В цьому етапі (1925-28), центральну роль грав до самого кінця свого трагічного життя Микола Хвильовий, який застрілився в травні 1933 р.
Микола Хвильовий
Народжений 1893 p., М. Хвильовий письменник, блискучий стиліст, один з передових комуністичних діячів своєї доби, був людиною бурхливої і пристрасної вдачі. З його ім’ям пов’язані дії молодої генерації українських письменників, що поклали основи під українське культурне відродження того часу. Виступивши у своїх літературних творах проти просвітянщини як символу провінційної обмеженості та проти „малоросійської відсталости”, Хвильовий видвигає проблему унезалежнення України від РСФСР (тобто від Москви) та обстоює самостійність української духовності. Він вказує українській відродженій нації шлях до джерел світової культури, вказує на шлях рівняння на психологічну Європу і ставить Україну на чолі азійського ренесансу. Він таврує СССР як звироднілу міщанську державу, яка нечуваним терором довела народи колишньої царської Росії до жорстокого поневолення. Він, врешті, започатковує велику культурну дискусію, яка стала вирішним, історичного значення, чинником у загальному розвитку української національної і державницької ідеології.
Ця дискусія, з участю цілої плеяди визначних культурних діячів, з зокрема письменників тодішньої України, була викликана його ідеологічними памфлетами у формі збірок «Камо грядеши» (тобто «Куди йдеш»), «Думки проти течії» та «Апологети писаризму». Ці памфлети були очевидним визовом Кремлеві і партії московських більшовиків і закінчились трагічно: партія гримнула кулаком об стіл і остаточно приклала дискутантам ніж до горла . . .
Вихідною точкою для Хвильового-письменника була література. В памфлеті «Московські задрипанки» (з циклю «Апологети писаризму») він закликає рівняти українську літературу на кращі європейські зразки, на „психологічну Європу”, а в ніякому разі на російську. Нашого політичного союзу з Московщиною — твердив він — не треба путати з літературою, а навпаки; від російської літератури треба якомога швидше тікати, бо російська література тяжить над нами в віках, бо ми по рабськи її наслідуємо. Виховувати на ній наше мистецтво це значить — затримати його розвиток. Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль і на його прийоми. Це було перше гасло Хвильового, кинене Москві в умови окупаційного режиму.
А друге його гасло, це була ставка на «Азіатський ренесанс», що народилось у нього, мабуть, під впливом російської тези про «гнилий Захід». Він топлений теорією циклів у культурному розвиткові людства (за теорією О Шпенглера) і був переконаний у тому, що Україна, на чолі азійських відсталих народів, завдяки революції, культурно пережене Європу і стане месією сил. Отже бажання Хвильового було вивести українську культуру з провінційного пі даремного животіння на світові шляхи, а ідею азійського ренесансу ставить він не у плані російсько-радянського імперіалізму, а в плані українського культурного месіанства.
Але, висуваючи такі гасла, Хвильовий був свідомий і тих труднощів, які довелось зустрічати молодій українській державі, скованій радянською системою, Він добре розумів, що не село, а місто гратиме вирішальну роль в емансипації України, якщо вона має перед собою таку історичну місію. Бо місто — це організація всього матеріального і духового, це ключ до власної державної підметності. І тут третє гасло Хвильового: творення власного українського робітництва, українських інженерно-технічних кадрів, трудової інтелігенції.
Окремо виступив Хвильовий з наскрізь літературним гаслом „романтикою вітаїзму», що мало стати стилем культури, яку пропагували т.зв. „ваплітянці”, тобто члени Вільної Академії Пролетарської Літератури (існувала в pp. 1926-28). Під „романтикою вітаїзму” каже В. Державін, — треба розуміти відкинення т.зв. пролетарського реалізму чи діалектичного матеріалізму і боротьбу за справді високоцінне літературне мистецтво.
Крім ВАПЛІТЕ, біля якого громадились „хвильовисті”, в літературній дискусії брала теж участь київська група неокласиків, у проводі з визначним постом і критиком, професором Київського університету, Миколою Зеровим. Входили до неї такі видатні письменники, як М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Буркгард — Ю. Клен, П. Филипович та інші.
Завершенням ідеологічного обличчя Хвильового був його літературний твір «Вальдшнепи» (1927), в якому зовсім відверто демаскує більшовицьких окупантів і устами героїні Аглаї дає блискучу характеристику російської імперіалістичної інтелігенції.
Про вартість творів Хвильового, як письменника, є різні погляди; напр. такий наскрізь об’єктивний критик, як Св. Гординський уважає, що в прозі 20-тих років він займає чільне місце, та що його «Сині етюди» це фактичний початок нової української прози, а його писання, як от «Фрагмент», «Санаторійна зона», «Вальдшнепи», «Я», «Редактор Карк», «Арабески» — мають якості, яких паралелі важко віднайти в світовому письменстві.125 З другого боку, закидають Хвильовому літературну незавершеність, неврівноваженість, імпресіоністичну розпливчастість. Але коли в прозі Хвильового с розходження, то їх немає, якщо йдеться про нього, як центральну постать в українському літературному русі 20-их років.
Виступ Хвильового насторожив Кремль. Його вислужник А. Хвиля, у своїй рецензії безпощадно скритикував «Вальдшнепи», закидаючи авторові пропаганду націоналізму. На вимогу Кремля «Вальдшнепи» сконфісковано, а автор мусів формально відректися від другого тому цього твору. Цим каяттям Хвильовий купив собі право повороту з-закордону (куди виїхав як турист) в Україну, щоб могти далі вести боротьбу за свої позиції, але вже в більше
обережній формі. Прийшов отже період деякого відпряження, завдяки чому М. Куліш міг створити свої епохальні п’єси, міг працювати Курбасів театр «Березіль», чи О. Довженко міг продукувати свої фільми. Могла теж ще проходити українізація високих шкіл. Своїм каяттям Хвильовий відтягнув на п’ять літ розстріл українського культурного відродження.
Політичні погляди М. Хвильового. Другий етап українізації (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)