Україні 22 грудня відзначається День дипломатії. Якщо згадати зовнішньополітичні контакти князів України-Русі з Візантією, державами Західної і Східної Європи, Сходу, Великого Степу, «шлюбну дипломатію» Ярослава Мудрого, можна з упевненістю сказати: вік цієї служби доволі поважний.
Воля Києва, підкріплена військовими дружинами і флотиліями бойових човнів, не раз і не двічі вносила корективи в розвиток євразійських процесів.
На шляху до державності
Свого часу в запорожців часто гостювали посли європейських монархів, які пропонували січовикам узяти участь у Всеєвропейській лізі християнської міліції, що протистояла турецькій експансії. Досвідченим дипломатом був гетьман Богдан Хмельницький. Він підтримував, здавалося б, взаємовиключні контакти з Кримським ханством, Московським царством, Угорщиною, Валахією, Швецією. Шукав порозуміння з українським гетьманом і ватажок Англійської революції Олівер Кромвель.
Несприятливі умови існування казацько-гетьманської держави, оточеної агресивними сусідами й ослабленої внутрішньою боротьбою, призвели наприкінці XVII століття до втрати як незалежних зовнішніх зносин (лебединою піснею стали дипломатичні маневри гетьмана Івана Мазепи між Швецією і Польщею), так і самої державної самостійності. Відродилася дипломатична служба лише 1917-го в контексті процесів державної розбудови.
День української дипломатії пов’язують з утворенням першого відомства закордонних справ у вітчизняній історії XX століття — Генерального секретаріату міжнародних справ у складі уряду Української Центральної Ради (УЦР). Прем’єр Володимир Винниченко 26 грудня 1917 року оголосив про заснування зовнішньополітичного відомства, а вже в січні 1918-го його перейменували на Міністерство закордонних справ (МЗС).
Очолив дипломатичну структуру Української Народної Республіки член партії соціалістів-федералістів Олександр Шульгин. Випускник Петербурзького університету, син відомого київського вченого-історика зі студентської лави долучився до українського руху й потрапив під негласний нагляд жандармів. Його брат Володимир загинув під Кругами. Зі слів сучасника, Олександр Якович був типовим представником української інтелігенції перших десятиліть XX століття. Великий ідеаліст щиро вірив у силу ідей демократії, упевнений у тому, що на цій основі Україна зможе налагодити відносини з іншими державами й народами.
Шульгин і в еміграції обстоював право України на державність. Прагнув «висунути українське питання на порядок денний міжнародної політики», з трибуни Ліги Націй підіймав завісу над злочинами сталінізму, багато років очолював дипломатію Державного Центру УНР в еміграції.
…Уже 24 грудня 1917 року уряд УНР надіслав усім країнам, що воювали, і нейтральним державам ноту, в якій зазначалося, що Україна виступає самостійно в міжнародних справах через власний уряд, що виражає інтереси українського народу. Політичні симпатії УЦР були на стороні Антанти, але мати справу спочатку довелося з австро-німецьким блоком (Четверним союзом, у якому були ще й Туреччина та Болгарія), заінтересованим у припиненні боротьби на Сході й постачанні продовольства з України. На початку січня 1918-го до Берестя (Бреста) на переговори прибула від
УНР делегація на чолі з 33-річним есером Всеволодом Голубовичем — майбутнім прем’єром і главою МЗС. Принципово змінив статус делегації ухвалений 22 січня ІѴ Універсал УЦР, що утвердив державний суверенітет України. Цим документом проголошено прагнення УНР жити в мирі й добросусідстві з усіма народами за умови невтручання в її внутрішні справи.
Брест став першою школою дипломатії для вчорашніх студентів і різночинців, що мали за плечима лише мітинговий досвід бурхливого 1917-го. Утім, учнями вони виявилися здібними, а наставниками були кадрові імперські дипломати й генералітет. Дії неофітів високо оцінили партнери. «їхні розмови, — згадував кайзерівський воєначальник Людендорф, — спиралися на практичні основи й не губилися у сфері фантастичних планів на майбутнє». «Незважаючи на молодий вік, — зазначав представник німецького генштабу Гофман, — вони твердо стояли в переговорах при оголошених ними умовах і не відступали від них ні на крок». Українські дипломати «виявили достатню зрілість, щоб використовувати сприятливу для них ситуацію», — це слова міністра закордонних справ Австро-Угорщини графа Черніна.
У ніч проти 9 лютого 1918 року, коли уряд УНР і залишки її війська відходили в напрямку Житомира з охопленої пожежами столиці, було підписано Берестейську мирну угоду між УНР і Четверним союзом — перший міжнародно-правовий акт на шляху до припинення світової війни. Передбачалося, зокрема, взаємне визнання суверенітету і кордонів, подальший розвиток дипломатичних і консульських відносин, обмін військовополоненими. Однак під тиском нових «союзників» довелося піти на підписання 18 лютого військової конвенції, що передбачала розміщення в Україні «для боротьби з більшовиками» австро-німецького контингенту, який виріс до 450 тисяч багнетів. Протокол про економічне співробітництво від 23 квітня зобов’язав УНР поставити в обмін на промислові товари шістдесят мільйонів пудів зерна, мільйони пудів цукру, м’яса, а також залізну руду й іншу сировину. Очевидь, щоправда, виявилася драматичною…
В Україні відкривалися представництва держав Четверного союзу (болгарське, наприклад, очолив колишній ректор Софійського університету Іван Шишманов — зять відомого історика Михайла Драгоманова), із чим пов’язані й курйози «дитинства» тогочасної вітчизняної дипломатії. Німецький посол Мумм фон Шварценштайн прибув з візитом увічливості до нового глави МЗС УНР 27-річного Миколи Любинського. Український дипломат жив у мезоніні маленького будинку на одній з вузьких вуличок Києва, мав двокімнатну квартиру. Коли прибув пан посол, міністр саме сидів неприбраним на кухні — допомагав дружині прати білизну. Слузі фон-барона, що увійшов доповісти, товариш міністра, який, на щастя, був у квартирі, зумів пояснити, що «Його Превосходительства зараз немає вдома». Зустріч, звісна річ, провели наступного дня в особняку МЗС на вулиці Терещенківській.
Українська дипломатія доби Гетьманату
Центральна Рада, що не спромоглася забезпечити належного контролю над державою, не влаштовувала новоявлених союзників. Останні інспірували переворот 29 квітня 1918 року, внаслідок якого владу, як відомо, перебрав представник українського аристократичного роду генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Хоч би як відгукувалися про нього «ліві» опоненти-сучасники, хоч би як ламали списи історики, але правління гетьмана на ділі стало плідним періодом розбудови держави, її війська та загального піднесення української культури. Було створено нову структуру МЗС, закладено організаційно-правові основи роботи дипломатичних і консульських представництв, сформовано військовий аташат. Розгорталася консульська діяльність: планувалося мати п’ятдесят сім цих установ у двадцяти чотирьох країнах, а також в окремих регіонах Росії. Власні представництва в Україні, крім зазначених держав, відкрили Азербайджан, Вірменія, Грузія. До середини грудня 1918-го у країні працювали тридцять три консульства дев’ятнадцяти країн.
За гетьмана укладено попередню мирну угоду з радянською Росією, що передбачала делімітацію кордонів, стали реальністю економічна конвенція і таємний договір про взаємодопомогу з Військом Донським. Розпочався візит Павла Скоропадського до Берліна 4—17 серпня (відносини з австро-німецьким блоком були, за висловом глави гетьманського МЗС, основними питаннями не тільки закордонної політики України, але й питаннями її існування як держави. Урегульовано деякі спірні територіально-майнові питання з Румунією.
Ефективною була кадрова політика гетьмана, який закликав чиновників УНР служити Україні. Відомий історик, громадський діяч Дмитро Дорошенко, очоливши МЗС, вийшов з партії соціалістів-федералістів. «Повагу заслужив Д. Дорошенко, — писав про нього згодом дипломат П. Ковалів, — своїм умінням утримати майже всіх співробітників міністерства, і не тільки зберегти їх, а й примусити сумлінно працювати». Посольство у Відні очолював засновник української політології історик В’ячеслав Липинський. «Як вихованець Краківського університету він чудово знав не лише польську мову й історію, але й польський характер, і був… надзвичайно цінною людиною на тій високій посаді», — зазначав сучасник. Липинський домагався від Відня створення автономного Коронного краю (Галичина й Буковина), що передбачалося секретним протоколом Берестейського миру. Польській аристократії цього не хотілося. Посол України в Німеччині, відомий етнограф, заступник голови Наукового товариства імені Тараса Шевченка, перенесеного до Києва Михайлом Грушевським, барон Федір (Теодор) Штайнгель перетворив посольство на «один із центрів тогочасного дипломатичного товариства в Берліні».
За доби гетьманату служити в МЗС — привілей був доволі сумнівний. Так, представника на Кубані полковника царського війська Федора Боржинського, коли той повертався до Києва, схопили білі під Маріуполем і розстріляли за перехід на службу Україні. Зберігся в архіві лист співробітників МЗС Української Держави міністрові (жовтень 1918-го): «Плата службовцям встановлена на такому рівні, що для більшої їх частини аж ніяк не забезпечує нормальних умов повсякденного життя… Зіставлення цін за травень цього року із цінами нинішніми показує, що ціни на продукти виросли майже вдвічі, а від початку війни — у 15—20 разів… Дехто зі службовців державних установ змушений займатися спекуляцією, а декотрі прямо переходять у приватні установи… Масового відпливу працівників з державної служби поки що немає, оскільки на державній службі не просто працівники, а свідки й учасники зародження державності своєї батьківщини».
Безумовні успіхи гетьманської дипломатії контрастували із соціальною напругою всередині країни. Ширився селянський рух: авторитет влади підривала сваволя окупантів, що грабували Україну. В умовах загрози агресії більшовицької Росії та обструкції Антанти гетьман підписав 14 листопада Грамоту про федерацію з некомуністичною Росією. Після повстання, підготовленого лівими партіями, владу гетьмана було повалено. У запалі боротьби мало хто брав до уваги стратегічні задуми Скоропадського й те, що «політика — це мистецтво можливого». Згодом Дорошенко писав: «Гетьман зважився формально проголосити федерацію з Росією, сподіваючись, що Антанта захистить Україну від більшовиків, а він у такий спосіб збереже українську державність, виграє час для формування регулярного українського війська й тоді зможе інакше говорити і з самою Антантою».
Дипломатія доби Директорії
Директорії УНР довелося проводити зовнішню політику в більш складних умовах. Червоних зміняли білі з їхньою мрією про «єдину й неподільну». Закарпаття окупувала Чехо-Словаччина, Буковину— Румунія. Після запеклого опору Українській галицькій армії перейшли під контроль поляків Східна Галичина й Західна Волинь.
У відносно мирні перші місяці Директорія встигла сформувати 23 дипмісії. Однак в умовах украй обмеженого визнання української державності де-юре й негативного сприйняття її великими країнами казати про повноцінну політичну роботу не доводилося. Представництва віддавали перевагу пропаганді: МЗС указував (квітень 1919-го), що основне завдання місій — правильно інформувати європейську громадськість про українські справи. Російські й польські шовіністи затято вели контрпропаганду. «Малорусини є плем’ям без історії», — твердив лідер польських «ультра» Роман Дмовський.
Незадовільним був і зв’язок з урядом, який тільки й робив, що «кочував» через наближення фронтової смуги. У листопаді 1919 року фінансування місій скоротилося наполовину, а у вересні 1920-го урізали три чверті штатів. Дипломати УНР в Австрії були змушені опалювати приміщення підшивками газет…
Особливі надії покладалися на Версальську мирну конференцію — там вирішувалася доля повоєнної Європи. Українській делегації на чолі з інженером Григорієм Сидоренком надали тільки статус спостерігача. «Здавалося б, що весь культурний світ, особливо держави Антанти, ш,о проголосили право народів на самовизначення, підтримають матеріально й морально Директорію УНР, — зазначалося в посланні прем’єра УНР Бориса Мартоса президентові конференції. — Але на превеликий жаль, і на подив демократій цілого світу, Антанта через наклепи ворогів України, російських і польських імперіалістів, затягує справу визнання суверенних прав українського народу». Як відомо, все закінчилося визнанням у Версалі прав іноземних держав на західноукраїнські землі. Симон Петлюра був змушений підписати у квітні 1920-го вкрай невигідний Україні Варшавський договір, за яким УНР відмовилася від 160 тисяч квадратних кілометрів території і віддала під польський контроль стратегічно важливі сфери державного житгя в обмін на допомогу в боротьбі проти більшовиків.
Через політичну кон’юнктуру пішло з МЗС багато співробітників доби гетьманату. На дипломатичне поприще, згадував політичний діяч Володимир Андрієвський, насамперед висувалися партійні товариші, «на відповідальні дипломатичні посади часто призначалися малограмотні «юнаки» і всілякі авантюристи, які заручилися рекомендацією в якогось партійного товариша». За спостереженням політика Володимира Левицького, серед тих, хто їхав до європейських столиць «у шинелях, гімнастерках, із мішками хліба і сала…» більшість не вміла хоч якось культурно поводитися, зовсім не знала й не розуміла мови тих держав, до яких була послана з місією.
Персонал українських представництв утворив кістяк інтелектуальної еліти політеміграції міжвоєнного періоду, що згуртувалася навколо Українського вільного університету в Празі, Українських інститутів у Варшаві й Берліні. По-різному склалися долі дипломатів 1917—1920 років. Жертвами репресій стали В. Голубович, міністри закордонних справ М. Любинський, В. Чехівський, А. Ніковський. Представників у Чехо-Словаччині (М. Славинський) і Угорщині (М. Ґалаґан) заарештували смершівці в 1945 році.
Славинський помер у Лук’янівській в’язниці, Ґалаґан звільнився з таборів, відсидівши десять років…
Було б несправедливо залишити без уваги дипломатію радянської України в перші роки її існування. До ліквідації Наркомату закордонних справ у 1923 році Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) мала низку повноважних представництв і консульств у Німеччині, Англії, Італії, Австрії, Чехо-Словаччині, Польщі, країнах Балтії, уклала сорок п’ять міждержавних актів. Очолював наркомат досвідчений політик, голова Раднаркому республіки Християн Раковський, який не раз заявляв з високої трибуни про потребу «дев’ять десятих повноважень Центру передати республікам». Харківські дипломати пропонували додати в положення про Наркомат закордонних справ СРСР такий пункт: у країнах, де «інтереси УСРР є переважними» (Східна Європа, Балкани, Австрія), кандидатури на повпредів висуваються Україною. А де інтереси «значні» (США, Німеччина, Франція, Італія, Туреччина, Канада), УСРР висуває радників і перших секретарів представництв.
Як відзначала в листопаді 1922-го празька «Трибуна», участь України в турецько-грецькому конфлікті показала самостійність харківського уряду. Москва звинуватила його в сепаратизмі, а Раковський потрапив у немилість. Особливо гнівила Кремль діяльність українських представництв за кордоном, які укладали угоди без відома Москви. Дипломатичне відомство УРСР відтворили 1944 року, але воно не мало представництв. Ця обставина, а головне — членство в ООН від часу її заснування в 1945-му, стало важливим чинником, що згодом полегшив суверенній Україні вихід на світову арену.