Наприкінці XIX ст. і на початках XX ст., на чолі поетичного фронту України, продовжував стояти один з найбільших поетів слов’янства кінця XIX ст., невтомний шукач і новатор, невтомний продовжувач революційно-демократичних традицій Шевченка — Іван Франко.
Саме він у всіх своїх літературних виступах старався формувати напрямні української літератури, зокрема поезії, яка, крім нього, була репрезентована цілою плеядою нових молодих талантів, сміливих промоторів нових ідей і нової поетичної форми. І хоча між Іваном Франком і новим поколінням поетів не завжди царила гармонія, хоч він до деяких нових проявів у творчості молодих ставився критично, зокрема поборюючи безідейність поезії і її незацікавленість громадськими справами, проте, він у цілому позитивно сприймав новий літературний рух. Він сміливо виступав проти тих, що новій поезії відмовляли будь-яких вартостей.
Першим новатором і промотором нових шукань і прямувань у поезії того часу був талановитий поет Микола Вороний, який на сторінках «Літ. Наукового Вістника» у 1901 р. виступив з відозвою до українських письменників і з’ясував своє літературне „вірую”. „Ми — писав він — своєю провідною ідеєю обрали чисту штуку, справжню запашну поезію”. На його думку — для страждаючої зневіреної душі сучасного інтелігента треба спокою, душевного відпочинку і рівноваги, і „може тоді буде йому легше жити і працювати на землі. . . ” Він схиляв голову перед талантами таких західноєвропейських модерністів, як Метерлінк, Гавптман, Бодлер, а з поляків Тетмаєр; він віддавав пошану генієві Шевченка, але не терпів „патріотичних вигуків” Павла Грабовського чи Грінченкового „праця єдина з неволі нас вирве». Ці погляди Вороного, який очолював рух „молодомузців”, зустріли гостру критику і дотепну репліку Франка у вступі до «Лісової ідиллі». Проти поглядів Вороного гостро виступив теж С. Єфремов на сторінках «Киевской Старини». Проте, очолений ним рух почав розгортатися, і група молодих оформила себе остаточно в організацію «Молода Муза» і в 1907 р. оголосила свій «Маніфест».
В ньому молодомузці об’явили своє нове поетичне „вірую”: в декларації. базованій на західноєвропейському скептицизмі, а то й декадентизмі, вражали мотиви гордого осамотнення, безнадії, песимізму, відірваності від життя.
За львівською «Молодою Музою» пішла і київська «Українська Хата», але в цій групі ця концепція не знайшла надто пригожого ґрунту. З замітніших поетів, що появились тоді на літературному фоні, треба назвати Гр. Чупринку, С. Черкасенка, М. Філянського.
Боротьба з українськими модерністами-декадентами стала одною з передових тем громадської лірики, а перед у ній вела, крім Франка, Леся Українка.
Леся Українка
Наймаркантнішою появою на фоні літератури того переходового періоду є безперечно Леся Українка, дочка письменниці Олени Пчілки-Косач і племінниця М. Драгоманова. За своє коротке життя, сповнене великої драми, і за 20 років літературної праці, після Шевченка і Франка, стала вона найбільшим українським поетом дореволюційної України.
Після появи її першої збірки «На крилах пісень», слідували дальші — «Думи і мрії», «Відгуки». На них, крім слідів Шевченківського епігонства, спостерігаємо зовсім нову тематику, яку знайшла вона в кращих зразках європейської літератури. Вона виходить з кола національно-побутових тем і доходить до проблем загальнолюдських, історичних і психологічних, а все це в новій, вишукано-майстерній формі. Вже після другої її збірки у 1898 р. Франко дав дуже міцну і переконливу її характеристику, пишучи:
„Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст тієї слабосилої, хворої дівчини. У неї є свій власний пафос, своє власне слово і вона має що сказати читачам з глибини своєї наболілої душі. І оце слово її доспіло і сиплеться, мов золота пшениця. .
„Всім своїм змістом свого життя — писав про неї Грушевський, — вона зв’язана з життям українського народу, бо, додаймо, як уся творчість Шевченка, Франка, так і Лесі Українки була глибоко національна”.
На формування світогляду Лесі Українки і її поетичної індивідуальности мали вплив три чинники:
Перший — це середовище з якого вийшли і серед якого жила. її освіта, студії, зацікавлення, життя серед народу, подорожі, зв’язки літературно-культурні з передовими діячами того часу (Лисенків, Старицьких, Черняхівських); знайомство, зустрічі і листування з Франком, Кобилянською — все це мало великий вплив на неї. Поєднувала вона в собі велике зацікавлення життям і фольклором простолюддя, з незвичайним гоном пізнати й вивчити класичні та передові сучасні західноєвропейські мови і літератури. Сприяли цьому теж її численні подорожі до країн півдня і заходу Європи.
Другий — це природа. Велика вразливість на красу природи, яку обожала, мала теж великий вплив на неї. Чи була це природа рідних волинських лісів, чудового Криму, гордого Кавказу, екзотичного Єгипту чи Ст. Ремо в Італії, — вона стимулювала її роздуми, викликувала рефлексії.
Третім чинником, що найбільше заважив на її особистім житті, була її невилікувальна тоді недуга (туберкульозу костей), яка впродовж 30 років мучила її і передчасно скінчила; недуга, що паралізувала її ціле життя, а в парі з цим заставляла до безупинних студій все нових і нових проблем і тем та до глибокої філософської контемпляції.
В творчості Лесі Українки розрізняємо чотири основні жанри: а) дрібну лірику, б) драматичні поеми, в) драми, г) критичні статті.
В ліричних поезіях заторкає вона так свої особисті, як і загальнонародні переживання. В особистій ліриці основними мотивами є мотив природи, кохання, самоти, недуги. В цьому аспекті її особистого життя — поезія її повна смутку, меланхолії, безнадії.
Зовсім інший характер має її громадянська лірика. Її основною прикметою — сильний, бадьорий тон, засудження всякої несправедливості, національних і соціальних кривд, всякого гніту і тиранії, а передовсім московської. Але вона не обмежується до самого засуду. Вона палко закликає до постійної і невгнутої боротьби, бо в неї тверда, повна оптимізму віра в краще майбутнє народу.
Ліричний талант Л. Українки розвивався поволі. Спершу несміливі вірші в народницькому стилі, потім наслідування Шевченка. Її перша збірка «На крилах пісень», що містить особисту лірику, балади і поеми, це неначе вступ до майбутньої поетичної творчості. В другому періоді (цикль «Мельодії», «Давня казка») виявляє впливи німецького поета Гайнріха Гайне, який в парі з французом Бодлером, мав великий вплив на європейських поетів того часу.
Третій період її ліричної творчості (роки 1908-1913) це період громадської національно-патріотичної лірики, драм, монологів, діалогів.
Літературно-мистецький талант Л. Українки виявився з особливою силою в драматургії, де вона виступає як великий мистець-новатор і мислитель. Драматична форма притягала її ще в ранній творчості. Деякі її вірші є драматизованими монологами, в інших — розповідь переходить у діалог, а ще інші —: це нариси драм. Це поєднання ліричного з драматичним відмітив у неї ще Франко у своїй характеристиці поетеси. Ліричні її поезії, за пафосом і формою викладу, є дуже ораторські, драматичні. Вони нагадують монологи звернені до співрозмовника або авдиторії. З другої сторони — її драматичні твори дуже ліричні і глибоко емоціональні.
В широкому діапазоні своїх зацікавлень вона виявила живе зацікавлення до теорії драми, зокрема до прямувань сучасної їй західноєвропейської, і на цю тему написала вона велику студію-статтю в одному з київських журналів.
Свої драматичні твори не завжди називала вона драмами. Цю назву Дала вона тільки чотирьом: «Блакитна троянда», «Руфін і Прісцілла», «Лісова пісня» і «Камінний господар». Решту своїх драм назвала вона драматичними поемами, дратичними етюдами, діалогами. І в цьому відношенні всіми своїми драматичними писаннями стала вона одним із творців нової української драматургії та причинилася до зародження модерного українського театру.
Більшість драматичних творів Л. Українки, як на це вказують їх назви, малюють події і картини далекого минулого, звертаються до історії різних країн і народів. Отже це тематично твори з часів стародавнього Єгипту, Вави-лону, Юдеї; античного світу і раннього християнства (Греції і Риму); середньовічної Іспанії, а навіть з життя перших колонізаторів Америки («У пущі»). Усіх цих поем написала вона п’ятнадцять.
Драми і драматичні поеми — це справжній вінець творчості Л. Українки. Це вже не сентиментальні реакції поетичного духа — як писав про це відомий галицький критик М. Євшан, — не фрагментарні картини, накидані в хвилини надхнення, а вічно свідомий акт творчої волі. Ціхує їх велике стихійне драматизування, гострота діалогів (обмін репліками нагадує словесні турніри між двома противниками, як в грецькій трагедії). Гостроті діалогу відповідає, як «Одержима», «Вавилонський полон», «Касандра», «На руїнах», «Три хвилини», «Осіння казка», «В катакомбах», «В домі роботи — в країні неволі», «Айша і Магомет», «На полі крови», «Йоганна, жінка Хусова», «Бояриня», «Адвокат Мартіян», «Оргія», «У пущі».
Це підмічають критики, — блідість дії сценічного руху. Часами один акт складається тільки з однієї дії. Дієві особи мало міняються. Між ними мало гри. акції, руху, а понад усе — розмови, діалоги, афоризми. Окремою перлиною серед них блищить «Лісова пісня».
У всіх своїх драматичних творах Л. Українка проповідує нову громадську мораль, нову громадську психологію в глуху ніч тодішньої дійсності. У своїй своєрідній національній філософії вона приходить до висновку що кожна людина повинна мати свою внутрішню свободу; з раба буденщини людина повинна перетворитися в слугу вищої справи, бо тільки тоді закінчиться „вавилонський полон”, воскреснуть руїни і буде збудований в „новім Єрусалимі новий храм. І цю правду мусить вивчити і до себе віднести кожний українець. Бо ж для кого вона пише, зображуючи духовий занепад, розпач, рабство старозавітніх євреїв над вавилонськими ріками? Про кого говорить пророчиця Тірца, згадуючи „святі руїни”, що служать нашій ганьбі?
Зв’язок між неукраїнськими темами і українським життям не завжди простий, не завжди видно цю передачу, але уважний читач зуміє їх віднайти і зрозуміти їх символіку, їх справжній зміст. Двтім ці всі теми мають не тільки український, але і загальнолюдський аспект.
Найбільше улюбленою сферою її духовости був світ ідей, тому саме в її творах зустрічаємо так багато ідей, висловлених гостро, сильно, вразливо. Ні одне ідейне зворушення сучасності не проходить у неї без відгуку. Мала на неї вплив і світова сучасна література, мали впливи революційні гасла і твори сучасних їй мислителів, зокрема модерного тоді соціалізму, з якого ідеями знайомив громадянство її дядько М. Драгоманов, і врешті — глибоке відчуття всього того, що діялося в Україні, скованій кайданами тиранії. Під впливом цього склався в неї її власний індивідуальний світогляд, такий відмінний від світогляду українського інтелігентського народництва, заснованого на українських традиціях 40-60-их pp. Жив у неї своєрідний бунтарсько-прометеївський дух, такий інший від усіх її сучасників, дух боротьби за нову українську людину, за новий інший суспільний лад, за повне визволення духове і фізичне свого народу. Дм. Донцов назвав її „українською пророчицею Сибілою”.
Визначні поети України на початку ХХ століття
Сучасниками Лесі Українки була ціла плеяда інших талановитих поетів а з них першим слід назвати уже згаданого Миколу Вороного (1871-1942), поета, якого не цікавило ні село, ні місто чи робітник, ні суспільно-політичні рухи. Був він індивідуалістом, зацікавленим тільки собою. Він був свідомий суспільних обов’язків поета, але в його творчості того немає. У збірках своїх , поезій («Ліричні поезії», «У сяйві мрій») підкреслює він культ краси, складав гімни в її честь, проповідував неподільність кохання, але все це була патетика, а не справжнє чуття. Його заслугою було те, що збагатив він словник і будову вірша. Все його життя пройшло в безустанних поїздках, мандрах, займався редакційною працею, цікавив його театр, проживав якийсь час закордоном, а в 1926 р. вернувся в радянську Україну.
Зовсім іншого масштабу поетом, талановитим ліриком, якого твори користуються по сьогодні популярністю, був Олександр Олесь (Кандиба) (1878-1944). Уродженець Сумщини, за професією ветеринарний лікар, після визвольних змагань виемігрував, жив і помер у Празі. Розпочав свою творчість першою збіркою поезій «З журбою радість обнялась» у 1907 р. Згодом слідували дальші збірки «Поезії книга II» і «Поезії книга III». Згодом (1910 р.) вийшла чергова збірка «По дорозі в казку», у 1913 р. «Драматичні твори», і ще одна «П’ята книга поезій» та в 1919 р. «Чужиною».
Його інтимно-ліричні вірші мали сильне романтичне звучання і до багатьох його поезій скомпоновано музику. Вирізняються вони щирістю, тонким відчуттям природи, милозвучністю, символікою картин. Свою велику популярність завдячує поет передовсім тим віршам, у яких виявились настрої та мотиви революції 1905 p., а пізніше визвольних змагань у роках 1917-21. Вони є висловом почуття більшости національно-свідомого українства того часу, як теж української еміграції. Це був Олесь, що привітав українську державність словами:
„Живи Україно, живи для краси, для слави, для щастя, для волі.
Шуми Україно, як рідні ліси, як вітер в широкому полі”.
Але, поруч цього, бачимо у його поезії гнітюче розчарування після революційної реакції, як теж політично-партійного сектантства серед української еміграції, від якої відсахнувся у 30-их роках. Був теж Олесь безкомпромісовим супроти московсько-совєтського окупанта і остався вірним українському національному прапорові („Синій як небо, як день золотий, з неба і сонця наш пра пор ясний”). Таке його становище мало величезне значення для національно-свідомої молоді, бо зберігало її від радянофільства, в сітях якого опинилися і Вороний, і Самійленко, не згадуючи інших поетів і вчених.
Серед видніших поетів „одинаків” того часу, яких не можна зарахувати до якогось літературного об’єднання, треба назвати М. Чернявського, А. Кримського, М. Філянського і Гр. Чупринку, а всі вони окремі творчі індивідуальності.
Перший з них, М. Чернявський, автор декількох збірок поезій, героями своїх віршів обрав шахтарів-заробітничан, селян-бідняків. Увійшов в українську поезію початку XX ст. як поет степу. Писав теж на теми історичні (козацтво), при чому причини поневолення України добачав не тільки в колоніальному поневоленні, але і в зраді українського панства національних інтересів своєї батьківщини.
Зовсім іншого типу поетом був Агатангел Кримський (1871-1942), визначний вчений, арабіст, орієнтолог, професор арабської філології, автор численних праць з тих ділянок. Був він передовим вченим, який у 1920-их pp. став одним з організаторів і діячів української радянської Академії Наук, виступав теж як літератуний критик, перекладач, прозаїк і поет, і скрізь вносив щось оригінальне, самобутнє.
Увесь поетичний дорібок Кримського творить одна книга у трьох частинах віршів п.н. «Пальмове гілля». Назвав він цю збірку оригінальних і перекладених віршів „екзотичною”. На думку всіх критиків, його заслуга в тому, що разом з Франком і Л. Українкою розширював межі української пейзажової лірики, даючи їй певну філософську настанову. Українське поетичне слово поєднував зі специфічною ліричною поезією Сходу.
Надів філософською і напів релігійною була лірика геолога й архітекта Миколи Філянського, автора двох збірок, які, сучасна йому критика, непри-хильни оцінила, мовляв, „ідеями й образами відійшла від заповітів Шевченка і Франка».
Не довге було життя розстріляного большевиками поета Гриця Чупринки (1871-1921), автора збірок з років 1910-1913 — «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Сон-трава» і поеми «Поет-лицар». Крім традиційних громадянських мотивів з’являються в нього вірші модерного напрямку, зокрема відновленого романтизму. Домінує в його віршах форма. Критики відмічають музикальність слова його віршів, легкість ритмічної будови і багатство римів.
Крім згаданих поетів маємо ще цілу галерею інших, які плекали громадську чи патріотичну лірику, а поруч з нею романсову, в більше чи менше модерністичній формі. Такими були: Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Людмила Старицька-Черняхівська, Уляна Кравченко.
Поети-модерністи Галичини
Найбільш талановитим молодомузцем-модерністом був Петро Карманський (1878-1956). Доволі неспокійне мав він життя. Його шляхи ведуть до Італії, де пробував стати священиком, до Канади, де вчителював, до Бразилії, де в роках 1921-22 був представником ЗУНР-и. Решту свого життя перевів у Львові, де, після приходу радянської влади, зумів себе відповідно приноровити.
Писати почав вчасно. Ще у 1899 р. появляється його збірка «З теки самовбивця» (щось в роді «Терпіння молодого Вертера» Ґете), яка мала бути наслідуванням Франкового «Зів’ялого листя». Три дальші збірки «Ой, люлі, смутку», «Блудні вогні» і «Пливем по морю тьми» з років 1906-08 споріднені темами, мотивами і настроєм. Прикметний їм крайній песимізм, настрій відчаю і скорботи та людського страждання. Поет страждає недолею світу, людей, але немає в нього „струн, щоб звеселити світ”. Той соціальний протест зокрема сильний у збірці «Пливем по морю тьми» і його поезія свідчить, що не всі молодомузці обминали соціальну тематику. Дальше — виступає в нього погорда до свого суспільства. Початок XX ст. в Галичині назвав він „царством тьми і брехні”. Поруч цього є в нього і нотки містики.
Критик М. Євшан рекомендував Карманського як поета крайнього песимізму та індивідуалізму. А він самий, за кілька років до своєї смерти, ось так визначив свою життєву й творчу путь: „Моя творчість — це ілюстрація й відгомін життя Галичини за 50 років. Яким було життя Галичини, таким було й моє: неволя, шукання виходу, помилки, падання, вставання, нові зудари, депресія, песимізм і знову шукання, шукання сонця”.
Василь Пачовський (1878-1942) теж видатний член львівської «Молодої Музи». Протягом передвоєнного десятиліття створив він цілу серію поетичних творів («Розсипані перли», «На стоці гір», драматична поема «Сон української ночі», лірична драма «Ладі і Марені» та інші). Найкраща, добре оцінена Франком, це перша з них. Протилежно до Карманського, що поетизував людське горе, страждання і смерть, Пачовський виявив себе безжурним співцем жіночої краси, кохання, насолоди життям. Цей поет-епікуреєць був блискучим представником літературної богеми Львова. Його вірші, навіть досить музикальні, викликали зацікавлення композиторів Людкевича, Ярославенка. Він, як і інші молодомузці, беручи за тему любов, безуспішно старався конкурувати з «Зів’ялим листям» Франка. Інші вірші його надихані волюнтаристичним націоналізмом. Він мріяв про національне і соціальне визволення свого народу, про появу нових вождів в Україні, в яких хотів бачити майбутніх завойовників.
У групі поетів того періоду найстаршим і найбільше оригінальним є Богдан Лепкий (1872-1942), професор української літератури на Краківському університеті.
Творчість Лепкого — різновидна й багата. Був він автором кількох історичних літературних праць, м.ін. редактором 4-томного видання творів Шевченка, автором «Історії української літератури». Писав прозові і поетичні твори, перекладав Шевченка на польську мову. У ділянці прози залишив нам декілька романів, з яких на увагу заслуговує трилогія «Мазепа».
Лепкий передовсім поет-лірик, з познаками запізнілого романтика. В роках 1901-1917 видав 11 збірок поезій («Стрічка», «Листки падуть», «Осінь», «Над рікою», «З глибин душі» та інші). Він — естет-індивідуаліст і гордий самітник у ліриці, а вся його лірика зводиться до чотирьох головних тем: природа і філософські роздумування над нею; кохання і природа; національно-соціальні теми (нещастя рідного краю) і особисті спогади. В цілому вона здебільшого відображає поєднання традиціоналізму з модернізмом. Його ж спомини з раннього дитинства і юності (цикль «Крегулець» — назва села, де народився) дають цікавий і багатий матеріял до пізнання патріархального життя старих священичих родів у підавстрійській Галичині.
Ґалерію львівських молодомузців замикають три оригінальні постаті поетів, а саме: Степана Чарнецького, О. Луцького і С. Твердохлібна.
Перший з них, Степан Чарнецький, — поет, прозаїк, фейлетоніст, журналіст, театральний діяч і критик. Є він автором трьох збірок поезій, в яких не йшов слідами своїх сучасників-декадентів, а шукав нових тем (як от переживань від страхіть війни, соціяльних). Є він теж автором книжки фейлетонів і «Нарису історії українського театру в Галичині».
Два другі — Остап Луцький і Сидір Твердохліб — мало оригінальні. Перший — активний ідеолог «Молодої Музи» (був м.ін. автором «Маніфесту»). Писав українською, чеською, польською мовами, займався перекладами і літ. критикою. Є автором двох збірок поезій і одної сатири, в якій, під псевдонімом «Лунатик», зробив несмачний напад на Франка.
Кращим перекладачем, ніж поетом, виявив себе С. Твердохліб і мав у цій ділянці гарні результати.
Поети-модерністи України (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)