Своєрідним перехідним днем між розвагами і будніми клопотами було невелике святце Івана Хрестителя (Предтечі), або посвятки, що припадало на другий день після Водохрещ.
У давнину в цей день господар брав той хліб-сіль, що лежав під образами ще від «багатої куті», ламав на шматки і роздавав худобі разом із сіном як останні різдвяні дари, щоб здоровою та плідною була.
Від Різдва і до Водохрещ по воду ходили тільки чоловіки і парубки, жінкам це вважалося за гріх. Тому на посвятки жінки ставили чоловікам могорич — за те, що «справно воду носили». Це відбувалося, як правило, у корчмі або шинку. Але це не було пиятикою, скоріше обряд давав привід зібратися, трохи повеселитися та обговорити важливі громадські чи господарські справи, бо за час свят зібралося вже чимало нагальної роботи. Тому й казали: «Після Предтечі хто не робить, того б’ють у плечі».