В історії політичного та інтелектуального життя українського народу особливе місце посідають 40-ві роки XIX століття. Саме тоді з новою силою відроджуються українські визвольні ідеї, що дістали новий імпульс після епохи декабристів і революційної боротьби 30-х років XIX століття.
Поширення історичних та просвітницьких концепцій, розвиток новітньої української літературної мови та літератури, піднесення нових центрів освіти, особливо Київського університету св. Володимира, де зіткнулися і протиборствували визвольні ідеї українського, російського і польського визвольних рухів, витворює нове покоління української демократичної інтелігенції. Вона продовжує пошук оптимальних шляхів історичного розвитку українського народу, а, отже, робить спробу спрямувати в цьому напрямі й український визвольний рух.
Пошук українцями своєї національної концепції, проте, не відповідав ні польським інтересам, ні інтересам офіційного самодержавно-кріпосницького режиму Росії. Як зазначає відомий сучасний політолог Роман Шпорлюк, українська ідея почала «підважувати російську єдність… Ідея, згідно з якою українці, подібно до чехів чи поляків, становили окремий народ і не поступалися в цьому відношенні росіянам, в очах останніх була тотожною ідеї розвалу Росії».
Проте українська освічена верхівка, як і в інших недержавних народів, передусім боролась за своє відродження не насильницькими засобами, а шляхом творення нової літературної мови, літератури, культури. І ому її представників часом називали «мовними стратегами», «мовними маніпуляторами», «філологічними філософами» чи «філологічними бунтівниками».
Українська історична наука також нерішуче утверджувала свою українську осібність. Як згодом писав М. Драгоманов, тогочасні українські історики більше «налягали на війну України з Польщею за віру та за козацькі права, а крепацьку справу обходили; про те ж, як і Москва неволила українців і в кінець завела серед них крепацтво, то й зовсім мусили мовчати».
І все ж процес формування власної національної самосвідомості у народів Європи, як і в народі українському, зупинити було неможливо. Хоч і повільно, але викристалізовувалися його основні сегменти, рельєфніше і динамічніше продовжували розвиватись її складові частини.
В Європі після спалаху активної боротьби визвольних сил у 30-х роках XIX ст. проти старих монархічних режимів та розгрому на території Правобережної України розгалуженої польської революційної організації «Співдружність польського народу» з початку 40-х років розпочинається нова хвиля піднесення національно-визвольних рухів.
Уже з другої половини 40-х років у країнах Центральної і Західної Європи відбувається ряд могутніх революційних вибухів. Це — повстання селян 1846 р. в Галичині, це революційні висунули у Франції, Німеччині, Угорщині, Італії. В інших країнах, у т. ч. й у Росії та в Україні (на її правобережній частині) створюються численні нелегальні гуртки й організації, які також ставлять питання про оновлення чинних політичних режимів і визволення — як від кріпосництва, так і від самоправства царського управління.
Національно-визвольні державницькі концепції німецьких мислителів Й. Гердера, Ф. Ліста, польських емігрантських організацій, чеських, зокрема чеського історика Ф. Палацького, набувають величезної популярності й сприяють розвитку національно-визвольних ідей серед багатьох народів, зокрема й серед української громадськості. Так, приміром, Палацький писав: «Жодна нація на землі не мас права вимагати від своїх сусідів, щоб вони жертвували собою задля її вигоди, жодна нація не повинна зрікатися себе чи приносити себе в жертву для блага її сусідів. Природа не знає ані панівних, ані пригноблених націй».
Тогочасні європейські теоретики національного питання вбачали єдиний вихід для вільного розвитку народів, що втратили свою державність, у створенні або відновленні власної національної держави, яка могла б захистити їх, їхню мову, освіту, літературу, економіку, самобутність у цілому.
Таким чином, європейський націоналізм виходив за межі культурництва й набував політичного змісту, висуваючи на перше місце питання національного державотворення. У такий спосіб націоналізм як ідеологія визволення і державотворення стає головним чинником у європейському національно-визвольному русі.
Особливе значення ці ідеї мали для слов’янських народів південно-західної, західної і центральної частин Європи, які перебували під владою найбільших тодішніх імперій — Австрії, Прусії, Росії і Туреччини.
В Україні вони теж знаходять собі прихильників. У зв’язку з посиленням феодально-кріпосницької кризи в Російській імперії зростає невдоволення і в середовищі освічених кіл, у спеціальній літературі добре реконструйовано соціальну атмосферу тогочасного українського села. Селян-кріпаків поміщики примушували виконувати непосильну панщину, їх продавали, як худобу, часто без земельного наділу, за непокору панові чи його урядникам, жорстоко карали — били батогами, виривали ніздрі, віддавали на довічну військову службу у віддалені кінці імперії, де на них чекала безупинна муштра і брутальні знущання. У 1845 р. з’явився закон про покарання неслухняних селян, де ряд пунктів визначав офіційно, що «за вперте непідкорення» селянина своєму панові він піддається «покаранню різками від двадцяти до п’ятдесяти ударів».
Ще гіршим було становище селян у маєтках польських панів на Правобережній Україні. Один із російських чиновників А.Солтановський писав, що тут сікти селян «можна було скільки завгодно (можна бурю і до смерті засікти)… Жінок сікли нарівні з чоловіками. Сікли кріпаків пани і пані, сікли їх управителі, сікли економи, сікли поліцейські та всякі інші власті».
Міське населення в Україні також було невдоволене. В 1830 р. уряд ліквідував у містах України самоврядування — Магдебурзьке право. На Правобережній Україні йшов інтенсивний процес перетворення католицьких та уніатських храмів на православні. Щодо економічного життя міст, то тут серед купців і промисловців перевага надавалась росіянам. Так, серед них росіяни становили 44,6 відсотка, євреї — 17,4, а українці — 28,7 відсотка. Відповідно російський капітал, за даними відомого російського дослідника П. Зайончковського, становив 52,6 відсотка, а український — тільки 22,2 відсотка.
Усі ці явища спричинили порушення суспільної стабільності. Уже у 1843 р. київський генерал-губернатор Д. Бібіков з тривогою доповідав про становище кріпаків, що «… поміщики використовують у роботі селян у свята, зверх інвентарів (визначених норм -авт.) і належного числа днів, пригнічують податками, погано годують, жорстоко карають, утримують у заперті, в колодках, бриють голови й ін…». Декотрі селяни не витримують і кінчають життя самогубством; «таких було протягом 1842 року 314»’®.
Як відомо, російський уряд нічим не обмежував кріпосницький гніт на Лівобережній і в Південній Україні. Натомість на Правобережжі, де лишалось польське землеволодіння, намагався виставити себе захисником православного українського населення і спрямувати невдоволення українського населення проти польських поміщиків. Київський генерал-губернатор, проводячи антипольську політику, давав розпорядження про закриття польських шкіл і створення російськомовних навчальних закладів, зокрема і в селах. Щоб посилили обрусіння польського дворянства, у Києві в 1838 р. був відкритий «Институт благородных девиц». Крім того, православна церква дістала також право відкривати свої народні школи.
За сприяння Д.Г. Бібікова у Києві відкривається відома наукова установа «Временная комиссия для разбора древних актов в Киеве» (1843). Крім власне основної наукової діяльності — збирання й публікації документів — вона мала й іншу мету — довести, що Правобережна Україна є «истинно-русским краем, а не польским».
Усі ці суперечності українського суспільного життя викликали посилену увагу громадськості до подальшої долі України. Ці процеси активізувалися подіями на європейському континенті. Від початку 40-х років звідти надходили відомості про значні успіхи в боротьбі зі старими режимами: Іспанія і Португалія звільнилися від династії Бурбонів, у Прусії й Норвегії запроваджувалася нова система державного устрою. У Франції також було неспокійно. Тут, крім іншого, в середовищі польської еміграції, що концентрувалась навколо літературного товариства «Слов’яно-народне владо», активізуються революційні настрої. Взагалі російські жандарми вважали, що саме поляки цієї революційної еміграції «при всіх збуреннях, що відбувались у 1848 р. в Європі, були однією з головних до того пружин».
І справді, видатну роль відіграв відомий польський поет А. Міцкевич з його знаменитою програмою «Книги буття польського народу і книги польського пілігримства» та ідеєю єдності західних слов’ян (про що вже не раз згадувалося в дослідницькій літературі). Російські жандарми вважали, идо хоча ніяких товариських стосунків з українськими громадськими діячами поляки не підтримували, саме це товариство польських емігрантів продукувало «думку і нашим молодим людям, уродженцям Малоросії, спонукало мріяти про відновлення попередньої вольниці та своєї батьківщини»’^. Зрозуміло, що вони лише продовжували ідеї та думки, висловлені [це в 20-х роках XIX ст. учасниками київської масонської ложі «З’єднані слов’яни».
Відомо також і про подібні слов’янофільські ідеї чеських громадських діячів П. Шафарика, В. Ганки, Я. Коллара та ІН. Українська та російська преса час від часу надавала їм сторінки для публікацій своїх статей.
У Росії серед ліберальної інтелігенції у 40-х роках також поширюються ідеї слов’янської єдності, які самодержавний уряд прагнув використати в своїх інтересах.
Не стояли осторонь цих процесів українські публіцисти, які також виявляють великий інтерес до становища західних і південних слов’ян та до ідей їх об’єднання. Як зазначалося, ці ідеї з’являються в 20-х роках XIX ст. в Києві в середовищі таємних організацій масонського і декабристського напрямів. У 40-х роках слов’янському питанню присвячують статті відомі українські вчені і письменники — А. Метлинський, В. Каразін, П. Куліш, І. Срезневський, М. Максимович та інші у таких збірниках і альманахах як «Сніп», «Ластівка», «Молодик» та ін.
Зацікавленість до вивчення історії українського народу та споріднених слов’янських народів, ідеї їхньої культурної спільноти і близькості, а також можливості зближення на федеративних засадах починає звучати у лекціях, бесідах, розмовах відомих професорів істориків та філологів Харківського та Київського університетів — І. Срезневського, М. Іванишева, В. Смирницького, О. Склабовського, М. Максимовича та ін. їхні думки поширювались серед широкої студентської аудиторії.
У Харківському університеті слов’янське питання серйозно дискутувалися в середовищі як викладачів, так і студентів. Це питання стає однією із форм обговорення національно-визвольних проблем не лише усіх слов’ян, а й кожного окремого слов’янського народу, в тому числі й українського. І це обговорення історичної долі слов’ян стає рівнозначним обговоренню проблем перспектив національно-визвольної боротьби за свою власну державність. Ось чому ідея слов’янської федерації сама по собі приховувала революційний зміст. Адже створення національних держав у слов’ян передбачало повалення монархій -в Австрії, Прусії, Росії, Туреччині. Логічними були наступні кроки — організація у слов’янських народів нових демократичних республіканських органів влади. По суті, це означало глибокі соціальні і політичні зміни революційного характеру.
У часи миколаївської реакції, коли заборонялись будь-які розмови про суспільні проблеми, а освічене й політично активне середовище опинялось під підозрою, дискусії серед інтелігенції і студенства не могли не викликати в урядових колах тривоги. Жандармське III відділення уже з 1839 р. почало бити тривогу і попереджати урядові канцелярії, що з’явилась «строга необхідність напружувати всю свою увагу на пощиренні в Європі бажання до переміни порядку речей»,бо ці «бажання» приходять і в Росію. Це змушувало поліцію «посилити спостереження за рухом умів у межах держави, вдатися до всіх можливих засобів, аби влаштувати пильні зв’язки, які перебувають поза нею», «щоб упереджувати шкідливі задуми, котрі можуть похитнути спокій Росії»
Спочатку занепокоєння викликали польські емігранти та їхні таємні організації, які засилали на терени Російської імперії численних революційних емісарів з метою створити там центри майбутнього повстання. Ці емісари діяли на прибалтійських, білоруських і українських землях. Про якусь непокору місцевого населення згадки були незначні. Інколи в поліцейських повідомленнях у позитивному плані згадувалися фіни та народи Кавказу, які виявляють покору та «вдячність» за турботу, яку «уряд виявляє про їхній добробут». Згадується тут і єврейське населення, що також «віддане напюму урядові, хоча, може бути, з єдиних причин користолюбства», але воно є «досить корисним політичним знаряддям для нагляду за поляками».
Але постійно в цих звітах повідомлялося про народні заворушення, про жорстокість поміщиків, які до смерті забивали своїх кріпаків — чоловіків і навіть вагітних жінок. Так, за 1844 рік загинуло від рук поміщицьких сатрапів 80 осіб, у тому числі від побитих вагітних жінок було 18 мертвонароджених дітей
З 1845-1847 рр. починає з’являтися інформація, яка, вважають жандарми, «змушувала уряд вдаватись до заходів обережності». Основною виною цьому були вже не тільки польські революціонери, а й українці, які починають доставляти клопіт урядові, бо «учені малоросіяни задумувалися про часи гетьманщини й самобутності…», тоді як у попередні роки, пишуть вони, «Україна завжди була однією із пайспокійніших областей».
На переконання жандармів, головна причина полягала в тому, ш,о «вчителі й вихованці університету св. Володимира через близькість до західних слов’ян перейняли в них пристрасть до старовини і народності і, розмірковуючи про всі слов’янські племена, дійшли до ідеї про з’єднання їх в одну державу…, віддались розмірковуванням про відновлення мови, звичаїв і народності Малоросії». Отже, думати про мову і звичаї — не можна було. Зацитуємо далі цей цікавий документ: «немає сумніву, — пишуть його автори, — Ш.О прагнення це, продовжуючись і розширюючись, могло б закорінити в малоросіянах думку про уявний гніт їх Російською державою й можливістю існувати окремо, підбурювати до обурливих спроб і поставити край у таке ж хистке становище, в якому перебуває Польща й повернені від неї губернії».
Отже, ні вивчати історію слов’ян, ні задумуватись й розмірковувати над їхньою долею не можна , бо тоді українцям захочеться, як і полякам, «існувати окремо…». Це вже було небезпечно для майбутнього імперії. Коли ж урахувати, що й інші «підвладні Росії народи від розмірковування про народність кожного племені могли б, подібно до малоросіян, перейти до бажання досягти самобутнього існування», то це вже становило пряму загрозу існуванню самодержавного режиму.
Проте черговий звіт шефа жандармів О.Ф. Орлова Миколі І завершувався оптимістично: «…ці судження й розмірковування публіки не мали шкідливих наслідків.. .любов і відданість усіх верств, безперечно, належить Вам і Вашому Царственому дому».
За жандармським звітом послідували жорстокі заходи самодержавного режиму. Насамперед було оголошене повеління, щоб начальство і цензура усіх навчальних закладів стежили за викладачами, аби вони у своїх лекціях і книгах «усі висновки свої схиляли до звеличення не Малоросії, Польщі, Литви та інших країн окремо, але Російської імперії».
У Києві почались арешти. Вже після перших допитів виявилося, що в Києві вже більше року існує таємне українське товариство під назвою «Братство св. Кирила і Мефодія» або Кирило-Мефодіївське товариство