Українська література, а в першу чергу проза початку XX ст. була, за словами Франка, „людським документом в найширшім значенні”. Головну увагу письменники звертають на соціальні контрасти, на зубожіння села. Слушно відмітив М. Коцюбинський у 1903 p.
, що українська література за сто років свого існування живилась переважно селом, сільським побутом, етнографією. І хоч на початку XX ст. інтерес до селянства не зник і не зменшився, як і не зменшилось селянське питання, то для літератури початків нового століття є прикметний новий підхід до зображення села і традиційна селянська тематика зазнала ґрунтовного перетворення. В творах нових прозаїків бачимо ширшу панораму життя України. Бачимо боротьбу села за свою екзистенцію, боротьбу з експлуатацією, боротьбу за своє національне і соціальне визволення. Жахливі злидні, глибокі душевні трагедії селянина, що придушують кращі людські почування, моральний розклад, роз’єднаність, егоїзм, бійки, зависть, пияцтво, страшне становище хворих і „зайвих ротів” — ось що тепер бачать і описують нові письменники. Коротко — прийшло до реакції на народницьку літературу і до зовсім іншого підходу до селянського життя.
Вже наприкінці XIX ст. у деяких східноукраїнських письменників (JI. Яновська, Дніпрова Чайка) появились перші проблиски в малюнках страшної дійсності села і вони різко відрізнялись від етнографічної побутовщини народовців та викликували у читачів глибоке співчуття.
В куди більшій мірі і в багатшому мистецькому оформленні та яскравіше торкнулись цієї теми західноукраїнські прозаїки: В. Стефаник, М. Черемшина, Лесь Мартович, М. Бордуляк. Вони зуміли показати правдивість життя, показати селян, їх покірливість, безпорадність і безправ’я, яке мусіли терпіти.3
Цими ж шляхами пробудження народу і справжнього відображення його життя пішли й інші письменники, зокрема жінки, як напр. Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, а теж Модест Левицький чи Б. Грінченко.
Крім життя селян у прозі того часу з’являється теж робітнича тематика і проблеми важкого життя і визиску робітників, картини з життя українського населення різних територій (гуцулів, бойків), а теж екзотичні теми (життя татар).
Аналізуючи літературу початків XX ст. Іван Франко справедливо відмітив, що в письменників-модерністів міняється самий спосіб „бачення світу”, немов би в них найшлись „нові очі”. Автори намагаються проникнути вглиб людини, оцінити ситуацію, зрозуміти мотиви її вчинків. Молоді письменники виходять поза рамці писань „про народ” і „для народу”, а звертаються до філософських, моральних і психологічних проблем. У центрі їх уваги є гострі душевні конфлікти й суперечності, гострі психологічні проблеми. Життя народу передають вони не крізь призму етнографії чи побутовости, а крізь поглиблену психологічну аналізу. А дальше, в характеристиці персонажів не маємо більше опису „від автора”, а бачимо розкриття почувань героя „з середини”, з відтворенням самого психічного процесу боротьби і різних її проявів. Бачимо дальше тенденцію до значного скорочення авторової розповіді чи описових моментів; автор зникає майже зовсім, картини дійсності ніби виростають із психічного світу окремих героїв.
Очевидна річ, що звернення письменника до поглибленої психологічної аналізи викликало ряд змін у питаннях композиції жанру, розповідної манери: письменник вибирає найбільш прикметні моменти чи картини, тобто ті деталі, які мають допомогти читачеві самому доповісти чи домалювати собі зображене, чи розкрити внутрішній світ героя. Зростає отже філософське поглиблення творів і в них часто розв’язуються естетичні чи філософські питання. Врешті, в прозі того часу спостерігаємо теж процес злиття мови автора і мови героїв. Включення прямої мови у мову автора наближає читача до переживань героя.
Михайло Коцюбинський
В українській прозі кінця XIX і початків XX ст. яскраво вирізняється постать Михайла Коцюбинського (1864-1913), що був справжнім новатором а його твори мають справді непроминальну вартість.
У перших його новелах і оповіданнях бачимо очевидний вплив писань, Нечуя-Левицького і М. Вовчка: це реалістичне зображення важкої недолі народу. Його герої — це жертви соціально-економічного ладу, які боряться за своє краще життя («Ціпов’яз», «Для загального добра» і інші). Але вже на початку 90-их років, під впливом нових течій, Коцюбинський міняє свою манеру писання. Свідчать про це його кримські новелі. У свої оповідання він вносить імпресіоністичні засоби («В путах шайтана», «По людському» і ін.). Найбільш улюбленим жанром письменника стає соціально-психологічна новел я,, в якій основний наголос покладений на правдиве зображення психологічного стану людини і її переживань, викликаних мотивами свободи і незалежності. Для нового стилю Коцюбинського найбільше показовими граба визнати новелі «Поєдинок», «Цвіт яблуні», а передовсім аквареллю «На камені», яку Франко назвав найціннішою перлиною нашої літератури.
Подіям першої російської революції присвячені новелі «Сміх», «Він іде», «Невідомий» і друга частина повісти «Фата Моргана». В них автор викриває погромницьку політику царизму, яку не тільки гостро засуджує, а в новелі «Персона ґрата» відкрито говорить про потребу знищення чорносотенного само держав’я очоленого царем.
Виступав теж Коцюбинський проти унезалежнення мистця від суспільства і від громадського життя стверджуючи, що правдивий мистець не може розминутися з людиною і бути самотнім. Натяки на це бачимо в його новелі «Інтермеццо», яка прикметна ще й тим, що природа тут стає джерелом авторового натхнення й філософії життя.
Найбільшим твором Коцюбинського це його повість «Фата Морґана» — героїчна епопея революційної боротьби селянства в час першої російської революції. Основним героєм виступає тут селянська маса, уосіблена в цілому ряді блискуче індивідуалізованих картин настроїв і переживань українського села перед 1905 p., підчас революції і розправи з ним, після неї. Ця повість Коцюбинського це своєрідний твір в українській літературі, бо в ній вперше показано новий тип селянина і робітника, їх свідомість, показано масу і найтонші відтінки її поведінки і настроїв.
Перебуванню Коцюбинського на Гуцульщині і його етнографічним студіям цієї частини західньої України, завдячуємо унікальну (не так давно сфільмовану) повість «Тіні забутих предків». Написана під вражінням краси гуцульської природи і фольклору, це своєрідна поема гуцульського життя напів реального, напів фантастичного. Автор у цій повісті хотів відтворити мітологічне світосприймання і світовідчування гуцулів, їх життя овіяне казками, повірями, забобонами, легендами. Деякі твори Коцюбинського перекладені на чужі мови.
Ольга Кобилянська
Від кінця XIX і майже до половини XX ст. вирізнялась постать Ольги Кобилянської (1863-1942), уродженки Буковини, що вийшла з напів-германі-зованої сім’ї, і почала свою літературну кар’єру в австрійських і німецьких журналах. Під впливом піонерок українського жіночого руху — Наталі Кобринської, Софії Окуневської — зукраїнізувалась.
За висловом Лесі Українки — Кобилянська «наслідниця Федьковича за талантом, але не продовжувач його манери», тобто етнографічно-побутового реалізму. Цей реалізм не задовольняв Кобилянської. Вона, подібно як і Коцюбинський чи Стефаник, ставила своїм завданням психологічно розширити й поглибити реалізм. Наскрізь реалістичні картини в її творчості мають суто психологічну основу і ціхує їх своєрідний ліризм та романтичний порив. Крім новель, є вона автором більших повістей — «Царівна», «Земля», «В неділю рано зілля копала», «Апостол черні». Кобилянська перша ввела в українську літературу постаті українських жінок, які усвідомлюють собі своє рабське становище і змагають до емансипації та рівноправності в суспільстві.
Дещо відмінна своїм характером є її повість «Земля», якої поява стала тоді літературною подією. Основною проблемою цієї повісти є «влада землі», а за висловом Франка — „ця повість, крім високої літературної вартості, матиме тривале значення, як документ способу мислення нашого народу”. В романтично-психологічному стилі видержана її повість «В неділю рано . . .», побудована на мотиві відомої пісні «Ой, не ходи Грицю та на вечерниці».
Степан Васильченко
Видатним прозаїком був учитель з Чернігівщини Степан Васильченко (1878-1932), який почав свою літературну діяльність збіркою оповідань «Ескізи» у 1911 році. Згодом появились його дальші збірки новел, пройняті гуманністю і погідним гумором, з яким він ставився до людей і до природи. Є теж у нього нахил змішувати фантастику з реальним світом, а не має він конкурента тоді, коли зображує дитячу душу: тут тепло і любов до маленьких людей . . . Його ескіз «На світанні» — мотив заборони святкувати Шевченка — набирає у Васильченка символічного значення.
Його сучасником, передчасно померлим, був Архип Тесленко (1882-1911), родом з Полтавщини. Увійшов він в історію літератури як співець селянської бідноти за царату, правдивий виразник настроїв революцією розбурханого села. Він поет і прозаїк, новеліст і драматург. Характеризують його безпосередність, інтимність і спокій викладу та природність. Він — каже С. Єфремов — був найкращим типом самородного літературного таланту, якому не щастило ні з виданням його творів, ні зі здоров’ям, бо жив дуже коротко. Його оповідання ціхує шукання чистого, гарного та ідейного життя. Чисто-народний селянський стиль, запашна народна мова, щирість і простота — це особливість Тесленкових оповідань. Вже самі наголовки його прозових творів «Поганяй до ями», «Немає матусі», «Прощай життя» — говорять самі за себе.
Володимир Винниченко
В прозі і драмі цього періоду вийняткове місце займає Володимир Винниченко, (1880-1951). Він — пише про нього авторитетно відомий літературний критик Гр. Костюк — „в історії нашої літератури і в історії нашого національно-державного відродження — постать вийняткова”.
Винниченко — поет, новеліст, драматург, філософ і публіцист, мистець-маляр і політично-громадський діяч.
До революції був одним з організаторів і провідників РУП-у, згодом Української Соціал-демократичної Революційної Партії; був постійно переслідуваний і арештований; в час революції був учасником з’їздів (військових, селянських і робітничих); був автором усіх чотирьох Універсалів Центральної
Ради і першим головою Директорії УНР. Радянська Енциклопедія називає його „буржуазним-націоналістичним діячем”, а його твори „антинародними”.
Був Винниченко автором повістей, драм, романів, як напр. «Брехня». «Краса і сила», «Гріх», «Закон», «Божки» і ін. Теми і сюжети до них брав з життя провінційного міщанства, селян-наймитів у конфліктах з працедавцями, в обставинах руйнування старих традицій і наростання протесту. Поряд з цим він пише оповідання з життя босяків, казарми, тюрми. Самим поставленням проблем заперечував традицію народницького реалізму. Прикметне теж для нього зацікавлення гострими патологічними і сексуальними проблемами, які не зовсім підходили до ментальності українського суспільства і по сьогодні викликують осуд. Не дивлячись на те, що тенденція деяких його оповідань була нездорова і викликувала замішання читачів і недовір’я критиків, ці оповідання свіжі й оригінальні формою, манерою і типажем. Великим талантом визнали його Франко і JI. Українка. Держвидавництво у Харкові в 20-их роках видало його твори у 25-ох томах і мав він великий вплив на цілу плеяду письменників по-революційної України 20-их pp., як от на Хвильового, М. Куліша, Івченка, Косинку, Слісаренка, Під могильного, Антоненка-Давидовича.
Винниченко був першим і єдиним серед українських письменників XX ст., якого твори ще до революції 1917 р. були перекладені на мови: російську, французьку, польську, чеську, голяндську, норвезьку, румунську, німецьку, єврейську, татарську.
За кордоном на еміграції написав Винниченко три повісті: «Сонячна машина», «Нова заповідь» і «Слово за тобою, Сталіне!». Цікава особливо «Нова заповідь»—спроба письменника-гуманіста наставити людство на інший гуманний і миротворний шлях розв’язки світових проблем. Цю концепцію виклав він теж у повісті «Слово за тобою, Сталіне!». Найкращою своєю дитиною називає він філософсько-соціологічну працю «Конкордизм» — продукт довголітніх роздумів. Це утопійна теорія побудови ідеального нового суспільства і нових людей, це шлях до „сонцеїзму”.
В українському закордонні був боляче призабутий і промовчуваний та недоцінюваний за свої політичні помилки і критику української революції (твір «Відродження нації»).
Василь Стефаник (1871-1937)
Серед сучасників Франка в Галичині на переломі ХІХ-ХХ ст. особливо вирізнилися три молоді талановиті прозаїки, які темою вибрали галицьке зубожіле село, його будні і турботи, його нужду, а то й трагедії. В своїх творах дали вони нам образи цілої галереї безталанних героїв та їх переживань, породжених передовсім соціально-економічними відносинами тієї найбіднішої країни в тодішній австро-угорській монархії. Були ними: Василь Стефаник, Марко Черемшина і Лесь Мартович.
Першим, найбільш талановитим і наскрізь своєрідним, був, безперечно уродженець покутського села, Василь Стефаник, якому найвищу оцінку дали Франко, Кобилянська і Л. Українка. Захоплював він своїх сучасників своєю тонкою спостережливістю, прекрасним знанням життя селян і його говірки, сповненим болю і туги ліризмом, незвичайним лаконізмом вислову. Всі його теми — драматичні, а всі образи психологічно незвичайно насичені. „Хлопським сином” називали його глумливо паничі в коломийській гімназії і це соціальне походження визначило його дальший життєвий і творчий шлях. На формування його письменницького таланту у молодечому віці мав вплив Л. Мартович, а згодом Франко. якого Стефаник уважав за свого справжнього вчителя. Крім нього і Драгоманова та Павлика, вплив на Стефаника мали передові письменники-модерністи. І, як самий він це стверджує, чим більше
знайомився він зі світовою літературою, тим більше вболівав за дальший розвиток рідної літератури. Він ставив до неї нові вимоги орієнтуватися на найкращі досягнення художнього слова інших народів. І тут джерело його намагань відійти від перестарілої описово-розповідної манери своїх попередників, джерело боротьби з рештками провінціалізму в літературі і зовсім нове ставлення до форми і стилю.
Після перших реалістичних новель з 1897 р. з оригінальним трактуванням сільської тематики, послідовно появляються збірки його психологічних новел — «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Кленові листки», «Моє слово», «Земля». Появилися вони в різні періоди його життя довоєнного, воєнного і повоєнного, уже за польського панування в Галичині. Кожна з цих збірок творить для себе окреме звено в його оригінальній і неповторній творчості.
„Стефаник — писала про нього Л. Українка — володіє трудним секретом передавати настрій в розмовах і в обстановці. . . зовсім не вдаючись до характеристики від автора”. Його секрет полягав у тому, що письменник умів поглянути на життя очима самого героя, відчути його душу.
Ідеалом для нього було зробити читача не тільки свідком події, але й її учасником, людиною, яка самостійно може розібратися в ситуації, при чому автор ніколи не висловлює своїх симпатій чи антипатій. Його образки, як це вміло висловив мистець І. Труш — це майстерно підхоплені шматки життя. Вихідною точкою для письменника є момент-подія. Він іде за пихологією свого героя чи героїв і після того викінчує сцену чи образок. Він досягає великого впливу на читача рідкісним умінням зблизити його зі своїм героєм та проникнути світ його думок та переживань.
На своєму ювілею у 1926 р. говорив він до селян-героїв своїх: „Більше писати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас — значить спалити себе”.. А цих героїв ціла трагічна галерія селян-бідняків, нещасних матерів, дітей в різних ситуаціях.
Окрему групу оповідань творять ті, яких тематикою є страхіття Першої світової війни, а теж драма українських Визвольних Змагань. їм присвятив Стефаник свої справжні перлини, як «Марію», «Вона — земля», а зокрема — дуже сильну новелю «Сини».
Стефаник, подібно як Франко та М. Черемшина, дуже боляче реагував на еміграцію селян, яких безземелля, злидні і безнадія гнали за океан, бо боялися ці злидарі, що їх діти дальше ходитимуть у шлиях. Вимушена еміграція селян була для нього страшною трагедією соціальною і національною, і цю драму він м.ін. зобразив у новелі «Камінний хрест», де дав образ Івана Дідуха, який мав лише одного коня, а самий запрягався за другого, і робив те, що й кінь, а то й важче. Прочитавши це оповідання Кобилянська говорила авторові: „Між слова ваші там . . . тиснулись великі сльози, мов перли . . . Страшно сильно пишете ви. Так, як би витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу”.
Всі Стефаникові новелі, які часто називають мініятюрами, писані покутським говором і це придає їм ще більше мистецької автентичности.
Марко Черемшина
Марко Черемшина (1874-1927) — це другий, поруч Стефаника, визначний новеліст. У своїх оповіданнях з життя Гуцульщини, де він родився, досконалим знанням душі селянина та глибоким співчуттям для його горя — в дечому нагадує автора «Синьої книжечки».
Почав свою письменницьку працю віршами, пробував сил у драмі, але щойно у мистецькій прозі виявився його талант. Першою його збіркою були «Карби» з 1901 p., а згодом, вже після Першої світової війни, вийшли його оповідання у двох циклях: «Село вигибає» і «Верховина». Тематика його оповідань — це драматичні сцени з життя гуцулів, яке відобразив він з особливим ліризмом. Був великим знавцем гуцульського фольклору і це мало дуже великий вплив на його творчість. Фольклор у його оповіданнях стає не тільки декоративним елементом, не тільки постачає йому теми-сюжети, але стає джерелом глибокого розкриття світу гуцула-селянина. На жодного іншого письменника тієї доби народна творчість так не вплинула, як на Черемшину. Його оповідання називають „поезією в прозі”, а велику роль при цьому відіграє в нього пейзаж, який органічно пов’язаний з долею його героїв.
Третім преставником покутсько-гуцульської групи галицьких новелістів був Лесь Мартович (1871-1916), активний учасник радикального руху в Галичині і у виданнях цього руху друкував свої оповідання («Нечитальник», «Хитрий Панько», «Стрибожий дарунок»), які появилися в перших роках нового сторіччя. Творчість Мартовича за обсягом — невелика (30 оповідань), а тематичний діапазон — не широкий. Це здебільшого оповідання й гуморески з життя галицького селянства та сатиричні картини з життя інтелігенції. Все таки вони мали вплив на розвиток літературних зацікавлень Стефаника, який особливо цінив Мартовича.
Кращими новелістами цього періоду були ще Тимофій Бордуляк, що дав нам цікаві епізоки з життя зубожілого галицького села, та Осип Маковей,
новеліст, сатирик, фейлетоніст, літературний критик і журналіст. Починали тоді теж свою літературну працю Катря Гриневичева, що згодом стала доброю письменницею в жанрі історичної повісти з давніх часів («Шестикрилець» і ін.), а теж Гнат Хоткевич, — автор повісти «Кам’яна душа» і Осип Туринський, автор «Поза межами болю».