Період історичної боротьби між православними та греко-. католиками у XVI — XVII ст. досі впливає, хоч і не так принципово, як півстоліття тому, на цивілізаційні взаємини між двома рівнорядними гілками української орієнтальної християнської традиції.
Війна з уніатською Церквою була однією зі складових війни українського козацтва в добу Хмельниччини і до встановлення Вічного миру 1686 р. На цій віросповідній різниці грало постійно офіційне російське православ’я на українських землях, намагаючись на цій підставі протиставляти українців-православних і українців греко-католиків, натомість ставити знак рівності між православними українцями й православними росіянами на основі існування примарного спільного “русского мира”.
Якщо українське православ’я на рівні першоієрархів і міської церкви в XIX — на поч. XX ст, стало складовою російської Церкви в Україні, то греко-католицька Церква в цей час культурально спольщилася. Але з іншого боку завдяки віросповідній різниці з римо-католицькою Церквою не відбулося й культурного спольщення еліти, яка в Галичині переважно була священицького походження. Греко-католицькі священики були єдиною інтелігентською верствою на Західній Україні: майже всі перші народовці Галичини були синами парохів.
Завдяки митрополиту Андрею Шептицькому греко-католицька Церква стала з кінця XIX ст. фактично українською національною Церквою, підтримавши боротьбу народовців у Галичині за утвердження української політичної окремішності. Андрей Шептицький — перший галицький митрополит УГКЦ, який концептуально зробив важливі кроки до повернення Церкви на орієнтальний напрямок. Він заснував Студитський чернечий орден. Орієнтальна традиція наблизила УГКЦ до українського православ’я Наддніпрянщини. Як національного діяча Андрея Шептицького сприйняли за свого пастиря й віряни-наддніпрянці. Не випадково його кандидатуру після Лютневої революції 1917 р. розглядали на посаду київського православного митрополита.
Андрей Шептицький розпочав поширення греко-католицизму на Схід. Був одним із творців Російської греко-католицької церкви, сприяв місіонерській діяльності священиків греко-католиків на Східній Україні, чим заклав фундаменти до місійного порозуміння між українцями-православними й українцями східного католицького обряду.
При існуванні деяких відмінностей, передусім підпорядкованості УГКЦ юрисдикції Папи Римського, між УПЦ КП і греко-католицькою Церквою у фундаментальних поглядах на духовний розвиток України не існує принципових розбіжностей. У перспективі не можна відкидати можливостей злиття обох церков у єдину українську канонічну християнську Церкву.
УГКЦ, маючи досвід організаційної дисципліни, розгалужену структуру, своєю наближеністю до мирського життя простих громадян дає добрий приклад до самоорганізації УПЦ КП. В останні двадцять років є підстави більше говорити про взаєморозуміння та співпрацю між УГКЦ і УПЦ КП, ніж про конкуренцію та взаємопоборення. Ми є свідками низки спільних дій православних і греко-католиків.
Майбутнє російської православної Церкви має відповідати її реальному історичному статусові — як колоніальної Церкви в Україні, яка має на меті затримання культурної підпорядкованості українця, його ментальної залежності від московської Церкви в Росії. Її впливи мають з часом
зменшуватися, а кількісно вона повинна відповідати співвідношенню в Україні українського та російського етносів.
Для успіху українського християнства велике значення має державна підтримка ідеї помісності, недвозначної підтримки української Церкви з боку президента України та Верховної Ради. Лише спільними зусиллями вірних і держави можна досягти поступу в цьому питанні.