Ідеологія Шевченкова — це своєрідна історична програма, що її не зумів знищити досі ніякий окупант України. Це програма, що єднає всіх вільних українців у всіх обставинах життя нації; програма,
що її прийняли за основу всі українські самостійницькі рухи. І саме в цій винятковій все національності й у все об’єднуючій силі — вся суть Шевченкового слова, вся велич його духа.
Бо коли розглядати творчість Шевченка зі становища тодішньої української політичної думки (тобто 1840-60 років), то бачимо, що до його виступу, до появи «Кобзаря», а передовсім до появи його суспільно-політичних поем, українська політична думка в розумінні модерного українства або не існувала, або щойно народжувалась.
Розглядаючи ті часи й події, що попередили вихід Шевченка на арену історії України, можемо пригадати ось такі незаперечні факти: 1) що з упадком княжої державності загубилась на цілих 200 літ українська державницька думка і 2) що козаччина та гетьманщина, поза кількома відокремленими випадками свідомого державницького підходу до питань поневоленої батьківщини і її майбутнього, у практиці проявлялась тільки актами своєрідного автономізму. Бо ні у відношенні до історичної Польщі, ні до Московщини після Полтавського бою, українські гетьмани не мали ясно означених державницьких концепцій. Над психікою цілого ряду українських поколінь затяжіла неволя не тільки фізична, але й духова. Ідеал волі, що його видвигнуло козацтво українське, не був чітко визначений. Бракувало йому того ясно опре-діленого політичного ґрунту, без якого будь-яка дія неможлива. Замало було самих гасел за волю чи за віру, коли не було ясно і конкретно визначеної програми політичної дії. Не було того діяння, що на нього спромоглася щойно мазепинська еміграція. Бо хоч за Хмельницького, Дорошенка чи Мазепи політичні концепції самостійності України були поставлені на порядок дня, то вони появились або спізнено, або не було корисних обставин, щоб їх здійснити І чи треба ще пригадувати, які були наслідки того для України, де, після зруйнування запорозької Січі, скасування гетьманщини, заведення кріпацтва та цілого ряду реакційних указів на відтинку української культури, ще далеко до горезвісного Валуєвського указу про „не било, нет і не будет”. . ., в Україні Шевченкового часу „все від молдавина до фіна” трагічно мовчало
Такі саме були історично-політичні і соціальні обставини в Україні в час, коли виступив Шевченко. Крім тужливих згадок про славу козаччини, про славетне геройське Запоріжжя чи часи Гетьманщини, а в історіографії — крім патріотично написаної «Історії Русів» чи козацьких літописів, не було в Україні Шевченкової доби ні одного такого твору, не було ні одної провідної постаті, що могли би послужити йому справжнім стимулом, справжнім зразком чи натхненням … Бо не могла йому цього стимулу дати ні Котляревського «Енеїда», яку вважали тоді передовсім комічним твором, ні тим більше не могла ним бути Шашкевичева «Русалка Дністрова», про яку мабуть тоді Шевченко і не знав. До того ж і інші, хоч як важні твори для духового відродження України, мали таки передовсім літературний характер.
І тільки на такому тлі можна зрозуміти вагу появи «Кобзаря» в 1840 р. та велетенський вплив творчості Шевченка і його ідеології на українську політичну думку до революції 1917-18 pp. і сьогодні.
Появився бо Шевченків «Кобзар» у час, коли реальними виявами історичної України були руїни колишньої гетьманської столиці Суботова та Чигирина, звалища Батурина та могили трагічної мазепинської Полтави, чи, врешті, заорана Запорізька Січ. А речниками літературної України були письменники-романтики харківської та київської школи, які, йдучи слідами свого учителя Котляревського, показали придатність живої української мови для розвитку української літератури і виплекали любов до рідної мови, звеличали минуле України, але розвинути вищі громадсько-суспільні ідеї, захопити чаром великої поезії народ, зрушити цей народ з оков духової неволі та перетопити в горнилі вищих ідеалів — вони не мали сили. Ту велику титанічну силу Провидіння дало Шевченкові. І він іде в той народ, з якого вийшов. З далекого й холодного Петербурга відбуває дві подорожі в свою сонячну Україну, знайомиться з селянами, робітниками, а передовсім з українськими панами-поміщиками, представниками передової освіченої верстви народу. Він побачив, що поневолену Україну катує не тільки московський тиран, але помагають йому в цьому її, України, власні сини, розбагатіле панство, що майже зовсім втратили своє українське обличчя, загубили рідну українську традицію і задивлені в силу й велич російської імперії стали нічим іншим, як тільки підніжками Москви . . . Шевченко на власні очі побачив, що немає між ними провідників України, а є тільки слуги імперіалізму; немає патріотів, а є тільки кар’єристи, вірні прибічники отєчества чужого, заглушені московською блекотою, отруєні чужою культурою гречкосії. До трагічного болю він відчув, що є малороси, а немає справжніх українців … І тоді в його творчій свідомості виростає гаряче бажання змінити оцей трагічний стан. Він хоче відродити козачу націю, націю колись „завзятих, чубатих слов’яни, націю Святослава Завойовника, Романа Галицького, Хмельницького чи Мазепи. Він заповідає нову боротьбу за відновлення нашої козацької традиції; він плугом свого віщого слова оре зарослий бур’янами переліг України і сіє в серцях „живих, мертвих і ненароджених” слово своєї нової шевченківської правди.
З глибини серця він кличе до освіти, до своєї рідної, а не чужої мудрості, до любові свого народу і його славних традицій. Закликає до любові отого найменшого і найбільше покривдженого брата, до знищення класових і внутрішньо-національних різниць, а зрадників національної справи, отих недолюдків поганих перестерігає образом національної революції, яка прийде і суд чинитиме над винуватцями. „Пророчі ноти національної кобзи Шевченка були пророчим плачем і .пророчим взиванням кобзаря кобзарів українських. Сам Шевченко зробився не тим, яким я покинув його, їдучи з України … Це вже не був кобзар, а національний пророк. Мені здавалося, немов би перед нами сталося те, чого дознав на собі старозавітній посол Господній . . .” Так писав про Шевченка визначний письменник П. Куліш 1846 p., коли зустрівся з киянами, що дивились на Шевченка, як на світильник небесний. Отже, сучасне Шевченкові покоління відчуло, що силою своєї індивідуальносте він переростає всіх своїх сучасників, а його погляди на минуле і сучасне України сплетені з візією майбутнього, мають в собі щось справді пророчого . . .
І дійсно, з цілої галереї великих українських людей Шевченко перший поставив на рівні „грязь Москви і варшавське сміття”. . . Він був перший, що не знав ніяких компромісів ні зо своїми запроданими кар’єристами, ні з чужими поневолювачами. Ще далеко до появи перших українських політичних програм, як от «Україна Ірридента» Ю. Бачинського, чи «Самостійної України» Миколи Міхновського, що появились на переломі ХІХ-ХХ століть, Шевченко був першим безспірним самостійником, державником, соборником. Його «Кобзар», його «Щоденник» і його «Листи» всеціло пройняті ідеями соціального і національного визволення України. Не знаходимо теж у Шевченка ні слова про будь-яку федерацію чи будь-яку іншу подібну міжнаціональну злуку. Всяке об’єднання України з Московщиною він вважав за найбільше нещастя для України, за джерело ії фізичного, культурного й національного упадку. Тут і причина всіх докорів Хмельницькому за Переяслав; тут і генеза містерійного «Великого льоху», в якому за найменші залицяння, за найменші симпатії до Москви, караються українські душі. . . Цього наскрізь націоналістичного світогляду Шевченка не притемнює ні на момент інша ідейна концепція його і його співтоваришів Кирило-Мефодіївських братчиків, а саме — ідея слов’янофільства.
Віддзеркалюючи тоді разом з Костомаровим, автором «Книг битія українського народу» велике зацікавлення, що тоді було для ідеї культурної і
політичної спільноти слов’янських народів, Шевченко кількакратно дав цьому вислів „щоб усі слов’яни стали рідними братами”. Але той Шевченків панславізм був ярким протиставленням двом другим панславізмом: польському месіанізмові, який впевняв, що Польща має бути месією для всіх поневолених
Москвою народів, та російському панрусизмові, мовляв, Москва — третій Рим
і Москва та москалі є старшим братом усіх слов’ян. В противагу цим шкідливим теоріям Шевченків панславізм був українського типу. Це, правда, утопічний тобто нереальний панславізм, але шляхетніший і від польського, і від московського. Бо Шевченкова ідея братання слов’ян побудована на принципі рівно-рядного братання, на основах національної рівності, а не вищості і верховодства одного народу над другим. Увесь Шевченків світогляд — це світогляд високогуманної людини, яка сама терпіла і страдала, і знає ціну волі і тому нікому не бажає поневолення. Цей гуманізм і щирий український демократизм Шевченкових поглядів є саме другою, побіч самостійництва і державництва признакою світогляду нашого великого поета.
Національні погляди Шевченка
У національному світогляді Шевченка основну роль грають три символи: перший символ — це слава. Коли-небудь він говорить про славу, тобто славне минуле тепер поневоленого народу, то має на думці національну традицію. Другий символ це слово, а розуміє під ним Шевченко національну культуру.
А третій символ — це правда, тобто загальнолюдські вимоги. Отже Шевченків національний демократизм, або краще сказати — широко продуманий демократичний націоналізм, є саме і отією розгоновою силою до дії, до боротьби за Україну.
„Щоби збудити химерну волю
треба громадою обух сталить”
І оцей поетичний заклик до одностайної, односердечної дії в ім’я України і для України, це неначе другий «Заповіт». Він зовсім зриває з традицією тодішньої української політичної думки, що була підправлена чи то автономізмом чи опортунізмом, філософією непротивлення злу, або по сучасному висловлюючись, всякому пацифізмові. Він стає на шлях безкомпромісної революційної боротьби з усякою неволею й усякою тиранією. А від цього прометейського бунту до чину, до дії, і то збройної — один тільки крок: один тільки крок до символічної, вигостреної громадою, сокири.
І тут саме вперше в історії української духовності, притолоченої важким московським чоботом царя Миколи І., на весь ріст стає сильно і чітко поставлена ідея національної та державної волі, концепція великого Вашингтона з його новим і праведним законом. І в такому відношенні Шевченко, як суворий аналітик сучасного і справедливий суддя минулого, стає на п’єдестал пророка і креслить візії майбутньої України, кажучи: „А свого Вашингтона таки діждемося колись! . І врешті — в розвитку націонтворчої ідеології Шевченко, який, не бувши політиком, поклав тверді основи під напрямні політичної дії України, а не бувши вождем — визначив шляхи для збройного чину, залишає нам свій Заповіт. Залишає нам вінець своїх, кров’ю серця писаних бажань, віри і сподівань. Бо нічим іншим, як символом національної віри є саме Шевченків «Заповіт», що є наче б то нашим другим національним гімном.
Коротку, але як же вимовну характеристику Шевченка дає Іван Франко:
„Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури.
Він був самоуком — і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим.
Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.
Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любов до людей в ненависть і погорду . . .
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всезростаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори”.