Повстанський рух проти більшовицької влади у містах і селах України українська історіографія вслід за російською радянською історіографією представляє часто-густо як банальну отаманщину, рух, що не мав вираженої національної мети, який був нібито бездержавним, анархічним за своєю сутністю.
Такі трактовки спотворюють і спрощено представляють національно-визвольні змагання в Україні. Фактично повстанська війна проти загарбницького по своїй природі більшовизму — явища психологічно російської ментальної природи — була єдино можливою в Україні формою українського селянського за соціальною базою спротиву Москві.
Повстансько-партизанська боротьба 1917 — 1921 рр. в Україні відроджувала традиції старої гайдамаччини XVII -XVIII століть. Не випадково і збройні українські формації тоді на Київщині, Катеринославщині, Слобожанщині прибрали назву “Вільне козацтво”, а вояків іменували гайдамаками. Проте рух цей безідейним і ненаціональним назвати ні в якому разі не можна. Усі керівники гайдамацьких з’єднань у Чернігівщині й Полтавщині, Північній Київщині, в Трипіллі й Холодному Яру були, як правило, людьми з освітою — головним чином це харизматичні лідери, що мали середню спеціальну освіту, більшість були народними вчителями, які закінчили учительські семінарії. Брати Чучупаки, отаман Григор’єв, Трифон Гладченко з Січеслава були молодшими офіцерами царської армії й мали солідний досвід громадської праці на селі, тому й стали керманичами повстанців.
Якш;о позитивно оцінюємо діяльність Гонти й Залізняка, то праця отаманів і керівників повстанських загонів мала куди більш організовані форми. Всі мали зв’язки з урядовими структурами УНР і створювалися стихійними прихильниками української державності. В питаннях “бандитизму” діяльність більшовицьких загонів ЧК, продзагонів і просто військ Червоної Армії відповідала більшою мірою під визначення бандитизму. Вони тероризували українську людність на селі, безжально виниш;ували українських активістів, упроваджували в життя започатковану ш;е монголами практику десяткування мирної людності за збройний опір більшовикам.
Переслідування каральними органами більшовицької влади всіх учасників повстанського опору у 1920-ті — 1930-ті рр. свідчить про ту небезпеку, яку вони становили для комуністів, і непохитну непримиреність цих людей з більшовицьким експериментом на селі. Український підпільний рух на західних землях, діяльність Організації українських націоналістів були відповідником наддніпрянського повстанського руху для Галичини. Не випадково багато діячів повстанського руху, які дивом вціліли після десятиліття сталінського терору, влилося в 1940-ті рр. в ряди УПА.
Неправомірно розглядати УПА як суто західноукраїнське історичне явище. Коли б не голодомор 1933 р., не нищення традиційного українського села на Східній Україні, безперечно, й УРСР мала б відповідних розмірів УПА.
Опір більшовизму 1940 — 1950-х рр. є героїчною сторінкою історії українського народу, співмірною з козацькою національно-визвольною війною середини XVII ст. Останній головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Василь Кук порівнював ОУН із реєстровим козацтвом, яке зміцнювало селянсько-козацьке військо Богдана Хмельницького й було його гвардією. Мислення категорією неуникненних “злочинів проти людяності” не може застосовуватися проти українських партизанів середини XX ст. Будь-який історичний період, який викликав величезний збройний удар великих мас населення, неминуче мав з боку кожного супротивника елементи “злочинів проти людяності”. Не виключення й козацькі війни XVII ст., і гайдамаччина XVIII ст., діяльність Петра І під час будівництва Російської імперії, акції Армії Крайової проти українського мирного населення.
Для українців Друга світова війна не може бути Великою Вітчизняною війною, бо тоді маємо визнати за вітчизну Радянський Союз-Росію, що не були українськими формами державності. У випадку такого визнання Україна постає не як духовна ментальна ознака народу, що її населяє, а лише як географічна категорія. Термін Друга світова війна знімає цю суперечність і погоджує між собою навіть тих громадян, які цю війну оцінюють як особливу Велику вітчизняну війну разом із росіянами.
Для України й нацистська Німеччина, і комуністична Росія — СССР — однакові тоталітарні агресивні системи, що українців розглядали як розмінну карту в війні за світове панування. (Спроба Олександра Довженка лише поставити проблему українських втрат у війні коштувала йому до кінця життя відлучення від кінематографа й почесного заслання в Москву аж до смерті). Перемога одного з агресорів у війні не була перемогою для України. Такою перемогою могло бути лише крокування України в коло вільних народів Європи, що стало можливим лише із розвалом СССР.