Ситуація різко змінилася. С. Наливайко і його сподвижники добре розуміли, що підхід головних сил противника загрожує найсерйознішими ускладненнями для козаків. Тому па загальновійськовій раді було прийнято рішення залишити Білу Церкву і відійти до Трипілля. Поляки сподівалися на легку перемогу. Адже козаки були виснажені попередніми боями, серед них знаходилося багато поранених, не вистачало продовольства й боєприпасів. Але й цього разу запорожці виявили чудовий воєнний хист. Вони виступили ініціаторами спорудження так званого “табору”, що являв собою укріплення, попереду якого знаходилося п’ять рядів возів, міцно з’єднаних між собою. Посеред “табору” зосередилася піхота і 24 гармати. Розпочався лютий бій. Одна за одною накочувалися атаки польських жовнірів на повстанців. Було чутно оглушливу рушничну стрілянину, грім гарматних ударів, брязкіт шабель, крики людей. У найнебезпечніших місцях завжди з’являвся С. Наливайко який своєю мужністю і безстрашністю надихав козаків.
До глибокої ночі тривав бій. Незважаючи на чисельну перевагу шляхти, всі атаки було відбито. Тоді С. Жолкевський наказав припинити бій і відступити до Білої Церкви. Втрати обох сторін виявилися досить значними: сотні вбитих серед королівських військ, в тому числі імениті шляхтичі; козаки втратили, згідно з польськими джерелами (в таких випадках вони, як правило, дуже тенденційні), близько 2 тис. чоловік. Під час бою загинув отаман Сасько, тяжко поранено М. Шаулу (гарматним ядром відірвало руку), а також С. Наливайка. Від Гострого Каменю, де точився бій, повстанські загони почали відходити в бік Києва.
Незважаючи на відступ козацьких загонів, становище на українських землях залишилося досить складним. У різних районах продовжували діяти дрібні “купи” повстанців, загрожуючи не лише сільській шляхті, а й великим містам. Каніціер Я. Замойський прохав депутатів сейму, які з’їхалися у Варшаву, терміново послати нове військо на Україну, оскільки невідомо, “чого вона (шляхта.— Авт.) може чекати для себе, якщо повстання не буде придушено”. А для такого занепокоєння були досить вагомі причини. Не лише розмах покозачення українських селян хвилював польських магнатів і політичних діячів. Важливим було й те, що, як і К. Косинський, С. Наливайко прагнув розширити коло союзників у боротьбі з поляками. Про те, що такі наміри були, свідчить ряд документів. Так, царські посли, знаходячись проїздом на Україні після завершення своєї дипломатичної місії в Австрії, повідомляли в Москву, що С. Наливайко “хоче йти на твою державу ім’я зі всіма попередніми своїми черкасами, та й знову, мовляв, царю, багато черкасів до нього прилучається… А йде до тебе, государю, гетьман Наливайко зі своїми черкасами на Чернігів чи на Смоленськ. Зберігся також лист литовського гетьмана X. Радзивілла трокському воєводі Н. Радзивіллу, датований ще 15 грудня 1595 р. Очевидно, не без підстав великий литовський магнат непокоївся, що коли С. Наливайко наважиться “скоріше піти в межі Московської держави”, то цьому слід завадити і розгромити його на переправі через Дніпро». Думка про перехід на територію Росії знову виникла у повстанців після подій під Гострим Каменем у квітні 1596 р. Таким чином, ці наміри козаків зафіксовано у документах різноманітного походження.
Наступний період — то найтрагічніші сторінки життя С. Наливайка. Документи дуже скупо розповідають про народного ватажка. Та навіть невеликі повідомлення, які знаходимо на сторінках творів польських істориків (а саме вони є головним джерелом при реконструкції подій повстання), свідчать, що С. Наливайко продовжував відігравати помітну роль серед повстанців. Після битви під Гострим Каменем він разом з Г. Лободою виступив організатором переправи козацьких загонів на лівий берег Дніпра. Здійснено це було своєчасно, бо невдовзі під Київ прийшов зі своїм військом С. Жолкевський. Польний гетьман також розпочав підготовку до переправи. Він наказав силою забирати у киян човни, пристосовувати для цього всі інші засоби. Місто нагадувало собою оточену фортецю. Всюди стояли пікети із шляхти та жовнірів, суворо контролювалися в’їзди і виїзди городян. Уздовж правого берега Дніпра то в одному, то в іншому місці наїжачилися жерла крупнокаліберних гармат. Запобіжні заходи, вжиті шляхетським командуванням, були спрямовані не лише проти повстанців С. Наливайка, а й запорожців, які невдовзі з’явилися на чайках біля Києва. Та їхня спроба пробитися до табору С. Наливайка виявилася невдалою. Багато запорозьких чайок, влучених гарматними ядрами, потонули, інші відплили в безпечніше місце.
Тим часом у повстанський табір приходили повідомлення одне за одне тривожніші. Стало відомо, що на поміч С. Жолкевському рухаються все нові й нові загони шляхти й регулярних військ. Особливо схвилювало повідомлення, що частина королівської армії направляється в Переяслав, де в той час знаходилися дружини й діти повстанців, їхнє майно. С. Наливайко та інші козацькі ватажки робили все, щоб уникнути небажаного для них розвитку подій. Зокрема з ініціативи С. Наливайка розпочалися переговори з С. Жолкевським. Одначе польний гетьман першою і єдиною умовою висунув вимогу “видати Наливайка та інших головних, віддати чужоземні корогви, гармати…” Звичаїгно ж, така умова виявилася неприйнятною для повстанців і була відхилена ними. Разом з тим вона досить симптоматична і свідчить, яку роль у справі організації й розвитку повстання продовжував відігравати С. Наливайко.
Загальновійськова рада ухвалила головні сили повстанського війська (близько 10 тис. чоловік) спрямувати під Переяслав. На березі Дніпра залишився тільки невеличкий загін козацької кінноти на чолі з С. Наливайком та Г. Лободою. Вони спробували ще раз розпочати переговори з командуванням польських військ. Г. Лобода і брацлавський староста Ю. Струсь навіть зустрічалися в човнах посередині Дніпра. Та й цього разу вони виявилися безрезультатними. Два дні по тому шляхетське військо переправилося через Дніпро.
Під Переяславом повстанці знову зібралися на раду. Необхідно було вирішити, що робити далі? Адже, як повідомляли козацькі сторожові пости, поляки повільно, з великою обережністю, але продовжували наближатися до міста. Голоси на раді розділилися: одні вимагали залишитись у Переяславі, інші — рухатися в степові райони. І перші, й другі наводили вагомі докази. На користь першої вимоги промовляло те, що повстанці мали сім’ї, у тому числі й дітей, деяке майно і т. п. Але як прогодувати себе у малозабезпеченому місті, куди подіти 10 тис. коней? Нарешті, після тривалих і бурхливих дебатів, рада вирішила йти у степ і поблизу Лубен, переправившись через Сулу, спалити за собою єдиний у цьому місці міст.
Прибувши під Переяслав, С. Жолкевський уже не застав там повстанців. Покинувши табір, вони рухались на Лубни, розставляючи скрізь козацькі сторожові пости. Але польний гетьман також поспішав. Він вирішив не затримуватися у місті, а негайно виступити, переслідуючи відступаюче козацьке військо. Щоб випередити перехід повстанських загонів через російський кордон.
С. Жолкевський вирішує відправити кружним шляхом до Лубен відбірні кінні загони на чолі з Ю. Струсем, К. Ружинським та М. Вишневецьким. Вони повинні були біля Горошина перейти вплав Сулу і вдарити в тил повстапидм. Одночасно вперед був відправлений загін шляхтича Білецького, на якого покладалося завдання захопити головний міст і в разі необхідності допомогти кінноті Ю. Струся. План, розроблений С. Жолкевським (польний гетьман, за свідченням сучасників, відзначався, безумовно, хистом воєначальника, твердим характером, вродженою кмітливістю), був розрахований на оточення і розгром повсталих.
Коли стало відомо про наближення до Лубен загону Білецького, повстанське військо почало спішно переправлятися через Сулу. Та було вже пізно. Підпалений міст польські солдати невдовзі погасили і тим самим забезпечили практично безперешкодну переправу головних сил С. Жолкевського на другий берег ріки. Повстанці і не підозрювали, що опинилися в пастці. Лише коли вони помітили з двох боків шляхетські загони Ю. Струся і Білецького, зрозуміли, що оточені. Це трапилося 25 травня 1596 р.
Знову постало питання: що робити? Пробиватися в степ чи спорудити “табір” і спробувати відсидітися? Вирішили зупинитися на останньому. В спішнім порядку почали споруджувати укріплення на невеличкій височині в урочищі Солониця поблизу Сули. В першу чергу височина була окопана й укріплена чотирма рядами перекинутих возів, з’єднаних між собою ланцюгами. Крім того, насипали вал і спорудили земляні зруби, на яких поставили гармати. Взагалі повстанський табір являв собою досить потужну фортифікаційну споруду, яка спроможна була витримати тривалу облогу противника. Які ж сили були в розпорядженні обох сторін? Як уже згадувалося, всіх повстанців нараховувалося близько 10 тис., але з них готових до бою не більше 4 тис. Війська поляків, за повідомленням І. Бельського, мали близько 5 тис. чоловік. Ці цифри, безумовно, відносні, одначе вони дають певне уявлення про сили козаків і шляхти. Необхідно підкреслити, що каральні війська були добре озброєні, здебільшого не виснажені безперервним відступом. До їх складу входили гусарські сотні, угорські найманці, литовська кіннота, а також частини реєстровців.
Бій в урочищі Солониця
Події в урочищі Солониця стали воістину символом мужності й героїзму основної маси повстанців і чорної зради частини козацької старшини. Облога шляхтою козацького табору, обстріли тривали майже два тижні. З обох сторін були вбиті й поранені. В повстанському таборі не вистачало провіанту, вичерпалися боєприпаси. Неймовірна спека і відсутність корму спричинили масовий падіж коней. Але козаки трималися. І не лише трималися, а й здійснювали успішні вилазки, знищували шляхтичів та найманців. Вони все ще сподівалися на допомогу запорожців, яких очолював К.Підвисоцький. Флотилія зробила навіть спробу прорватися до Лубен, але шляхтичі, встановивши потужні заслони, розсіяли козаків.
Одначе незгоди, що спалахнули в повстанському таборі, дали густі сходи. Частина старшини спершу таємно, а надалі все відвертіше закликала припинити опір. Більше того, очолена Г. Лободою, вона вступила в переговори з польним гетьманом. Напруження в середовищі повстанців зростало день у день. Згодом С. Жолкевський писав польському королеві Сигізмунду III, що “дозріло насіння ворожнечі… посіяне між Лободою, котрий їхнім старшим був, і Наливайком та його прихильниками” \ Звісно, політика Г. Лободи не могла не викликати обурення основної маси повстанців. За рішенням ради, гетьмана було страчено.
Наближався останній акт Солоницької трагедії. 4 червня 1596 р. в табір польного гетьмана із Києва були доставлені важкі облогові гармати. Протягом двох днів майже безперервно тривав обстріл повстанців. Понад 200 чоловік загинуло, багатьох було поранено. Гостро відчувалася нестача води й продовольства. Тим часом серед повстанців узяла гору та частина козаків, яка схильна була видати шляхті с. Наливайка та його найближчих сподвижників. У ніч з 6 на 7 червня вони схопили народного провідника. С. Наливайко вчинив опір. Зваливши одного, другого, він стрибнув у рів, що оточував табір. Та все було даремно. Невдовзі зв’язаного разом із пораненими отаманами Шаулою і Шостаком його віддали в руки С. Жолкевського. Ціною життя цих людей частина козацької старшини намагалася виторгувати прощення в польської шляхти. Розпочалися переговори, які закінчилися масовим знищенням повстанців. За словами І. Бельського, це здійснилося так раптово, що козаки “не встигли ні зімкнути лави, ні взятися за зброю”. Польський хроніст, розповідаючи про жахи розправи шляхтичів, зазначав, що “протягом милі чи й більше труп лежав на трупі, бо всього в таборі з черню й жінками їх було до десяти тисяч Лише 1,5 тис. козаків під керівництвом Кремпського змогли вирватися в степ.
Поляки захопили 21 гармату і багато іншої зброї, скарбницю, в якій знаходилося 4 тис. золотих, і майно козаків. Селян, підданих різних магнатів, знову було повернуто до кріпосників. Одночасно польський сейм висловив подяку С. Жолкевському і нагородив його новими значними земельними ділянками на Україні.
Кілька тижнів С. Наливайко разом зі своїми побратимами під наглядом недремної охорони перебував у війську польного гетьмана. Цій мужній людині довелося витерпіти багатогодинні допити і знущання шляхти. Та головне випробування доля приготувала йому в майбутньому. Спекотного липневого дня 1596 р. мальовнича процесія шляхти на чолі з С. Жолкевським увійшла до Львова. 18 гармат, знамена австрійського цісаря й угорського ерцгерцога везли жовніри. В цій процесії рухалися заковані в кайдани козаки, серед яких своїм зростом і гордою поставою загальну увагу привертав Северин Наливайко. Ні, не каяття картало цю людину, а докори сумління за змарновану справу. Минаючи католицький костьол, він підвів голову, уважно глянув і вигукнув: “О, церкво! Церкво! В тобі стояли б коні; я перетворив би тебе у стайню”.
Майже місяць С. Наливайко знаходився у Львові. Тримали небезпечного злочинця і його товаришів у підземеллях міського арсеналу. Тоді як С. Жолкевський приймав вітання, проводив час на бенкетах і численних прийомах, С. Наливайко зазнавав жорстоких допитів і принижень. Лише на початку серпня козацького ватажка у супроводі відбірного загону жовнірів, яких очолював іменитий шляхтич П. Порембський, доставили у Варшаву. Багато місяців С. Наливайко перебував у тюрмі. Минула осінь 1596 р., настала зима, а потім і весна 1597 р. То були найтяжчі часи в короткому, але яскравому житті козацького ватажка. Багатогодинні допити, знущання тюремників, катування розпочиналися з раннього ранку і тривали до пізньої ночі. Очевидці розповідають, що шляхта позбавила С. Наливайка навіть сну: “У Варшаві вдень і вночі утримували його по-козацьки, не давали йому спати: тільки-но сон починав скліплювати повіки, воїни, що чатували навколо, будили Наливайка обухом сокири’’’. В іншому джерелі повідомлялося, що його пробуджували барабанним боєм.
Чому так довго і витончено катували С. Наливайка? (Відомо, що його товариші були позбавлені життя зразу ж після прибуття до Варшави). Відповідь на це питання досить проста — адже повстання такої сили й розмаху вперше спалахнуло на Україні. У нього було втягнуто тисячі людей різних суспільних верств. Керівник цього виступу організував походи в Молдавію й Білорусію. Існували й інші вагомі причини. Для варшавського двору не було таємницею і те, що С. Наливайко входив до вузького кола людей, які близько знали князя Костянтина Острозького — ворога унії, людини, що зробила великий внесок у розвиток культури й освіти в Україні. Не викликає сумніву, що владу цікавили зв’язки С. Наливайка з іноземними державами, зокрема з Росією. Це були загальні й найважливіші питання. Документи зберегли також свідчення про безконечні допити, що стосувалися обставин того чи іншого нападу на представників шляхти, конфіскації їхнього майна, грошей і т. п. Наприклад, протягом кількох годин генеральний війт Максим Козловський та інші шляхтичі допитували С. Наливайка з приводу нападу його загону на маєток одного могилівського орендаря: “У Хилька Ісловича, міщанина могилівського, застава його милості кн. Юрія Друцького-Соколинсь-кого: срібло, палаш і шабля, сріблом прикрашені, — нехай віддасть”. На це він відповів: “…військо забрало майно і мені принесло; також і ці речі” . Таких позивачів-шляхтичів було багато. Всі вони вимагали відшкодування збитків і покарання С. Наливайка. Одначе на допитах мужній керівник повстанців тримався із великою гідністю і зовсім не розкаювався в правоті своєї справи. У листопаді 1596 р. до нього, згідно з королівським наказом, двічі приходив підканцлер. Він дав зрозуміти С. Наливайкові, що в разі каяття він може розраховувати на помилування. Одначе козацький ватаг відмовився відповідати на запитання.
Нині є відомості, що з допомогою вірних друзів С. Наливайко намагався втекти із в’язниці. Один із селян, підданий пана Язловецького, котрий брав участь у повстанні, передав через вікно пилку, з допомогою якої С. Наливайко перепиляв важкі колодки. Але сторожа виявила пильність. Невдовзі приготування в’язня помітили і його кинули в глибоке підземелля. Тоді й була підготовлена передсмертна сповідь в’язня, текст якої, на жаль, не зберігся. Литовський гетьман X. Радзивілл у листі до трокського воєводи повідомляв: “Дякую за те, що надіслали сповідь Наливайка, яку я зразу ж після прочитання спалив. Очевидно, були вагомі причини, щоб так поспішно знищити цей важливий документ, автор якого не відмовився від своїх поглядів навіть перед мученицькою смертю.
…Про що ж думав, чекаючи страти, С. Наливайко? Може, він пригадував дитинство й юність, героїчні походи Чорним морем проти турецьких фортець? Можливо, у його голові снували думки про недавнє минуле: аналізувалися причини невдач і поразок, ставилися пекучі питання — чому його зрадили, як могло так трапитися, що козаки, які разом з ним брали участь у багатьох битвах, погодилися віддати його в руки ненависної шляхти? Поставали питання, та не було на них відповіді.
Страта С. Наливайка відбулася у Варшаві 11 квітня 1597 р. Всі польські джерела відзначають, що її здійснено звичайним для того часу середньовічним способом. Звернімося до цих свідчень. У листі новгородського воєводи Федора Скуміна до X. Радзивілла сказано, що “Наливайко зазнав кари за свої заслуги в п’ятницю по Великодню… спочатку йому зітнули голову, а потім четвертували”. У щоденниковому запису шляхтича Велевицького згадується, що “Наливайка, цього провідника козацького, умертвлено і на чотири частини розсічено” . І нарешті, в такому авторитетному джерелі, як “Хроніка” І. Бельського, занотовано: “Після сейму йому стято голову, а потім четвертовано і частинами розвішано” . Такою була смерть ватажка козацького повстання на Україні.
Пізніше страта С. Наливайка висвітлюється трохи інакше. Зокрема у вітчизняному літописанні повідомляється, що йому на голову наділи розпечений залізний вінець і посадили на розпеченого залізного коня. Існує і такий варіант цієї легенди: С. Наливайка живим спалено в череві мідного вола. Звісно, всі ці свідчення літописців та істориків пізнішого часу легендарні. Проте вони виявляють ставлення до тих давніх подій і самої особи С. Наливайка.