До 1905 р. вільної української журналістики в Україні взагалі не було. Єдиний науково-белетристичний журнал «Киевская Старина», що втримувався за громадські гроші, був видаваний російською мовою.
Ця відсутність української періодики безперечно гальмувала розвиток культури взагалі, а літератури зокрема. Суспільно-громадське чи культурне життя тодішніх українців насвітлювала інколи російська періодична (так поступова, як і реакційна) преса. До цієї останньої категорії належав неславної пам’яті «Киевлянин», який був органом російських шовіністичних монархічних кіл, що, в ім’я гасла „не било, нєт і бить не может”, виступав проти всього, що українське, зокрема проти мови, літератури, як теж постійно закликав уряд до заборон і репресій усіх проявів української культури. З цих причин українські письменники Наддніпрянщини до 1905 р. друкували свої твори в періодичних виданнях Галичини чи Буковини.
Щойно після революції 1905 р. стали появлятися у східній Україні перші періодики, які в парі з галицько-буковинською пресою стали поважним чинником в актуалізації громадсько-політичного та культурного життя.
Першою ластівкою українського друкованого слова був, уже попередньо згаданий, без дозволу влади виданий у 1905 p., часопис «Хлібороб» у Лубнах. Але фактично щойно скасування превентивної цензури в Росії (листопад 1905) уможливило появу українських періодиків, яких доля все таки була в руках всевладної місцевої адміністрації. Часті конфіскати, заборони, арешти редакторів — були на денному порядку. І цієї долі зазнало багато періодиків: вони народжувались і вчасно вмирали. Були теж випадки, що на те чи інше видання влада принципіяльно не давала дозволу . . . Таким чином у 1906 р. мало тут виходити 34 видань, а побачило світ лише 16, бо царська адміністрація всіми засобами старалася вкорочувати життя українській пресі. Отже свобода преси і друку були звичайною фікцією.
І так напр. у 1905 p., вже після проголошення „свободи преси”, з’явились два українські періодики: «Рідний Край» у Полтаві та «Громадська Думка» в Києві. На початку 1906 р. було їх уже 16, наприкінці цього ж року — вже тільки 4. В 1909 р. знову 17 в різних місцевостях, різного призначення і часу тривання. З різних періодиків найдовше протривали «Громадська Думка» (згодом перейменована на «Раду»), «Нова Громада», «Українська Хата» і «Світова зірниця».
Перша з них, «Громадська Думка», основана заходами відомого патріота мецената Євгена Чикаленка, стала першим щоденним часописом придніпрянських українців і він був досить популярним: відображав революційні настрої Росії і зокрема України. Містив він теж вірші і прозові твори деяких українських письменників. Після заборони, на 9-ому місяці існування, у 1906 р. почав він виходити як щоденник «Рада», який проіснував до 1914 р. Довкруги «Ради» зібрався гурт таких визначних патріотів-діячів, як Петлюра, Ніковський,
Королів-Старий, Старицька-Черняхівська, Б. Грінченко та інші. Для цього середовища найвищим ідеалом була національно-культурна автономія для України. На сторінках «Ради», крім літературних творів, друкувалися статті, присвячені українському театрові, музиці і взагалі мистецтву. Незважаючи на всякого роду труднощі та переслідування так редакторів, як і читачів, які одержували «Раду» в різних місцевостях України, число її передплатників доходило до чотирьох тисяч, що на ті часи було великим досягненням.
Всього один рік (з причин фінансових труднощів) проіснував, видаваний у Києві, місячник «Нова Громада», що мав літературно-науковий характер і в якому друкувалось багато письменників. Тричі міняв місце свого осідку журнал «Рідний Край» (Полтава, Київ, Гадяч), що часто конфіскувався. На зміну «Київської Старини», з початком 1907 р. почав виходити місячник «Україна», історично-етнографічного і літературно-публіцистичного напрямку. Нові суспільно-політичні умовини дали цьому журналові змогу заторкати важні проблеми історії, літератури, мовознавства і науки та громадського життя.
На зміну «Україні», у 1908 р. почали виходити «Записки» Наукового Товариства в Києві (1908-13), що мали подібний характер до львівських «Записок».
Значним явищем в українській журналістиці була поява педагогічно-освітнього місячника «Світло» (1910-14), що пробуджувало народну самосвідомість в умовинах самодержав’я, обстоювало право народу на українську народну школу, боронило прав мови й культури. Всього один рік проіснував журнал «Сяйво», що пропагував реалістичний живопис, модерний театр і народну творчість. В ньому друкувалось багато українських авторів, м.ін. містив там свої перші твори Максим Рильський.
Серед літературно-мистецьких видань того часу, окреме місце займає журнал «Українська Хата» (1909-14), єдиний журнал, що стояв на позиціях т.зв. чистого мистецтва та вів звзяту боротьбу проти реалізму й народності в літературі. Основне місце займали в ньому мистецтво, література та публіцистика. Окремі розділи були присвячені бібліографії та україніці в чужій пресі.
В pp. 1913-14 місячником літератури, науки і громадського життя марксистського напрямку, був журнал «Дзвін»; проти його світоглядових концепцій та революційних фраз виступив Ленін, називаючи його редакторів (В. Винниченка, Дм. Донцова та Л. Юркевича) „націоналістичними міщанами”.
З українських журналів, що видавалися російською мовою, треба згадати місячник «Украинская Жизнь» (Москва, 1911-16), якого заслугою було те, що знайомив російських читачів з культурним і літературним рухом в Україні. Подібний характер, хоч тільки однорічного тривання, мав петербурзький «Украинский Вестник».
Крім усіх цих вище названих журналів, була ще в роках 1909-12, сказати б, професійна преса («Село», «Засів», «Рілля», «Наша кооперація» та ін.).
Загалом у 1913 p., в російській імперії виходило 19 українських періодиків, 13 жидівських, 21 вірменських і 234 польських!!
Ці статистичні дані говорять самі за себе і коментарі тут зайві. Крім постійних адміністраційних репресій, яких зазнавала українська преса (припинення появи після двох-трьох чисел), крім заборони продажу, грошевих кар, судових процесів, арештів редакторів, репресій супроти читачів чи передплатників, мала українська преса в Україні ряд труднощів внутрішнього порядку. Не мала вона всіх технічних удогіднень, вишколених співробітників, редакторів, репортерів. Крім цього великі труднощі насувала мова, непристосована до газетної праці, невироблена термінологія та й матеріяаьні злидні.
Українська преса в Галичині і на Буковині
Зовсім інші обставини супроводжали розвиток української журналістики в Галичині і на Буковині. Інші національно-політичні умовини давали змогу ЇЇ всебічного розвитку, дарма, що українське громадянство мало проти себе польську адміністрацію, табір москвофілів і політично-партійну зрізничкованість. Отже, роля західноукраїнської преси була зовсім відмінна від східноукраїнської, і періодичні видання в Галичині відіграли дуже позитивну ролю так у самостановленні модерного українства, як і в розвитку української культури, зокрема ж літератури.
В цьому відношенні дуже важливу ролю зіграв щоденник «Діло», добре редагована, репрезентативна газета загальнодемократичного напрямку. На сторінках цього органу передові літератори містили свої твори. Другим поважним органом демократичного напрямку була «Свобода». Добру працю виконували органи Української Радикальної Партії, серед яких на окрему згадку заслуговує «Громадський Голос», який був першим виданням у Галичині, спеціально присвяченим для висвітлення життя зубожілого українського селянства. Органом лівого відламу радикальної партії стала газета «Воля», що згодом змінила свою назву на «Земля і воля».
Проти української народовецької і радикальної преси гостро виступали органи москвофільської преси, яка вела боротьбу проти української культури, не визнавала самостійницьких прав українського народу й окремішности його мови чи культури. Але культивування москвофільства не дало жодних позитивних результатів. Періодики цього табору були кволі, немічні, їх література була штучна і не виявила ні одного талановитого письменника.
Репрезентативною газетою буковинських народовців була «Буковина».
Важливими періодичними виданнями різних напрямків, що виходили в Галичині і на Буковині на початках XX ст., і які в значній мірі впливали на розвиток української культури, а передовсім на літературний процес, були такі журнали:
1. «Літературно-науковий Вістник» (1898-1914)
2. «Молода Україна» (1900-1903)
3. «Артистичний Вістник» (1905)
4. «Світ» (1906-1908)
5. «Будучність» (1909)
6. «Неділя» (1911-1912)
7. «Нова Буковина» (1912-1913)
8. «Ілюстрована Україна» (1913-1914)
В об’єднанні мистецьких сил східної і західної України велику ролю відіграв «Літературно-науковий Вістник», що став першим всеукраїнським літературним органом, типу кращих європейських видань. У «Зверненні до читачів» редакційний комітет м.ін. писав, що „Л.Н.В. має стати огнищем спільної духової праці для галичан, буковинців і українців, щоби були на тім полі, де не можуть розділити нас ніякі кордони, ми всі, по сей і по той бік
Збруча, чули себе одною сімскГ. І цього він домігся. За підрахунками Франка, у перших двадцяти томах Л .Н.Вістника було вміщено 536 оригінальних віршів і поем. 187 перекладів, 218 оригінальних новель. оповідань, повістей. 10оригінальних драм. 160 перекладених повістей і 222 перекладених оповідань. Найбільшого розквіту журнал дійшов за часів співпраці в ньому Франка. Проповідував він ідеї свободи, національної рівності і гуманізму, утверджував реалізм і принципи народності та здорового мистецтва.
В історії української науково-педагогічної журналістики треба в тому часі відмітити місячник «Учитель» та «Учительське Слово».
Крім періодичної преси виходили ще численні літературні збірники, альманахи.
Преса та журналістика початку ХХ століття (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)