитої і багатолітнє, сповнене небезпек життя серед повсталих, по суті, поставлених поза законом козаків.
Дитячі роки Северина минули на благословенній землі Поділля — краю мальовничої природи, працелюбних і духовно чистих людей. Народився він у невеличкому містечку Гусятині в дружній родині, де завжди панували мир, взаємовиручка, любов і злагода. Три сини і дочка росли в садибі місцевого чинбаря20. Ось уже старший — Дем’ян — помандрував у Острог до знаменитої на той час школи. Шляхом брата невдовзі пішов і Гнат. Добру і корисну справу робили вони для свого народу — писали і друкували книги, вчили дітей різним наукам.
Та не лише таланило сім’ї Наливайків. Місцевий пан Калиновський за правом сильного здійснює наїзд на садибу чинбаря, захоплює належну йому невелику ділянку землі, а самого забиває до смерті. Пізніше С. Наливайко, виправдовуючи свою помсту за смерть батька, писав до польського короля: “Пан Калиновський батькові моєму… без будь-якої причини поламав ребра і таким катуванням погубив його. Не знаючи, як скаржитися згідно із законом за таку велику несправедливість, яка, як я вважаю, не може бути більшою, і не маючи коштів на витрати, яких вимагає суд, і, як людина бідна, зробив те, на що здібний, — помстився йому звичним чином. Смерть годувальника, безумовно, була несподіваним і сильним ударом для сім’ї Наливайка. Позбувшись оселі та землі, мати й діти залишили насиджене місце і перебралися в Острог до Дем’яна.
Наступні роки життя Северина за документами нрослідковуються надзвичайно слабо. Не викликає сумніву лише той факт, що через кілька років Наливайко залишає братову оселю, яка стала для нього рідною. Як і тисячі інших його ровесників, він іде на Січ. Юнака вабили безкраї степи, багате пригодами і сповнене смертельної небезпеки життя козаків. Кілька років пробув він на Запорожжі (пізніше Наливайко пригадував, що “з молодих літ при багатьох козацьких гетьманах промишляв”). Напевне, він брав Участь у походах на татар, визволяв невільників, бачив Чорне море й турецькі фортеці.
Юнак був добре освічений, чудово володів шаблею, прекрасно стріляв із рушниці й гармати, тому й завоював прихильність багатоликого й суворого січового товариства. Далекий від симпатій до Наливайка (як, до речі, й до інших повстанців), польський хроніст Йоахим Бельський відзначав: “Це був гарний чолов’яга, до того ж особистість небуденна,— коли б він на добро застосовував те, що йому дав бог, до того ж він був чудовим гармашем.
Документи фіксують, що на початку 90-х років XVI ст. Северин перебуває вже на службі у князя К. Острозького. Важко сказати, що привело Наливайка у ці місця — туга за рідними, бажання сімейного затишку чи щось інше. Молодого, енергійного козака одразу ж запримітив князь. Можливо, позначилося й те, що Острозькому добре були відомі брати Северина — Дем’ян і Гнат. Невдовзі його було призначено сотником надвірної козацької хоругви — відповідальна і клопітна посада. Який разючий соціальний контраст побачив Наливайко!
Сповнене достатку, безтурботне, гайноване у постійних веселощах і полюванні життя двору князя і безправне, на межі рабства існування селянських мас.
Він був свідком гострих соціальних конфліктів, що мали місце тоді на Україні. Зокрема, за документами, С. Наливайко брав учсть у битві під П’яткою (лютий 1593 р.) на чолі загону особистої охорони князя К. Острозького. Можливо, це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння С. Наливайка. Він не міг залишатися осторонь боротьби свого народу. Сотник вирішує залишити службу в князя і взятися за суспільно значиму справу.
Важко сказати, які плани тоді визрівали у С. Наливайка, які думки обтяжували його. Відомо лише, що навесні 1594 р. він звернувся до К. Острозького з пропозицією організувати військо для боротьби з татарами, напад яких тоді очікувався в Україні і Молдавії. Була іщ пропозиція ланкою якогось плану чи поривом чесної людини, перейнятої почуттям обов’язку перед своїм народом, — важко сказати. В будь-якому випадку це був патріотичний вчинок, гідно сприйнятий сучасниками. В реалізації плану були зацікавлені обидві сторони. Адже спустошливі вторгнення кримських татар завдавали непоправних втрат різним верствам населення — як панівним, так і неімущим. Вони супроводжувалися масовим захопленням людей у рабство, знищенням непокірних, плюндруванням сіл і містечок. Моторошно читати запис польського мемуариста М. Литвина: “Ми бачили, як їх убивали, стинали голови, розкидали їхні відрубані члени і голови, жорстокий ворог заради ворожіння кидав їхні трепетні серця у багаття, виривав легені і вивертав нутрощі, збирав їхню жовч для виготовлення мазей.
Збір козацького війська відбувався досить швидко і уже за кілька тижнів С. Наливайко повідомив канцлеру Яну Замойському, що “з милості божої товариства зібралося уже чимало, причому таких людей, які звикли офірувати не лише своїм часом, а й життям”. Татари вторглись у межі України, сплюндрувавши на своєму шляху Снятин, Жуків, Товмач, Тисьменицю та ряд менших населених пунктів. Та не лишався бездіяльним і С. Наливайко. На чолі 2,5-тисячного козацького загону він наздогнав ворога і зумів відбити у нього частину полонених, а також 3—4 тисячі коней. Справу було розпочато — козаки відчули свою силу й можливість успішно боротися з кримцями.
Незабаром С. Наливайко із військом повернувся на Поділля. Саме тоді у нього визрів план застосувати зброю, що була у нього в руках, проти ненависного панства. Свій погляд він спрямовує на Запорозьку Січ — осередок волелюбства і форпост боротьби проти польської шляхти і турецької агресії. С. Наливайко уже тоді виявив мужність, твердість і цілеспрямованість. Він добре розумів, що його участь у битві під П’яткою не могла викликати підтримку і схвалення січового товариства. Одначе С. Наливайко не відчував за собою якоїсь провини. Над ним не висіла ганьба за участь у репресіях проти повстанців, його руки не були заплямовані кров’ю ні в чому не винних людей. Тому прибулі 1 липня 1594 р. на Січ посланці порушили перед загальновійськовою радою питання про цілковите прощення Наливайка запорожцями. “Але оскільки чесне лицарство, — казали вони, — підозрює його у зловорожих намірах, то він виявив бажання особисто з’явитися в їхньому колі, скласти посеред нього свою шаблю і спробувати виправдатися від зведених на нього звинувачень. Якщо ж і після цього лицарське коло, як і раніше, визнає його неправим, то він сам запропонує відрубати йому голову його власною шаблею. Однак він сподівається, що вони задовольняться його поясненнями, визнають їх переконливими і назавжди будуть вважати його своїм другом і братом, бо, що стосується минулого, то він перебував на службі у київського воєводи ще до їхньої війни з останнім”. Козаки, багато з яких знали С. Наливайка, приєдналися до нього.
Першим бойовим хрещенням загонів С. Наливайка і запорожців, очолюваних гетьманом Г. Лободою21, був похід на Молдавію. Під час цього походу вдалося спалити м. Ясси, усунути від влади турецького ставленика, господаря Арона, захопити багато гармат та іншої зброї, провіанту.
З осені 1594 р. в розвитку повстання розпочався новий етап. Уже в жовтні значні козацькі загони С. Наливайка, повернувшись із Молдавії, визволили Брацлав і розігнали місцеву шляхту, що зібралася там на судове засідання. Через кілька тижнів по тому було зайнято Бар — центр однойменного староства. До козаків почали прибувати селяни із ближніх і віддалених сіл, міст і містечок. Дії королівських органів влади у цьому районі було практично паралізовано. Польний гетьман С. Жолкевський 25 листопада 1594 р. з глибокою стурбованістю повідомляв канцлеру Яну Замойському: “Староста брацлавський пише, що він не має спокою через свавілля й бунти проклятих хлопів, — небезпечно навіть чинити суд: козаки ухвалили не пускати на постій жовнірів. Сили їхні слабкі, але впертість велика”. Паніка охопила місцеву шляхту, яка залишала свої маєтки і тікала під захист кріпосних стін Луцька, Кам’янця-Подільського, Львова. Сучасники розповідали, що на дорогах робилося щось неймовірне: вони були загачені розкішними ридванами й вантаженими панським добром возами, снігом брели шляхтичі та їхні слуги. “Прошу вашу милість навчити мене, що робити, — звертався теребовльський староста Я. Претвич до польного гетьмана,— звичайна порада нам не допоможе, тому що ми не маємо сил для відвернення небезпеки” . Навіть могутній магнат К. Острозький змушений був просити Г. Лободу утриматися від нападу на його маєтки.
Кінець 1594 та початок 1595 р. пройшли для С. Наливайка в клопотах по організації нових повстанських загонів, у постійних сутичках з дрібними загонами місцевої шляхти: “Мстечи се за обещене некгдьісь отца его Наливайкового”, провідник повстанців наказав спалити маєток свого кровного кривдника пана Калиновського. Великих боїв із королівськими військами документи того часу практично не відзначають. Одночасно на прохання ерцгерцога Максиміліана С. Наливайко з частиною свого війська відправився на службу в Угорщину. Таке рішення козацький ватажок прийняв, очевидно, солідаризуючись із угорцями у їхній боротьбі з татарськими ордами. С. Наливайко писав польському королеві: “…Не маючи дома діла, а байдикувати не звикши, ми, за листом до нас християнського цісаря, рушили в цісарську землю, де не за гроші, а з власного бажання свого лицарського послужили не мало часу, але довідавшись, що семиградський воєвода умишляв зле проти гетьмана, не побажали ми більше залишатися в тій землі і не зважили ні на які подарунки”. Його повернення було зумовлене в першу чергу необхідністю продовжити боротьбу із шляхтою.
з Угорщини С. Наливайко ішов через Галичину. І знову палали шляхетські маєтки, і знову перелякане панство тікало на захід. Через кілька днів повсталі дісталися Луцька. Міська влада вирішила відкупитися — у розпорядження козаків було передано значні суми грошей і товар, що знаходився на торгових складах. Збиралася також данина з католицьких костьолів та окремих шляхтичів.
Уже 1595 р. в розвитку народного руху на Україні дедалі рельєфніше проявляються нові тенденції. В першу чергу маємо на увазі соціальний склад повстанців. На відміну від попередніх виступів, насамперед під проводом Криштофа Косинського, де головну роль відігравали козаки, С. Наливайко спирався на ширшу соціальну базу. Лави повстанського війська, окрім козаків, поповнювали головним чином селяни, міські жителі й навіть шляхтичі. На окремих етапах до повстанців прилучалося православне духовенство (з причин релігійного характеру — підготовка, а у 1596 р. укладення Брестської унії). Нові явища в розвитку повстання відзначали й сучасники. Наприклад, відомий польський історик того часу Р. Гейденштейн писав, що “під рукою Лободи знаходилися старі, чистої раси, низовики; Наливайко мав під собою лише злочинців (так шляхтич характеризував селян, що відмовилися скорятися своїм панам. — Авт.) і втікачів, людей жорстоких, але відважниx”. Із цих людей повстанський ватаг почав утворювати нові загони, розподіляючи їх на сотні й десятки.
У листопаді 1595 р. С. Наливайко послав свої війська у Білорусію, як писав він, “для відпочинку”. Та навряд чи можна назвати відпочинком двомісячний рейд білоруською землею. Першими під ударами повсталих упали укріплені стіни Слуцька, де повстанців захопили значні трофеї — 12 гармат, 80 пищалів і 700 рушниць. Далі вони рушили на Могилів і З0 листопада взяли його штурмом. За повідомленням очевидця подій, “будинків” тоді “згоріло до 500; а крамів (лавок) з великими скарбами 400″ . Відомо також, що тоді були зруйновані костьоли, знищений будинок міського магістрату, де зберігалися документи — купчі, заставні грамоти та ін.
Два тижні хазяйнували в місті та найближчій окрузі повстанці. Лише в середині грудня сюди прибуло 14-тисячне литовське військо, до складу якого входило і 4 тисячі татар. Використовуючи природні особливості місцевості, С. Наливайко вирішив закріпитися на висотах, що домінували над Могильовом. Спроби литовців захопити укріплення виявилися марними. Не було завдано значної шкоди військам С. Наливайка і під час його відступу з-під міста. Майже без втрат воно в січні 1596 р. повернулося на Волинь.
Не можна однозначно стверджувати, чи був похід у Білорусію частиною якогось плану С. Наливайка, чи він здійснив його, охоплений жадобою помсти панству незалежно від його етнічної та релігійної приналежності. Очевидно, і те, й інше. В даному разі (це стосується і попереднього походу в Молдавію) важливо, що кращі представники народу прагнули вже вирватися із лабет локальної замкнутості, переступити через віками складені стереотипи і поширити повстання на інші райони. Характерно і те, що перебування у Білорусії війська С. Наливайка справило помітний вплив на підвищення соціальної активності місцевих селян. Один із великих литовських магнатів князь Л. Сапега писав литовському гетьману X. Радзивіллу в січні 1456 р.: “…хлопи, наші піддані, наїжджають, усе знищують, воюють, панують над нами, а нам немов руки зв’язано: не можемо відплатити їм, а навіть захиститися від них”. Більш того, окремі виступи селян відбувалися на етнічних польських землях (Мазовія), що створювало загрозу збройного повстання на великому ареалі Польщі, Білорусії й України.
Волинь зустріла С. Наливайка та його загін напруженим чеканням. То в одному, то в іншому селі виникали і ширилися чутки про збільшення кількості днів панщини та інших повинностей. Із далекого Рима долітали тривожні вісті про підготовку церковної унії. Безумовно, навіть у ці зимові дні, коли все лежало в глибокому снігу і лютували жорстокі морози, С. Наливайко і його найближчі соратники не могли залишатися байдужими до долі свого народу. Тому не викликає особливого здивування той факт, що протягом лютого 1596 р. Северин зі своїм братом Дем’яном Наливайком на чолі загону здійснили напад на володіння Яроша Терлецького — брата єпископа Кирила, який поїхав до Рима. У скарзі цього шляхтича, занесеній 18 лютого 1596 р. до Луцьких міських книг, зазначалося, що повстанці в його дворі усе “забрали, злупили й сплюндрували, урядника, слуг, челядь побили, поранили; золото, срібло, права, привілля, листи важливі, мамрами на борги та інші маєтності й справи, добрі коні верхові і всіляке забрано, від малого до великого, побрали і полупили…”Тоді ж було вчинено напад на маєток ще одного прихильника унії — луцького старости і брацпавського каштеляна Олександра Семашка. Ці випадки були не поодинокі. Взимку 1596 р. активізувалася боротьба селян Поділля і Київщини, де перебували козацькі загони Г. Лободи. Все ще неспокійно було в Білорусії (район Пропойська), де зимували і “годувались” у шляхетських маєтках “хлібом-сіллю” загони отамана Матвія Шаули.
Тим часом панівні верстви Речі Посполитої, позбувшись деякої розгубленості, почали готуватися до вирішального бою з повстанцями. Із Молдавії, згідно з королівським наказом, терміново повернулись корогви (кінні загони) польного гетьмана С. Жолкевського. Одночасно в правобережних воєводствах здійснювалася мобілізація місцевої шляхти. Приготування королівської влади не пройшли непоміченими для С. Наливайка. Наприкінці лютого 1596 р., не чекаючи настання весни, він направив свої загони на Брацдавщину, звідки почав виступ і де, в разі необхідності, міг знайти надійне пристанище. Проте це добре розумів і С. Жолкевський. З військом, що мав під своєю рукою, він вирушив услід за загонами повстанців. Почалося виснажливе переслідування. Вдень і вночі глибоким снігом рухалися розпорошені сотні С. Наливайка, а за ними з розривом у кілька годин — шляхетське військо.
…Загублене серед лісів волинське село Мацієвичі. Стомлені цілоденним переходом, забулись у тяжкому сні козаки отаманів Марка й Татаринця. Навіть поставлена на околиці села сторожа — і та заснула. Ніхто не чекав тут появи шляхти, яка переслідувала головні сили повстанців. Увірвавшись у Мацієвичі, польські корогви влаштували справжню розправу. Але ті козаки, що лишилися живими, зуміли організувати оборону. Всю ніч точився нерівний бій. Не чекавши такого впертого опору, шляхтичі підпалили село. Всі козаки загинули, але в нічному бою 2 березня 1596 р. зуміли на кілька годин затримати військо С. Жолкевського.
Проте надто невеликим був розрив між загонами С. Наливайка і шляхетським військом. С. Жолкевський зважився на останній крок — наказав залишити важко навантажені вози і продовжував переслідування. Лише пізньої ночі він зумів наздогнати над р. Ольшанкою козацькі сотні. Джерела по-різному повідомляють, як розгорталися подальші події. За одним свідченням, тут відбулася кривава битва, інші твердять, начебто початок бою польний гетьман переніс на наступний день. Достовірно відомо лише, що вранці загони С. Наливайка були вже по той бік Соба і почали заглиблюватися в так звані дикі поля. Польське військо зупинилося біля Синіх Вод. Далі йти було небезпечно — не вистачало транспортних засобів, продовольства, стомилися коні; були невдоволені жовніри, зморені тривалим, виснажливим переходом. Відпочивши кілька днів, польські корогви повернулися у Вінницю й Брацлав, де “для повчання” влаштували розправу над місцевими мешканцями.
Минуло майже два роки відтоді, як С. Наливайко ступив на шлях відкритої збройної боротьби з польською шляхтою. Це була пора походів у Молдавію та Білорусію, великих і малих битв, успіхів та невдач. Які уроки здобув провідник повстанців із цих подій? Які зміни він вніс у свої задуми?
С. Наливайко переконався, що без координації дій усіх повстанських сил розрізнені, слабко пов’язані між собою козацькі загони можуть стати легкою здобиччю дооре озброєних та організованих шляхетських військ. Ось чому, переборовши особисту неприязнь, він насамперед вирішує звернутися до запорозького гетьмана Лободи, військо якого тоді знаходилося поблизу Білої Церкви. Чим може закінчитися об’єднання загонів С. Наливайка і Г. Лободи, добре розумів і С. Жолкевський. Вирішивши за будь-яку ціну не допустити цього, польний гетьман направив у табір запорожців посланця, який закликав козаків утриматися від об’єднання із С. Наливайком. Одначе вжиті заходи успіху не мали. Як пише сам С. Жолкевський, “чернь хотша вбити посланця, кажучи, що прибув шпигувати. Лобода також, вдаючи при черні, що гнівався на нього, казав: ”Хіба гетьман не міг до нас шляхтича якогось прислати, а не тебе?» Немов кажучи цим, що я посилаю розбійника до розбійників; а той козачок, що я послав до них, справді якийсь миршавий. Але потім відпустив посланця і дав йому червінець золотий, але відповіді ніякої на мого листа не надіслав».
Переговори між С. Наливайком і Г. Лободою зрештою увінчалися успіхом. Запорожці залишили табір під Білою Церквою і рушили на Київ. Сюди ж незабаром прибуло військо М. Шаули, якого обрали гетьманом. Що ж до С. Наливайка, то він із-під Синіх Вод рушив під Корсунь, де розраховував поповнити свої загони свіжими силами і підготуватися до подальшої боротьби з ворогом.
Шляхта не змусила себе довго чекати. Особливо лютував зі своїм загоном князь К. Ружинський, який нападав на окремі козацькі сотні і знищував мирне населення. Дії Ружинського не могли не викликати обурення серед козаків. Було вирішено об’єднати всі повстанські сили і виступити із-під Києва на Білу Церкву, яку наприкінці березня. зайняла шляхта. Питання, хто володів білоцерківською фортецею, мало принципове значення, бо йшлося про стратегічно важливий пункт усього Подніпров’я (та й не тільки Подніпров’я, адже Біла Церква знаходилася на так званому Чорному шляху, головному для татарських військ).
Битва розпочалася в ніч з 2 на З квітня 1596 р. вилазкою корогов князя Ружинського. Із запаленими смолоскипами, під барабанний бій і звуки сурм шляхта рушила на табір козаків.
Повстанці, зробивши вигляд, що відступають, поспішно залишили укріплення і переправилися через р. Рудаву. Та це була лише перша частина задуманої козацькими ватажками операції. Одночасно загін С. Наливайка (З тис. чоловік) підійшов до Білої Церкви з другого боку. Міщани, попереджені повстанцями, відчинили ворота і впустили їх у місто. Угорські найманці, які залишалися у фортеці, майже не чинили опору. Невдовзі всі будинки й вулиці, адміністративні й судові установи були в руках С. Наливайка. Виступивши з міста, він вирішив ударити в тил військові князя Ружинського. Шляхта опинилася між двох вогнів — з одного боку загони Г. Лободи, з другого — С. Наливайка. З великими втратами вона зуміла прорватися через козацькі застави і заховатися в білоцерківському замку. Від цілковитого розгрому князя Ружинського врятував С. Жолкевський, який терміново надіслав під Білу Церкву свої війська.