Володимир Антонович у статті “Три національні типи народні” підкреслює основну різницю між росіянами, поляками й українцями за народним характером, що проявляється в політичному ідеалі.
Для росіян дослідник провідним ідеалом вважав авторитаризм, для поляків — аристократизм, для українців — рівноправність, чидемократизм. На демократизм як найхарактернішу рису українця вказували Тарас Шевченко, Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш.
Чому цей апріорний висновок педалювали в українській суспільній думці XIX ст.? Ішлося про відрізнення України від Польщі й Росії та творення окремої культурно-цивілізаційної української спільності, яка би перешкоджала українцям розчинитися серед поляків і росіян. Культурний розвиток народності не завжди вимагає політичного протиставлення панівній національній силі. Провансальський культурний рух у Франції, кельтські рухи в Бретані та Великій Британії, баскський рух в Іспанії в XIX ст. маніфестували відданість ідеї французької, англійської та іспанської нації. Ф.Містраль та інші поети малих “неісторичних” народностей діяли згідно з гаслом: “Спочатку маленька батьківщина. Потім — велика”, “Головна річ — це бути французом, не перестаючи ніколи бути бретонцем”, “Каталонія — наша сестра, Іспанія — приятелька, Франція -мати”. Проте наявність лише культурного, без політичного, сепаратизму все одно веде до загибелі будь-яку провансальську культуру. Теза українських культурників про сестринські відносини Малої Росії до Росії Великої так само неминуче штовхала українську культуру до загибелі. Якшо українець залишався політичним росіянином або поляком, то вже в другому поколінні його діти ставали стовідсотковими росіянами при повній відсутності якогось помітного сентименту до українського.
Український рух до початку 1890-х років поєднував у собі й культурництво, й політичне відокремлення, з кінця XIX ст. нове покоління українців остаточно пориває з українофільством і стає на шлях політичного українства. Сам факт перемоги політичного над культурним баченням української проблеми свідчить про існування величезної історичної та цивілізаційної традиції сприймання як зовсім відмінних українського та російського етносів. Існування величезного поліційно-жандармського тиску в Російській імперії, політика міграційного перемішування націй, “політика пряника”, коли українця заохочували робити кар’єру російського службовця й ставати російським інтелігентом, все ж не змогли переважити відцентрових тенденцій у ментальності пересічного українця, який обирав окремішність, а не “вигідну” російську національність.
Цікаво, що жоден визначний український діяч, володар дум українця XIX ст., не був чистим культурником. Не був культурником, природна річ, Тарас Шевченко, Але не були ними і його побратими по Кирило-Мефодіївському товариству М. Костомаров і П. Куліш. Щодо другого це видається парадоксальним, бо саме Куліш висунув гасло культурного розвитку України й опертя в боротьбі за окремішність на Слово. Але в його культурництві просвічувала ідея культурної інакшості українського та російського. “Книга буття українського народу” — час окремішницьких переконань Миколи Костомарова, а останні роки життя, коли він відстоював думку про українську культуру “для домашнього вжитку”, був часом старечого розчарування в ідеалах молодості.
Ситуація в Галичині сприяла політизації українського руху, бо, крім політичної польськості, пропонувалося й політичне австрійство. Через це ідея політичної польськості була слабша за політичне російство в Російській імперії, Фактична федералістична система Австрії сприяла формуванню й визріванню ідей політичної окремішності України.
Українофіли романтичного періоду, і головним чином Пантелеймон Куліш, сподівалися на відродження сепаратистських суспільно-політичних тенденцій у середовищі лівобережного українського панства — нащадків козацької старшини. На них був розрахований журнал “Основа”. Вони найяскравіше відреагували на творчість Тараса Шевченка. Проте ілюзії не справдилися. Земельне панство перебувало в цілковитій залежності від Петербурга й царського уряду й було лояльним до Росії в Україні. Хіба лише Григорій Галаган з південної Чернігівщини мав політичний український сентимент і підтримував як меценат київське відділення Російського географічного товариства — неофіційну українську академію наук. Він створив колегію ім. Павла Галагана як альтернативу російської системи освіти. А ще можна назвати Єлизавету Милорадович (Скоропадську), яка дала основні кошти на заснування Наукового товариства ім Т. Шевченка у Львові.
Типовими провансальцями були батько й син Василі Тарновські з Качанівки. Вони збирали артефакти козаччини XVI — XVIII ст. (речі Івана Мазепи, шаблю й кобзу, інших гетьманів), рукописи й художні твори Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша, але були відданними російськими державниками й не підтримали суто український суспільно-культурний рух жодними матеріальними вливаннями. Провансальською була переважно українська історіографія другої половини XIX ст., “Киевская старина” та її чільні представники: Олександр Лазаревський, Володимир Науменко, Андрій Стороженко, Олесандр Левицький та ін.
Українофіли 1860 — 1890-х років зробили ставку на формування нової еліти з “різночинського” середовища. Робилася спроба виховання представників нової української інтелігенції, яка би повела народ до здобуття його політичних прав. Для цього намагалися створити українську початкову й середню школи, налагоджували вивчення української гуманітаристики у вищій школі. Для обґрунтування такої ситуації й знадобилася теорія про вічний демократизм українця й постійну зраду вищої соціальної верстви українських національних інтересів, що мало як позитивні, так і негативні наслідки.
Для зрушення української справи з мертвої точки іншого шляху в людей з українською свідомістю не було. З іншого боку егалітаризм і негація провідної верстви, що єдина могла мати державницький досвід для будівництва політичних засад нової України, призвели до різкого протистояння між демократами й консерваторами. Представники демократичної течії Володимир Антонович, Михайло Гру-шевський, Борис Грінченко, Сергій Єфремов дійшли хибного висновку, що український рух має бути лише лівим за своїм спрямуванням, а все праве — це реакція, пдо шкодить завданням національного відродження. Національне відродження в усіх інших слов’янських і неслов’янських народів спиралося передусім на консервативні кола: землевласників, підприємців, дрібну й середню буржуазію. В Україні навіть багатий землевласник Євген Чикаленко змушений був апелювати до лівих, демагогічних соціальних гасел, враховуючи непопулярність українського руху серед заможних фінансово-економічних кіл України.
Однак протиставляти демократизм і державництво, стверджувати, що саме перший є головною причиною поразки українців у визвольних змаганнях 1917 — 1921 рр., теж не варто. Традиція негативного ставлення до республіканських ідеалів уенерівської еліти почалася через діяльність правих партій в еміграції і, передусім, з писань членів гетьманської УХДП. Талановиті історики й публіцисти В’ячеслав Липинський, Степан Томашівський, Дмитро Дорошенко започаткували державницьку школу в українській історіографії та суспільно-політичній думці. І, як часто трапляється в оцінці історичного моменту, проблема лівизни української політичної думки була занадто перебільшена. Сьогодні слід більш зважено, науково дивитися на це питання. Необхідний пошук розумного компромісу, якою на наш погляд є думка про соціальну й культурну неготовність самого суспільства перших десятиріч XX ст. до сприйняття ідеї української незалежності.
Федералізм для діячів, що керували українським рухом, був завданням-мінімум для здобуття незалежності. Тому немає підстав говорити, що федералісти (Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Симон Петлюра) були противниками самостійності. Навпаки, самостійність України органічно випливала з їх погляду на повноправність, повновартісність, структурну цілісність національної культури. Для нації, яка не мала культурної переваги в місті, розвиненої освітньої мережі, широко поширеного українського книжного слова, таке поетапне здобуття окремішності було річчю неуникненною. Відразу проголошувати цілі самостійності означало наткнутися на неприйняття, ворожість і спротив переважної частини російської інтелігенції в Україні, хоч та за походженням наполовину була українська.
Чинник опертя на народ не заперечував української держави, — навпаки, він лежав в основі ідеї української демократичної держави.