Документи Кирило-Мефодіївського товариства творились передусім під впливом тогочасних українських історичних реалій суспільного буття, з урахуванням новітніх пополітичних концепцій, що висували на перший план народ як головну рушійну силу історії.
Як зазначають вітчизняні дослідники, на створення «Книги буття» певний вплив справив документ польського визвольного руху, написаний А. Міцкевичем під назвою «Книги буття польського народу і польського піліфимства», який значною мірою пройнятий ідеєю месіанства польського народу. Згідно з цією ідеєю польський народ повинен мати свою державу, отже, в цьому були його переваги над інтими народами. Щодо інших народів, то вони тільки матимуть право увійти до складу Польської держави, яка мала утворитися. Дослідники стверджують, що на відміну від польського документа українська програма пройнята ідеями республіканізму і демократизму, які не передбачали зверхність українського народу над іншими слов’янськими народами, що також мали право на творення власної держави. Щоправда, окремі дослідники вважають, що тут присутній елемент українського месіанства. Проте він не стосується зверхності українського народу над іншими народами, йому історією відводилась роль лише зачинателя рівноправного демократичного співіснування слов’янських народів.
Основні положення програмних документів, як відомо, передбачали докорінні зміни тогочасного суспільно-політичного устрою держави, ліквідацію чужоземного гніту українського народу та інших слов’янських народів і забезпечення їхнього рівноправного національного розвитку. Оптимальною формою державницького устрою братчики вважали республіканське демократичне правління на засадах рівноправної федеративної системи.
Ідеологи товариства розуміли, що повної незалежності українцям домогтися не вдасться — адже на сході українські території «тягне до себе» Росія, а па західному напрямі домінує Польща, яка планує відновити свою державну територію «від моря до моря». Як пояснював В. Білозерський з приводу Статуту товариства, в тих історичних умовах окреме існування України неможливе, «вона буде перебувати між кількома вогнями, буде стисненою і може зазнати ще сумнішої долі, ніж зазнали поляки». Реальною умовою для існування суверенної української держави братчики через те вважали федеративний союз з іншими слов’янськими народами — з’єднання слов’янських племен «в одну сім’ю під охороною закону, любові і свободи для кожного».
Головний принцип суспільного ладу, в їхній уяві, — це повне знищення кріпацтва, рівність усіх перед законом, вільна торгівля — і повна самостійність у внутрішньому державно-політичному житті; управління, освіта, рівність релігій, національного побуту, традицій і т. н. Метою товариства, писав В. Білозерський, було «повернення слов’янським народам їхньої самостійності й моральної свободи», Ці ідеї братчики мали намір поширювати через освіту і гуманістичні християнські ідеї»»’.
В умовах пригнічення слов’янських народів, ию перебували в складі монархій, ця ідея рівноправності, незважаючи на утопічність її реалізації, водночас виступила рішучим запереченням пригноблення як народів Російської імперії, так і інших країн Європи, і кликала до боротьби за його знищення. Особливістю програми було те, що в ній окремо була висунута вимога створення української держави.
У програмі «Книги буття» обгрунтовувалася не тільки самобутність українського народу, а і його право, дане законом Божим, бути рівноправним і незалежним серед інших народів Європи і слов’ян. Адже Бог, що сотворив наш світ, подарував кожному народові «країну життя» — територію, заповів їм вірувати в Нього й любити Його, щоб «були б усі щасливі» -. Але «царі лукаві» одних зробили панами, а інших невільниками; «…королі і пани взяли верх і поробили ідолів народам і казали їм битися». Тобто гніт народів був породжений лукавством царів, а тому він є несправедливим і не відповідає законам Божим.
У цій концепції творення історії народів далі розглядаються відносини України з Польщею, з якою Україна поєдналась «як сестра з сестрою», як одне плем’я слов’янське. І саме Україна витворила в своїй історії козацтво — носія волі народів. Козаки, отже, були носіями закону Божого, бо вони «були усі рівні і старшини вибирались». Українці були всі козаками, які «не мали над собою царя і пана, тільки Бога Єдиного».
Автор цієї концепції підкреслює волелюбність українців, особливість їхньої історії, котра полягала в тому, що «не хотіла Україна іти услід язиків {тут: язичництва — авт.), а трималась закону Божого» — рівності і братерства. Але польське панство боялось волі народу, почало робити з вільних людей невільників, не допускало козацтва, варило їх у котлах, «збиткувалось над вірою і продавало жидам на заріз, як скотину…». Через те Україна повстала і вигнала та вибила панів — «і всі були вільні і рівні». Вона тоді приєдналась до Московщини як до слов’янської країни. Та помилилась — вона потрапила в неволю, бо по своїй простоті «ще не знала, що то єсть цар, а цар московський значе усе рівно, іцо ідол і мучитель»
І хоч царі московські «доконали козацтво», але Україна не загинула. За словами автора документа, лежачи «в могилі», вона своїм голосом пробуджує волю і в Польщі, і в Московії, змушуючи саме панство «одрікатись свого панства і царя і познать одного Бога»
Але автор «Закону Божого» певен, що Україна «прокинеться…і встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в спючі слов’янськім..
В іншому, більш повному варіанті цього документа, що був вилучений у М. Гулака, до цих слів додається дещо ширша картина відродження України: «… і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні князя…» і т. д. І стверджується, іцо Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім.
Як бачимо, тут домінує зовсім нова і незвичайна для тодішньої ситуації ідея «непідлеглості» України «у сою:іі слов’янськім», а також ідея провідної ролі вільнолюбного українського народу. Коли Україна «буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім», тоді буде визнана всіма народами її роль у досягненні свободи багатьох народів.
В інших програмних документах кирило-мефодіївці накреслили схему політичної організації української держави в союзі слов’янськім. Це, передусім, республіканська форма правління, відсутність кріпацтва, пріоритети соціальної і національної рівності. З цієї точки зору цікавою є відозва М. Костомарова «Брати українці» і «До братів поляків і великоросіян», а також статут товариства, авторство якого належить, за висновками дослідників, М.Костомарову і В. Білозерському. Головні ідеї цих документів фокусуються на таких моментах:
1. Створення слов’янського союзу, але «щоб кожен народ утворив особливу Річ Посполиту (республіку — авт.) і управляв окремо від інших», щоб кожен народ мав і розвивав свою мову, літературу, освіту — отже, влаштовував цілком осібне внутрішнє життя.
2. У кожній такій слов’янській державі мав бути «свій правитель, обраний на час», подібно до президентської посади.
3. На чолі всього слов’янського союзу має стояти «спільний сейм або Рада Слов’янська» (подібно до парламенту). Крім того, обирається «на час» «над цілим Союзом» також правитель.
4. В усьому цьому союзі слов’янських суверенних держав забезпечувалася рівність народів і віросповідань, ліквідація станів, знищення кріпацтва і т. п.
Як пізніше писав М. Костомаров, усі братчики були пройняті «огидою до кріпосного права і до релігійних і національних ненавистей, вболівали за темноту народу». Через те вони ставили питання і розробляли програми щодо розвитку освіти серед широких верств українського населення. На думку М. Костомарова, тільки в такий спосіб Україна могла відродити «вмираючу під батогом московським і багнетом санкт-петербурзьким народність і відтворити самобутню літературу», тільки таким шляхом кожна народність могла зберегти «свої особливості при загальній особистій і громадській свободі».
Фактично М. Костомаров як видатний історик та ідеолог визвольного руху створив нову концепцію українського державотворення. Подальший розвиток України він вбачав не в поверненні до засад гетьманської держави та козацької вольності, а в розвитку сучасних форм демократичного правління не лише в Україні, айв усіх слов’янських державах. 1 водночас він бачив майбутнє України і всіх слов’ян у «міцному зв’язку між собою, але кожна (республіка — авт.) зберігала свято свою автономію».
Згодом, аналізуючи ці програмні положення кирило-мефодіївців, М. Грушевський дивувався, «скільки революційного запалу вложив молодий київський ад’юнкт і яке дійсно пророче провидіння виявив в нім».
То був якісно новий підхід до вирішення проблеми національного відродження не лише українського народу, а й усіх народів Європи, якого тоді ще не знала європейська політична думка.
Безумовно, ці ідеї та думки кирило-мефодіївців не могли не привернути уваги представників слов’янського світу. Адже сама постановка питання про знищення кріпосництва, запровадження освіти для народу, встановлення демократично-республіканського правління тощо передбачала глибокий революційний перелом в існуючій системі життя всього європейського континенту.
[Це один важливий аспект цих документів привертає до себе увагу Вперше у ідеології і практиці національно-визвольних рухів народів Європи національні проблеми посіли домінуюче місце. Українські теоретики національне питання в цих документах вирішували у формі демократично-республіканської федеративної системи єднання, яка виключала будь-яку зверхність одного народу щодо іншого.
Подібна форма державного устрою повністю зберігала й примножувала здобутки національно-духовної культури всіх народів. До того ж, у разі потреби, вона мала й засоби для захисту їх спільними силами федеративного союзу.
Така програма здавалась реальною, особливо в 40-ві роки XIX ст., коли в Європі назрівала нова хвиля революційних подій.
Не випадково діяльність кирило-мефодіївців викликала особливу стривоженість у російських самодержавно-урядових колах. У добу деспотично-реакційного режиму Миколи І, яка настала після поразки повстання декабристів і польського повстання 30-х років, «від ідей Кирило-Ме-фодіївського братства повіяло могутнім революційним подихом».
Концепції кирило-мефодіївців справили значний вплив на подальший розвиток демократично-республіканських ідей і в Україні, і в Росії. З великою прихильністю до них завжди ставився Т. Шевченко. Згодом М. Костомаров у своїх спогадах писав, що «Шевченко ставився до ідей слов’янської взаємності з поетичним захопленням», що, як відомо, відбилось і в його творчості. Ідеї слов’янської федерації в її українській інтеграції поділяв пізніше і видатний російський публіцист о. Герцен. Уже наприкінці 50-х років XIX ст. він писав: «Я щиросердно бажаю не розриву слов’янського світу, а його вільної федералізації». Цю ідею згодом розвивав і видатний український мислитель М, Драгоманов. У часи свого захоплення соціалістичними теоріями він вважав за можливе створити в майбутньому «велику всенародну спілку (інтернаціональну федерацію), до якої увійшли б і інші народи Східної Європи. В цілому ж концепції кирило-мефодіївців відкривали нову перспективу в міжнародних відносинах.
Фактично програмні положення кирило-мефодіївців уперше теоретично сформували національно-державницьку ідеологію українців. Наріжним принципом стали засади федералізму. Саме федеративний принцип перетворив культурницьку ідеологію українського національного відродження у площину політичну. Українців ставили врівень із росіянами, поляками та інтими державними народами, і тим, на погляд авторів документу, клався край будь-яким територіальним претензіям з боку сусідів.
Але це суперечило імперським амбіціям Росії і Польщі. Російські жандармські чиновники відразу ж збагнули, що звичайне культурницьке українофільство набуває політичного характеру, бо поєднує право своєї національності на рівність з іншими панівними націями з ідеєю народного представництва, отже, писали жандарми, «відкидається верховна влада й усякий встановлений людьми уряд» бо з’явилась ідея «про можливість України існувати у вигляді окремої держави». Вони не помилились. Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства справді передбачали зміну всієї системи самодержавно-кріпосницької імперії і давали новий імпульс у боротьбі за політичні права всіх народів національностей за своє державницьке буття.
У програмних документах братства визначалась майбутня доля України як «непідлеглої Речі Посполитої», тобто республіки в союзі слов’янських держав. Ця теза виводила Україну на кін рівноправного історичного буття древнього українського народу поряд з іншими народами Європи, В цьому полягала важлива відмінність української програми від польської чи від російської панславістичної концепцій щодо українського народу, які розглядали останній як складову частину своїх народів.
Крім того, постановка питання про рівноправність усіх слов’янський народів та їхнє право на творення власних держав мала велике значення для країн Південно-Східної Європи. Адже вирішення їхньої історичної долі на таких засадах суперечило ідеології офіційнго російського панславізму, який прагнув підпорядкувати російському самодержавному управлінню усі слов’янські народи. Це не відповідало також аналогічним прагненням урядів Австрії,
Прусії й Туреччини. Таким чином реалізація цього проекту, як зазначалося, могла вплинути на докорінну зміну тогочасних порядків у Європі,
Державно-політичні ідеали кирило-мефодіївських братчиків започаткували піє одну відмінність української державницької ідеології, яка, передусім, відрізняла їх від державно-централістичних ідей російського панславізму. Адже на цій основі згодом сформуються в суспільно-політичному русі Росії два напрями у виробленні концепцій міжнаціональних і міждержавних відносин-федеративні та централістичні. У цьому величезна історична заслуга українських слов’янофілів. Фактично вони започаткували нові гуманістичні форми міжнародних відносин, і, як сказав М. Груїшевський, «весь новий український політичний рух»
В уяві братчиків, методом досягнення іхніх політичних ідеалів були не революції, а еволюційний шлях: розвиток культури, просвітництво, поширення серед широких верств населення різних знань, видання книг і т. п. Щоправда, декотрі братчики стояли на більш радикальних позиціях. Зокрема це стосувалось Т. Шевченка, а також М. Гулака, про якого слідчі зазначили, що він «в душі своїй заховав такі злочинні думки, які не були відомі його товаришам.. він не зупинився б на мирних засобах, якби таємні помисли його звершилися». На це уперто вказував і донощик О. Петров, підкреслюючи «революційне спрямування украйнославіністів».
Аналіз програмних документів товариства привів жандармів до думки, що воно мало собі за мету «остаточний устрій таємної злонавмисної справи», «народного представницького правління», навіть із використанням, як пишуть жандарми, «революційних і комуністичних правил з обурливими відозвами до племен слов’янських». Молодий студент Г. Андрузький, пишуть вони, до того ж, не тільки «склав обурливі вірші», а й створив кілька проектів державного перетворення Російської імперії, «доходячи до республіканських думою, звісно, всупереч існуючому самодержавному правлінню. На допитах же він говорив про товариство « як про справу безумовно революційну». У багатьох учасників товариства були знайдені ще й вірші Шевченка, які «по возмутительному духу и дерзости» виходили за всілякі межі.
Проте найгостріші емоції у жандармських слідчих викликала поезія Т. Шевченка. Адже його вірші були написані «на малороссийском языке» і «самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольнице казачества, то с невероятной дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывая в них личных своих благодетелей (за участь у викупі поета із кріпацтва — авт.)» Жандармів лякало те, що поезія Кобзаря мала велику популярність: «…стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и в последствии укорениться мысли о блаженстве времен гетманщины, о счастье возвратить эти времена и возможности Украины существовать в виде отдельного государства».
Отже, найбільше занепокосння російських імперських урядовців викликала думка про те, що Україна може стати «окремою державою». І хоча слідчі переконливо повідомляли імператорові Миколі І, що Т. Шевченко не належав до Украйно-Слов’янського товариства і діяв окремо, усе ж — «за обурливий дух і зухвальства, що виходять за всякі межі, він мусить бути одним із головних злочинців». Таким був висновок жандармів.
Щодо трьох основних членів товариства — М. Гулака, М. Костомарова і В. Білозерського, — жандарми резюмували — «учена маячня трьох молодих людей» могла призвести небезпечні «майбутні незручності». Тому пропонувалося розправитись з усіма братчиками « без суду». Але їхнє покарання мало бути публічним, щоб залякати інших охочих займатися подібними справами. З цією пропозицією повністю погодився і сам імператор Микола І. Проте, кирило-мефодіївці зазнали здебільшого адміністративного покарання. Вони були відправлені у віддалені російські губернії на низькі чиновницькі посади при губернських канцеляріях. Саму справу товариства вирішено було не обговорювати серед широкої громадськості. Головна сутність ідей та поглядів братчиків була відома лише вузькому колу царських урядовців. В університети імперії надійшла коротка і лаконічна інформація, що Київське слов’янофільське товариство надмірно захопилося пережитками старовини і проявляло традиційний регіональний патріотизм, властивий для часів кінця XVIII століття.
Незважаючи на вжиті заходи, ідеї кирило-мефодіївців ставали відомимим серед інтелігенції як України, так і за її межами.
Наказом шефа жандармів О. Орлова місцева влада була зобов’язана повсюди забороняти й вилучати друковані твори кирило-мефодіївців — передусім «Кобзар» Т. Шевченка, «Повесть об украинском народе» П. Кулініа, його ж повість «Михайію Чарнипіенко», твори М. Костомарова, видрукувані під псевдонімом Ієремія Галка-«Украинские баллады» та ін. Наказувалося розшукувати по губерніях і знищувати вірші ї. Шевченка, «Закон Божий» та інші «возмутительные сочинения», доручалось відслідковувати суспільні настрої про минулу вольницю, українсько-козацьку гетьманщину «і про уявні права на окреме існування» українського народу, а також звертати увагу на тих, хто вивчає українські старожитності, історію та українську літературу. Як згодом записав цензор А.В. Нукитенко у своєму щоденнику, великий переполох у столиці
— Петербурзі — здійнявся і після виходу дитячого журналу «Звездочка», яка надрукувала коротку історію українського народу П. Куліша — «Повесть об украинском народе», що водночас вийшла і окремим виданням. Сам імператор, дізнавшись про це, велів посадити у фортецю під арешт цензора С.С. Куторгу. А від уряду до цензорів надійшло «секретное предписание» щодо творів «отечественной истории». Бо в них нібито «нередко встречаются рассуждения о вопросах государственных и политических…», а деякі автори нібито прагнуть «к возбуждению необдуманных порывов патриотизма общего или провинциального, становлящегося иногда опасным.. .». Передбачалося діяти «самым незаметным и осторожным образом, без явных преследований и сколь возможно не раздражать уроженцев Малороссии».