З розвитком літератури, публіцистики, журналістики та суспільних і національно-культурних проблем, розвивається літературна критика і в 70-90-их роках вона відігравала важливу роль та мала вплив так на літературу, як і на інші процеси культурного життя.
Під кінець 60-их і на початках 70-их pp. ця критика мала передовсім народовецький характер. Головним її органом був журнал «Правда» і на її сторінках заторкались важні літературні питання, що стосувались літератури, етнографії, фольклору та становища до них так народовців, як і москвофілів. Приймали в цій критиці участь визначні літератори, публіцисти, науковці (як от О. Огоновський, О. Кониський, П. Куліш). Зокрема цей останній писав багато, а з його статей дуже прикметним було «Соборное послание галичанам» з 1871 p., у якому він м.ін. дораджував, що школою для галицьких літераторів мусить бути (школа) східноукраїнська, сперта не на Шевченкові, а на етнографи … Тут теж надруковано чимало статей про Шевченка, якого часто змальовували (О. Огоновський) тільки як поета „братолюбія і національного примирення”, а не поета революціонера. Тут же з серією програмових статей в середині 70-их pp. виступив О. Кониський, обґрунтовуючи ідейні народовецькі позиції й культурницьку місію українського слова. Письменники і критики народовецького табору старалися спрямувати українську літературу на шлях окремішності і продовжували традиції Шевченка. Вони обстоювали передовсім значення національного питання, зокрема в літературі, трактуючи його в аспекті етнографії й відрубності українського народу. Куди менше цікавили їх соціальні чи економічні проблеми народу.
Першим, що виступив мужньо і впевнено з цією проблематикою, а втім з оригінальною, хоч не завжди переконливою філософією, був М. Драгоманов. Цей видатний громадський діяч, учений, публіцист, літературний критик, історик та соціолог, більше чверть століття перебував у центрі суспільно-культурного руху так в східній Україні, як і в Галичині. Хоч найбільше творчі роки йому довелося перебувати на еміграції, він постійно жив справами рідного народу. Писав він багато в галицькій пресі, займав становище до всіх важних національних проблем, вів боротьбу з великоруським шовінізмом і з галицьким консерватизмом. Засуджував національну обмеженість, зацофаність. Вістря його критики було спрямоване передусім проти провінціоналізму, поверхового зображування побуту та етнографізму в українській літературі. Ті його осуди були часто дуже гострі і далекі від правди.
Писав у 60-70-их pp. на теми літературно-культурні в «Правді» І.Я. Білик-Рудченко (брат Панаса Мирного), талановитий публіцист, критик; захищав принцип реалізму в літературі, народності й шевченківські традиції.
Поряд із діячами східної України виступають і галицькі. На сторінках «Правди» забирають слово О. Терлецький, В. Навроцький. Зокрема перший з них відзначився своїми статтями, в яких цікаво виступав у справі зв’язку літератури з дійсністю і потребами народу. А свої погляди на народність в літературі і її роль в суспільному житті обґрунтував він у 80-90-их pp. Другий з них, В. Навроцький, громадський діяч і економіст, фольклорист і етнограф, був одним з перших в Галичині, що привітав виступи Драгоманова в галицькій пресі. Стояв він теж на позиціях реального життя народу, від якого не слід відвертатися, а навпаки — служити йому.
В критиці 70-их pp. займає слово теж молодий Іван Франко, розвиваючи свої погляди в «Друзі», «Молоті» і в «Дрібній Бібліотеці». В них він сміливо заторкнув ряд теоретично-естетичних питань літературного процесу. Головним покликанням літератури — твердив Франко — є увага до актуальних питань сучасної дійсності, а національна література стане національною тільки тоді, коли служитиме „на пожиток цілих мас народу, стане їм помічницею і порадницею”.
На подібних позиціях щодо літератури стояв його сучасник та ідейний друг М. Павлик.
Наприкінці 70-их pp. на сторінках «Правди» виникла гостра полеміка навколо основних питань розвитку української літератури, а приводом до неї була стаття письменника І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування». Вона, з деякими доповненнями редакції, стала програмовою для національного табору. Ця програма базувалась на таких трьох принципах: „національність”, „народність”, „реальність”. Перші два принципи повинні зводитись до одного — до орієнтації на скарби народної мови, фольклору, відтворення етнічних умов життя. Програма, яка ігнорувала соціальні критерії, проголошувала, що „разом з язиком українська література, окрім форми, повинна бути національною своїм змістом”. Відгукнувся на цю статтю Франко в своєму журналі «Молот» («Література, її завдання і найважніші ціхи») і науково обґрунтував концепцію літературного процесу та критично поставився до поглядів естетиків «Правди».
Позитивно розвивалась літературна критика і в 80-90-их pp. Вона теж віддзеркалює ті процеси, що відбувались у суспільно-політичному житті, зокрема в літературі, яка досягла значних успіхів. Критика поглибилась і поширилась кількісно і якісно. Поруч старих питань виникли нові. Доволі популярними стали фейлетони, „листи”, літературні огляди Франка, В. Щурата, О. Маковея, Б. Грінченка, в яких висвітлювались актуальні літературні явища. Тоді теж, крім статей полемічних відносно писань і поглядів Драгоманова, появляються статті на теми драматургії, театру, який відгравав тоді щораз більшу роль. І знову, як і в 70-80-их pp., Франко зайняв найвизначніше місце серед літературних теоретиків і естетиків, українських і чужих. Але появились і нові прізвища, як от П. Грабовського, а передовсім Лесі Українки, яка почала тоді свої перші публіцистичні виступи.
З інших визначних критиків, публіцистів-науковців того часу треба ще назвати М. Комарова (1844-1918), невтомного трудівника на полі української культури. Відомий він як бібліограф, етнограф, фольклорист, видавець, публіцист і критик. В 90 pp. виступив і Агатангел Кримський (1871-1942), видатний учений-орієнталіст і поліглот, а теж письменник, критик.
З західноукраїнських діячів-критиків треба назвати, крім згаданого вже О. Огоновського чи В. Барвінського, Осипа Маковея, що теж був критиком, журналістом, публіцистом, автором літературних оглядів про Франка, Кобилянську, Л. Українку. Чимало у своїй літературній спадщині, як поет, критик, літературознавець, залишив нам Василь Щурат (1871-1948), а теж Микола Вороний, та В. Лукич (Левицький). Ці два останні відомі теж як видавці.
Одне з центральних місць у дискусії на філософічно-естетичні і літературно-критичні теми, мала студія М. Подолинського на сторінках «Зорі», в якій боронив він основ ідеалістичної естетики і захищав специфіку мистецтва — свободу творчости.
В історії критики тих часів не можна поминути винятково важного питання, яке стало центральним у критиці і полеміці 90-их років, а саме — боротьба навколо Шевченка і правильне розуміння його творчості та ідеології. Видвигнено цю проблему ще на початках 70-их pp. Народовецька критика розглядала творчість Шевченка як палкого патріота, націоналіста, революціонера, а при тому як релігійну людину. У 80-90-их pp. активізувалась ця боротьба за Шевченка в антитезі до писань Драгоманова («Шевченко, — українофіли, — соціалізм»). У цій полеміці активну участь брав і Франко, який достатньо висвітлив соціяльно-політичні і національно-патріотичні погляди поета, його громадську’ і літературну діяльність, та багато зробив для перевидання текстів Шевченкових творів.
Проблема мови
Другою центральною проблемою, яка дискутувалась в той час на сторінках українських журналів, була справа української літературної мови. Це
клопітливе питання завжди було актуальне, бо між східною і західною Україною були великі різниці лексичного, морфологічного, а передовсім правописного порядку. Порівняти хоч би мову Шевченкового «Кобзаря» з хронологічно співзбіжними писаннями „Руської Трійці”. Занедбана, нерозвинена, засмічена полонізмами, русизмами чи галицькими провінціалізмами, була мова галицьких українців. І справді, треба було кількадесят років, щоб її очистити та надати прикмет літературної мови Котляревського, Шевченка і їх наслідників.
З приводу мови не раз виникали суперечки між письменниками і публіцистами східньої і західної України, а в 90-их pp. вони перейшли в проблему всеукраїнського масштабу. Йшлося про те, щоб цю дискусію вивести з виключних рамок лінгвістики і спрямувати на ширше русло загальноукраїнського культурного порядку.
І так, у «Правді» за 1891 р. Б. Грінченко в кількох статтях ствердив, що в мові галицьких письменників дуже багато діалектизмів, і що цим вони ізолюють себе від літературної мови. Ба, що більше: галичани навіть виправляють мову Шевченка. А у висновках Грінченко ствердив, що „всі галицькі письменники проповідують духову єдність з Україною російською і єдність насамперед літературну. А яка ж це єдність, коли українець в Росії не розуміє українця з Галичини; коли єдність, то мусять всі галицькі письменники зважати на всю українську публіку, а не саму галицьку”. . . Вив’язалась на цю тему довга, змістовна і корисна дискусія з участю галицьких і наддніпрянських письменників, публіцистів, але в загальному відчувалось бажання виправдати все, що було особливе у мові галичан.
Брав участь у цій дискусії теж Франко. Він, як і Грінченко, розумів історичну необхідність розвитку загальноукраїнської літературної мови. Але це процес складний і довготривалий, бо ж обі вітки народу віками перебували в різних історичних умовинах, які спричинили такі великі інколи відмінності. З другої сторони він боронив деяких фраз і зворотів, типічних для галицької мови. Пуризм — писав він — не може сприяти розвиткові мови і літератури.
Брав участь у цій дискусії і А. Кримський. Він в основному прийняв аргументацію Франка про ролю і місце мови галицьких письменників у творенні загальноукраїнської літературної мови. Ба, навіть обороняв Франка від несправедливого Грінченкового закиду, мовляв, поезія Франка непопулярна в східній Україні. Навпаки, назвав її „освіжуючим джерелом”.
В цілому — ця дискусія виявила загальне прагнення українських культурних діячів вчинити мову засобом духового єднання народу на всіх українських землях.
Проблеми літературної критики (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)