Ріст української культури в трьох останніх декадах XIX ст. позначився доволі гарним розвитком української літератури, яка починає грати провідну роль в національно-суспільнім житті освічених верств України так східної, як і західної.
Причинились до цього різнорідність тематики і проблематики, відображення побуту різних суспільних прошарків народу, багатство образів і високий мистецький рівень творів.
Ці всі основні риси літературного процесу 70-90-их років спостерігаємо передовсім в українській прозі. Після етнографічного реалізму «Народних оповідань» М. Вовчка у 60-их роках, приходить до т.зв. критичного реалізму, який з особливою силою проявився у творах І. Нечуя-Левицького (1838-1918), Панаса Мирного (1849-1921) та Івана Франка (1856-1916). Зокрема цей останній відіграв дуже велику роль не тільки у розвитку прози, але й поезії, драматургії, критики, публіцистики і науки. Поряд з цими трьома головними представниками української прози виступили й інші, менше обдаровані письменники як О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка, — в східній Україні, та H. Кобринська, Т. Бордуляк, О. Маковей, А. Чайківський — у західній. А в 90-их роках на літературну сцену виступає нова плеяда молодих і видатних письменників, а це Л. Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, П. Мартович. Правда, не всі письменники цієї епохи строго додержувалися засад реалізму в зображуванні подій і в тематиці. Деякі з них правдиво зображували суспільні обставини чи побут селян та співчували їх недолі, але їх реалізм межував з деякою ідеалізацією їх побуту та народницько-освітними тенденціями (як от Г. Барвінок, О. Пчілка, Б. Грінченко). Справжній реалізм появився в творах І. Нечуя-Левицького, П. Мирного та I. Франка. Отже суспільна актуальність і соціальний підхід до життя характеризували українську прозу цих десятиріч. І так у кращих творах цього часу помічаємо соціальні умовини, в яких формувалось життя героїв, суспільні причини їх такої чи іншої поведінки та умовини їх життя і праці. Письменники шукали нових мистецьких критеріїв, нових стилістичних засобів, розширяли тематику, удосконалювали мистецькі засоби, при тому міцно стояли на позиціях народовців.
На перешкоді таким тенденціям стояла цензура царська і австрійська, про яку м.ін. Франко висказався ось як:
„Цензура не допускала на українську сцену драм, узятих з життя інтелігенції, на тій підставі, що української інтелігенції нема і не сміє бути, і — українська драма мусіла зробитися хлопсько-селянською, мусіла малювати українське село”.
Такою ж „хлопською”, „сільською” мусіла в основному виступити і українська проза.
Та не тільки через „ігольне вухо” офіційної цензури мусів пройти письменник. Крім офіційної, була ще своя власна „домашня цензура”, а були нею певні церковні та світські кола, які вимагали від письменника зображувати людей „вищих-взірцевих”, вистерігатися всяких неестетичних зворотів, висловів, тривіяльности. Таких вимог громадської цензури зазнала добра повість А. Свидницького «Люборацькі», а роман П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні» не міг бути надрукований ні в Росії, ні в Австрії, а тільки за кордоном.
Проблеми літературної критики і мови наприкінці ХІХ ст. (За книгою «Семчишин М. Тисяча років української культури. К., 1993»)