Істотні зрушення в літературному процесі другої половини XVI ст. пов’язані з українською полемічною прозою. Остаточному окресленню її концептуальної основи й художніх параметрів сприяло кілька факторів, а серед них — творчість польського церковного діяча і письменника Петра Скарги.
У його трактаті «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецьке відступництво від цієї єдності» (1577) ґрунтовно розглядалась історія взаємин християн двох конфесій, висувалася програма врегулювання їхніх стосунків на засадах Флорентійської унії 1439 р., що означало б підпорядкування православ’я католицькому центрові. Публіцистичний талант автора викликав у середовищі православних діячів велике занепокоєння. Антикатолицьку інтерпретацію міжцерковних стосунків і догматичних розходжень мусив, у першу чергу, дати Острозький гурток книжників як головний осередок богословської думки й національної культури в Київській митрополії. Наприкінці XVI ст. першим включився в полеміку Герасим Смотрицький, видавши книгу «Ключ Царства Небесного» (1587), до якої, крім однойменного твору, входив памфлет «Календар римський новий» і дві передмови — до князя Олександра Острозького і до руських народів 18. Символічна змістовність образу Ключа Царства Небесного трималася на відомому євангельському сюжеті («Я дам тобі ключі Царства Небесного, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі, і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі» (Мт. 16 і 19), заторкуючи концептуальне положення римо-католицької еклезіології та емблематику папського герба. Все це разом виказує початки барокової поетики, але за стилем, проблематикою, характером використання джерел книга вкладається в ренесансно-реформаційні традиції європейської публіцистики.
Соціально-догматична зорієнтованість твору зумовлює перенесення об’єкта полеміки в сферу суспільного буття Церкви, зокрема йшлося про колізії навколо календарної реформи папи Григорія XIII, котру щодо православних громад Речі Посполитої відкликано грамотами 21 січня 1584 р., 18 травня 1586 р., 8 вересня 1586 р. Смерть Стефана Баторія 12 грудня 1586 р. й безкоролів’я змушувало замислитися над можливою релігійною політикою у майбутньому. Тож Герасим Смотрицький, трактуючи календарну реформу як насильство над людиною й природою, дає виразні малюнки соціальної дійсності. Наукові — астрономічні й богословські — рації календарної реформи не беруться до уваги. Автор апелює до релігійної свідомості пересічного православного українця, котрому демонструється універсальний характер міжконфесійних змагань, здатних зрушити фундаментальні основи узвичаєного ритму життя. А відтак до мовного інструментарію широко залучаються говіркова лексика, навіть просторіччя, гумористичні тропи, фольклорна топіка. Моделюється змагання двох культур: традиційної народної та агресивної чужоземної, що несе лихо й розбрат.
Іншими були зміст і форма наступного твору одного з діячів Острозького православного гуртка — книги Василя Суразького «О єдиной істинной православной вірі і о святой соборной апостольской Церкві» (1588) 19.
Справжнє ім’я автора невідоме; І.Мицько схильний ототожнювати його з Василем Малюшицьким, шляхтичем з оточення Костянтина Острозького. Твір набуває апологетичного характеру, обґрунтовуючи з широким залученням біблійних і патристичних джерел догматичну правдивість православ’я на противагу західному пагонові християнства. Попри використання деяких елементів тогочасної мовної практики, стиль архаїзується, насичуючись традиційною книжною топікою, церковнослов’янізмами, цитатами. Композицію вмотивовано логікою теологічних розважань автора, сфокусованих на чільних пунктах обрядових розходжень.
Після Берестейського собору 1596 р. у творах книжників з Острога головною темою стає захист загрожених позицій православ’я. Так, уже в «Апокрисисі» Христофора Філалета (1597), написаному як відповідь на книгу Петра Скарги «Берестейський синод і його оборона» (1596) невідомим письменником, в якому дехто пізнає довірену особу князя Острозького протестанта Мартина Броневського, детально аналізується перебіг обох соборів 1596 р. у Бересті — унійного і православного, їхня легітимність і вплив на релігійне та суспільно-політичне життя в Київській митрополії. До традиційної антипапської теми долучаються нові мотиви критичного опису дій ініціаторів унії Михайла Рогози, Кирила Терлецького, Іпатія Потія. Охоче запроваджуються сатиричні й саркастичні елементи характеротворення при ображанні опонентів. Водночас енергійно відстоюється собороправність Церкви, роль у ній мирян.
Ще один полеміст, який називав себе Кліриком Острозьким, вдається до форм епістолярного жанру, заперечуючи Іпатієві Потію, котрий у листах до князя Острозького намагався довести необхідність унії з Римом. Видання першого «Отпису на лист в Бозі велебного отца Іпатія» він супроводжує власною «Історією о лістрікійском, то єсть разбойническом, Ферарском або Флоренском синоді» (1598), де на легендарній сюжетній основі створено художньо виразну картину собору 1439 р. у Флоренції, сповнену фантастичних деталей і своєю риторикою подекуди уподібнювану до епічних полотен минулого 20. Встановлюючи особу Клірика Острозького, називають імена Мелетія Смотрицького, Йова Борецького, Гаврила Дорофеєвича, протопопа Ігнатія.
Поза Острогом полемічна публіцистика розвивається насамперед у середовищі православних братств. Стефан Зизаній-Тустановський, учитель Львівської, а потім Віленської братських шкіл, публікує «Казаньє святого Кирила, патріярхи Єрусалимського, о антихристі і знакох єго» (1596), де на підставі традиційного вчення про антихриста, запозиченого з творів св. Кирила Єрусалимського (315 — 386) й інших отців Церкви, віднаходить есхатологічні знаки в актуальних обставинах релігійного життя 21. Похмура містика Стефана Зизанія, зіперта на протестантські антипапські публікації, зокрема книгу Зібрандта Любберта «Про римського папу» (1594), справила помітний вплив не лише на вітчизняну культуру, а й на есхатологічні рухи в Росії, використана в популярній «Кириловій книзі» (1644) й інтерпретована відповідно до тамтешніх умов церковною опозицією (старообрядцями) 22. Цікаве гуманістичне пояснення причин церковної унії пропонується вже згадуваною «Пересторогою». Джерелами відступництва владик виступають тут не лише їхні особисті вади та державна релігійна політика Речі Посполитої, але й криза національної культури, винародовлення аристократії. Колізії навколо Берестейського собору вводяться, таким чином, до ширшого контексту національної історії, тлом для яких і предметом постійного апелювання виступають апостольське вчення, досвід раннього неподіленого християнства.
Найталановитішим письменником в уніатському середовищі був один з головних будівничих унії — Іпатій Потій, володимирсько-берестейський єпископ, а з 1599 р. до смерті в 1613 р. — київський унійний митрополит. Йому з достатньою підставою приписують низку анонімно виданих творів. Серед них «Унія, альбо виклад предніших артикулов» (1595), «Антирисис» (1599, польська версія 1600) 23, «Obrona sw. Synodu Florentskiego» (1603), «Гармонія, альбо согласіє віри…» (1608).
Зажив слави також як здібний проповідник, автор казань і повчань. Попри підкреслену публіцистичність своїх творів, Іпатій Потій основну увагу приділяв інтерпретації зі своїх позицій історичних джерел і подій сучасного йому церковного життя. Є в нього й цікаві побутові спостереження, підпорядковані головній темі — доказам законності Берестейської унії, яка, за його словами, була простим відновленням унії Флорентійської.
Відповіддю на книги Потія став виданий Віленським братством польськомовний твір «Антіграфе» (1608), який часто приписують Мелетієві Смотрицькому, хоч авторство його досить сумнівне 24. Натомість твором, який приніс Смотрицькому літературну славу, став виданий 1610 р. Віленським братством також польськомовний «Тренос тобто плач єдиної святої соборної апостольської церкви східної віри» 25. Надруковано цю книжку під псевдонімом Феофіл Ортолог, причому на титульному аркуші зазначено, що це переклад з церковнослов’янської мови, який, у свою чергу, є перекладом з грецької. Насправді, хоч автор добре знав українську і церковнослов’янську (що видно з його знаменитої Граматики церковнослов’янської мови, «Казання на похороні Леонтія Карповича» і перекладу «Євангелія учительного»), «Тренос» було написано польською мовою, хоч і насиченою рутенізмами і церковнослов’янізмами; на думку дослідників, письменник свідомо прагнув створити «православний варіант польської мови» 26. За розпорядженням короля, книжка мала бути знищена, але в друкарні знайшли тільки 36 її примірників, решта розійшлися.
Починається твір присвятою князю Михайлові Вишневецькому, якого автор хоче бачити вірним сином православної церкви, за цим йде передмова до читача, дві публіцистичні промови від імені матері-церкви («Плач, або нарікання святої Східної церкви своєму синові, який її покинув разом з іншими»), врешті сім полемічних трактатів про відмінності православної церкви від католицької в догматиці та обрядах. Посилання на численних авторів, крім середньовічних, також і ренесансних, засвідчувало неабияку ерудицію автора.
Найбільше враження на сучасників, як і на пізніших дослідників, справляв написаний ритмізованою прозою «Тренос, або лямент» — плач Церкви, персоніфікованої в образі матері, якій зрада власних дітей болить більше, ніж переслідування від прямих супротивників. Від жалів автор переходить до гострих інвектив, щоб викликати обурення читачів, навернути їх на шлях вірності батьківській вірі. Устами автора Східна Церква проголошує: «Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій! Біда мені, незносними ладунками обтяженій! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на стегнах, меч над головою двосічний, вода під ногами глибока, огонь з боків невгасимий, звідусіль волання, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і в селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і в земних безоднях. Немає жодного місця спокійного ані житла безпечного. День у болістях і ранах, ніч у стогнанні й зітханні. Влітку спека до млості, взимку мороз до смерті: бо ж гола-голісінька і аж на смерть гнана буваю. Колись гарна й багата, тепер споганіла й убога. Колись королева, всьому світові люба, тепер усіма зневажена і опечалена. Приступіть до мене, усі живі, всі народи, всі жителі землі! Послухайте голосіння мого і дізнайтесь, якою я була колись, і подивуйтеся» 27.
Відхід від церкви православних магнатів порівнюється з втратою дорогоцінних оздоб на короні матері-церкви: «О єпископи, єпископи… Чи не досить вам ще тієї неоціненної втрати, що її через недбальство ваше я зазнаю, таку велику згубу золота, срібла, перлів і каменів дорогих, котрими я од вітця вашого кількадесят літ, як найзначніша королева, приоздоблена була? Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила — дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці — значні руських князів роди, неоціненні сапфіри й безцінні діаманти — князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські…» І далі перелічуються одна за одною ті родини, які перейшли з православ’я у католицтво або протестантизм — «родовиті, славні, відважні, дужі й давнії доми, по всім світі в добрій славі» 28. Сила і значення «Треносу» полягали в тому, що нарікання не були тут самоціллю. Вони мали на меті пробудити волю до діяльності, щоб запобігти подальшому розкладові й загибелі. Власне, твір здобув такої високої оцінки саме тому, що відображав настрої суспільства. «Тренос» показує культуру в стані кризи, але життєздатну, готову до оновлення 29.
Відновлення 1620 р. Київської православної митрополії та єпископату стало стимулом для появи низки полемічних творів, у яких обстоювалися законність нової ієрархії, відзначалися заслуги її покровителів — козаків, відкидалися звинувачення в нелояльності щодо держави. В рукописі залишилася «Протестація» 1621 р. митрополита Йова Борецького і єпископів, де підкреслювалося, що козаки — лицарські люди, з того самого племені, що військо Олега, яке здобувало Царгород. Того ж року у Вільнюсі вийшли друком два різні за текстом видання праці М. Смотрицького «Verificatia niewinności…» («Виправдання невинності…»), а пізніше — «Obrona Verifikaciej…» («Захист виправдання…»). Тут йшлося про переслідування за вірність православ’ю, повторювалися, слідом за «Треносом», скарги на відступників. У відповідь на репліки з уніатського боку Смотрицький написав книжку «Elenchus pism uszcxypliwych…» (Вільнюс, 1622). Проте наступні твори Смотрицького («Apologia…», Львів, 1628; «Protestatia przeciwo soborowi…», Львів, 1628; «Paraenesis abo Napomnienie», Краків, 1629; «Exethesis abo ехроstulatia…», Львів, 1629) написано вже з проунійних позицій 30. Реакцією на «Апологію» Смотрицького були трактати Андрія Мужиловського «Antidotum…» і Євстахія Ґізеля «Antapologia» 31.
Коливання Смотрицького, а пізніше перехід на унію засвідчують його щирі сумніви щодо вибору одного з можливих на той час шляхів поєднання візантійсько-київської спадщини із засвоєнням здобутків західної культури 32.
Інший, ніж він, шлях обрали діячі, які згуртувалися навколо Києво-Печерської лаври і Київської митрополії, зокрема Захарія Копистенський і Петро Могила та їхні співробітники.
У відповідь на книгу «Obrona jedności cerkiewnej» Льва Кревзи, ігумена Віленського монастиря Трійці, Захарія Копистенський опрацював ґрунтовний трактат «Палінодія, іли Книга оборони всходней церкви» 33. Твір, створений в 1617 — 1624 рр., залишився в рукопису, але зажив у тодішньому вченому середовищі великого авторитету. В усій українській полемічній літературі це не просто найбільший за обсягом твір, а й найфундаментальніший нарис низки ключових питань православного богослов’я і церковної історії на рівні тодішньої науки. Науковість підходу засвідчують численні цитати, посилання на Біблію, твори отців Церкви, богословів, істориків, українських та білоруських письменників-полемістів 34. На закиди щодо залежності константинопольської патріархії від турків автор відповідає, що утиски православних «християнами костела римського» болючіші й несправедливіші, ніж утиски від поган. Копистенський наводить, ймовірно, з власними риторичними прикрасами популярну в українському середовищі сеймову промову Яна Щасного Гербурта, який обурювався порушенням прав православних в Королівстві Польському. З глибокою повагою говорить він про князя Костянтина Острозького як захисника віри. «Тон Палінодії взагалі спокійний, хоч місцями перериваний філіпіками, тирадами, сатирою з саркастичним забарвленням або дотепом, подиктованим… українським гумором… Послуговується залюбки приповідками, що оживляють його виклад» 35.
Літературний хист Копистенського підтверджують його проповіді — на похороні Єлисея Плетенецького («Казаньє на честном погребі…», Київ, 1625) і з нагоди річниці його смерті («Омилія альбо казаньє на роковую пам’ять…», Київ, 1625), а також передмови до низки лаврських видань. Як гадають, він був і автором спрямованої насамперед проти протестантів «Книги о вірі» (Київ, 1619).
Повагу суспільства до науки й письменства засвідчує той факт, що високий сан архімандрита Києво-Печерської лаври належав визначному письменникові й богослову тієї доби Захари Копистенському. Високоосвіченим книжником був і наступний архімандрит лаври, пізніше також київський митрополит Петро Могила. Він є автором низки передмов до літургічних книг, талановито написаної проповіді «Крест Хреста Спасителя» (Київ, 1632), записок про чудеса в лаврі та інших святих місцях, духовного заповіту. Натомість найфундаментальніші твори могилянського гуртка — «Православне ісповідання віри», «Требник» і «Літос» — створено Могилою спільно з його співробітниками (на чолі, як вважають, з Ісаєю ТрофимовичемКозловським), але під керівництвом Могили, погляди якого вони відображають 36.
«Літос», виданий під псевдонімом Євсевія Піміна, є достойним завершенням української полемічної літератури першої половини XVII ст. Написаний як відсіч на закиди Касіяна Саковича у книзі «Епанортозіс albo Perspectiva…», «Літос» захищає з позицій традиційного богословія православні обряди й богослужіння, полемізує з католицькими поглядами на походження Святого Духа і про примат римських пап. У творі з пошаною говориться про римський обряд, не відкидається ідея зближення церков, але категорично заперечується можливість підпорядкування православних папі. Якщо богословський виклад написаний стримано, то щодо особи Саковича автори не шкодують лайливих і глузливих зворотів.
Одночасно з появою полемічного письменства набуває дальшого поширення повчально-ораторська проза — окремі проповіді і цілі збірки недільних та святкових проповідей, відомі як Учительні Євангелія. Популярним було перекладене з грецької мови Учительне Євангеліє, авторство якого приписували патріархові Каллістові. Насправді, як гадають сучасні дослідники, це так званий Патріарший Гоміліарій, укладений в XII ст. (можливо, патріархом Іоанном IX Агапітом) і перекладений церковнослов’янською в XIV ст.
Церковнослов’янський текст, який неодноразово видавався (вперше у Заблудові 1569 р. і у Крилосі 1606 р.), став підставою для здійсненого Мелетієм Смотрицьким перекладу українською книжною («простою») мовою, надрукованого у Єв’ї 1616 р. і перевиданого в Києві 1637 р. Це була збірка «слів», тобто проповідей на теми євангельських читань кожної неділі і головних свят року; крім текстів візантійського походження, деякі рукописи і всі пізніші видання «Каллістового» Учительного Євангелія містили слово на вознесіння Кирила турівського — твір, що відзначався поетичністю, своєрідним ліризмом стилю.
Як вже зазначалося (розділи 4.3 і 4.9), з кінця XVI ст. поширюються Учительні Євангелія, автори яких висловлюють реформаційні погляди, нерідко під впливом польських протестантських «постилл» — збірників казань. Ряд українських Учительних Євангелій першої половини XVII ст. були переробками або перекладами «Постилли» польського письменника Миколая Рея. Окремими брошурами було видано проповіді Захарії Копистенського («Казаньє на честном погребі… Єлисея Плетенецького» і «Омилія або казаньє на роковую пам’ять Єлисея Плетенецького», обидві — Київ, 1625), Петра Могили («Крест Хреста Спасителя…» Київ, 1632; «Mowa duchowna na szlubie Ianusza Radziwiłła z… Maryą córką Wassilia woiewody…», Київ, 1645) та інших авторів.
Оригінальністю вирізнялися твори Кирила-Транквіліона Ставровецького «Зерцало богословії» і «Євангеліє учительне», опубліковані письменником у власній друкарні — «Зерцало» у Почаєві 1618 р., «Учительне Євангеліє» у Рохманові Крем’янецького повіту 1619 р. «Зерцало богословії» було популярним викладом християнської догматики, а Євангеліє учительне, крім недільних і святкових казань, містило повчання на різні випадки — з нагоди посвяти церкви, пострижин в ченці, похоронів тощо *.
Автор використовував і західні і східні джерела, намагався наслідувати стиль візантійських проповідників, зокрема найзнаменитішого серед них — Іоанна Златоуста. Свій безперечний літературний хист Ставровецький підпорядковував поставленій меті — дати доступне пояснення Євангелія і православного віровчення, моральних засад християнського життя. І хоч свої книжки письменник прагнув протиставити творам протестантів і тих, що опинились під їхнім впливом, православна ієрархія в Україні і Росії засудила його твори як надто вже новаторські. Проте книжки, які приваблювали сучасників як змістом, так і майстерністю форми, залишались одними з найпопулярніших творів українського письменства тієї доби, що засвідчують рукописні копії і пізніші перевидання.
Репертуар українських Учительних Євангелій досить різноманітний. Часто набирали самодостатнього значення вставні новели — приклади з життя або з писемних джерел, що служили кращому засвоєнню моралізаторської спрямованості казань. Белетристичні вставки і публіцистичні акценти зближують пам’ятки полемічної й ораторсько-повчальної прози. Втім серед дослідників прийнято зараховувати всі їх до літератури, не розмежовуючи творів богословських і пам’яток красного письменства. Таке розмежування, однак, дедалі більше ставало на порядок денний із ускладненням жанрової системи, появою нових, суто літературних жанрів.