На землях Речі Посполитої гуманістична школа як новий тип шкільництва, стисло схарактеризований вище, вперше з’являється 1550 р. у формі кальвіністського навчального закладу гімназійного рівня в Пінчові (Польща).
Школа була організована за взірцем Лозаннської гімназії, а її першим ректором став теолог з Женеви Петро Статоріюс, член комісії для підготовки до видання польськомовної Берестейської Біблії (вийшла друком 1563 р.), автор першої граматики польської мови (1568). Впродовж другої половини XVI ст. на території Речі Посполитої — у Коронній Польщі, Пруссії, Лівонії (Латвії), Литві виникає близько двадцяти кальвіністських та лютеранських навчальних закладів 4, серед яких найпомітнішими були заснована 1568 р. школа під опікою Радзивілів у Вільнюсі, Ризька Домська гімназія та гімназії підвищеного (так званого академічного) типу в Гданську й Торуні, де студіювали філософію, теологію і право.
Не залишилися осторонь цього руху й українські землі Речі Посполитої.
Протестантська проповідь оновлення релігійного життя через спрощення обрядовості та примат особистої віри над церковними інституціями найраніше знайшла відгук на західних околицях України, в Галичині (ширше про це див. у розд. 4.4). Так, уже з середини XVI ст. кальвіністські віяння знаходять тут таких потужних покровителів, як місцеві магнати Мацей і Миколай Стадницькі, Єжи Язловецький та Ян Тарновський, перемишльський каштелян Станіслав Дрогойовський (православний за народженням), руський воєвода Миколай Сенявський та ін. На запрошення Стадницьких пастором у їхньому м. Дубецьку на р. Сян (західна частина Руського воєводства) протягом 1561 — 1570 рр. стає один з визначних теологів-проповідників, вихрещений єврей з Мантуї Франческо Станкаро, котрий відіграв центральну роль у становленні доктрини антитринітаріїв *.
Тут же з 1559 р. почала діяти перша на території України кальвіністська школа гуманістичного типу, де лише в період до 1562 р. навчалося близько 300 юнаків з Перемишльської і Сяноцької земель Руського воєводства (школа, ймовірно, припинила своє існування у 1580-х рр., разом з ліквідацією церковної громади). Серед інших кальвіністських закладів, які в учбових програмах орієнтувалися на гімназійний рівень, належить згадати також школу в м. Панівцях на Західному Поділлі, що проіснувала під протекторатом Яна Потоцького з 1590 р. до 1611 р. Як і в Дубецьку, тут, окрім предметів гуманістичного triviumy, викладалися елементи філософії і теології, а з 1608 р. при школі діяла друкарня .
З кінця XVI — початку XVII ст. помітним осередком реформаційних бродінь стає Волинь, дещо пізніше — й Західна Київщина. Найміцніші позиції тут утримувала социніанська течія протестантизму, яка надавала особливого значення освіті як засобу розумового і морального самовдосконалення — головного в очах социніан, або польських братів, шляху до подолання гріховності людської натури. Відтак скрізь, де виникали социніанські громади, створювалися й школи, загальне число яких, імовірно, перевищувало кілька десятків. У зв’язку з тим, що згадані реформаційні осередки, в тому числі социніанські, проіснували недовго — лише до середини XVII ст., і ліквідовувались, як правило, за ініціативою (а не раз і прямою участю) агресивних опонентів — католиків та православних, архівної спадщини заснованих протестантами шкіл не збереглося. На підставі опосередкованих згадок можна припускати, що рівня trivium’y (з бодай скороченим викладанням поетики і риторики) вони досягали рідко. Гіпотетично такими могли час від часу за наявності відповідних викладацьких кадрів виступати кальвіністські школи у Крилові (фіксується між 1593 — 1612 рр.) і Берестечку (між 1585 і початком 1640-х рр.), а також социніанські школи — на Волині в містечках Бабині (між 1633 — 1649 рр.), Березьку (1638 — 1644), Киселині (1614 — 1638) та Гощі (1600 — 1639), на Київщині в Черняхові (друга чверть XVII ст.).
Матеріальне забезпечення, а відтак і освітньо-викладацький рівень згаданих навчальних закладів залежали від покровителів-магнатів. Саме їхнім коштом оплачувалася запрошена звіддалік професура, а школа та учнівські конвікти (гуртожитки, або бурси) розміщувалися в наданих чи спеціально збудованих магнатом приміщеннях. Вище згадувалося про роль Стадницьких і Потоцьких у функціонуванні Дубецької та Панівецької шкіл; Крилівський освітній заклад існував завдяки Остророгам; школу в Берестечку утримували власники цього містечка князі Пронські, а волинськими та київськими социніанськими училищами опікувалася пов’язана між собою родинними стосунками група впливового українського панства — Чапличі, Сенюти-Ляховецькі, Гойські, Немиричі. Під протекцією цих же людей знаходили притулок на віддалених «українних» землях переслідувані теологи і проповідники антитринітаріїв, як, наприклад, брати Стоїнські — у маєтках Юрія Немирича, одного з найвпливовіших покровителів української Реформації 6.
За вимушеною міграцією простувало, як правило, і піднесення рівня школи в місцевості, де осідав утікач-інтелектуал. Саме в такий спосіб спалахнула і найяскравіша зірка протестантського шкільництва в Україні — социніанська академія в містечку Киселині (нині с. Кисилин Локачинського р-ну Волинської обл.).
Передтечею Киселинської академії був знаменитий центр антитринітаризму в польському містечку Ракові неподалік Сандомира 7, започаткований локаційним привілеєм магната Яна Сєненського 1567 р., який гарантував мешканцям свободу віровизнання. Навернення до громади польських братів (социніан) чергового власника Ракова, Якуба Сєненського, перетворило мале містечко на головний осередок прибічників радикальнопротестантської течії: між 1600 — 1638 рр. тут відбулося 44 синоди, на які збиралися вірні з усієї Польщі, України, Сілезії, Білорусі, Литви. Завдяки перебуванню в місті видатних теологів того часу (як творець социніанської доктрини, тосканський аристократ Фавсто Соціні (Социн), Валентин Шмальц із Саксонії, Йоахим Стеґманн з Бранденбурга, Йоган Крелль з Франконії, поляки Йонас Шліхтинґ, Анджей Вишоватий, Самуель Пшипковський та ін.), у Ракові панувала атмосфера пожвавленого інтелектуального життя, діяла одна з перших на теренах Речі Посполитої публічних бібліотек, а з 1600 p. — і друкарня, яка за недовгий час свого існування (її було закрито 1638 р.) видала понад 200 позицій полемічної й теологічної літератури. Починаючи з 1602 р. змінила статус і Раківська школа антитринітаріїв, перетворившись на головний центр підготовки віровчителів і проповідників доктрини Социна. Рівень студій у ній був зорієнтований на гімназії академічного типу — як у Гданську, Торуні, Лозанні та ін., тобто передбачав, окрім класів поетики й риторики, ще один вищий клас, у якому поєднувалися виклади філософії і теології. Характерно, що в матеріальному забезпеченні Раківської академії брали участь і громади антитринітаріїв Волині 8, отже — звідтіля мусили регулярно посилати молодь на навчання до Ракова.
1638 р., під претекстом вчиненого раківськими студентами блюзнірства (школярі камінням збили придорожний хрест), за вироком сенату Речі Посполитої школу й друкарню було закрито, а професорів скарано на вигнання за межі держави. Проте останні разом зі своїми учнями знайшли нових покровителів: частина в Люславицях на терені Польщі, а більшість — в Україні, на Волині, у містечку Киселині, що належало Юрієві Чапличеві, який до 1658 р. зумів опиратися грізним судовим вирокам, аж доки за рішенням трибуналу социніанські школи не були ліквідовані раз і назавжди. З фрагментарних згадок про діяльність Киселинського навчального осередку можна припускати, що він зберігав раківський академічний рівень; дійшло до нашого часу і кілька імен ректорів та магістрів школи, кожний з яких залишив свій слід в історії Реформації: Євстафій Гізель (Кисіль), Теодор Симонід, Петро Стеґман, Людвіг Голлайсен, Якуб Гриневич-Гижановський, Матис Твердохліб та ін.
Завершуючи огляд протестантського шкільництва в Україні на зламі середньовіччя і нового часу, варто зазначити, що з його появою помітно інтенсифікувалися освітні мандрівки по закордонних університетах, а одночасно зазнали істотних змін їхні усталені маршрути. Впродовж XV — першої половини XVI ст. лише поодинокі юнаки з України, Білорусі та Литви після Краківської академії прямували за кордон, як правило, до університетів Італії. Натомість, починаючи з середини XVI ст., закордонні мандрівки стають, по-перше, ледь не модою для вихідців із заможних родин, а по-друге — коло університетів, які найчастіше відвідувала українська молодь, виразно підкреслює її протестантські, або принаймні антикатолицькі симпатії. Так, вельми популярним стає Лейденський університет, де у той чи інший час навчалися юнаки з родин Черленковських, Сенют, Немиричів, Древинських, Мушат-Охлоповських та багатьох інших 9. Те саме стосується кількох німецьких (у Лейпцигу, Страсбурзі, Гейдельберзі, Ростоку) і прусського Кенігсберзького університетів 10, а також лютеранської академічної гімназії в Гданську, вищі класи якої дорівнювали університетській освіті (тут, зокрема, навчалися волинці Гулевичі, Чапличі, Городинські, Іваницькі, Дорогичинські та ін.) 11. Після студій у протестантських навчальних закладах Пруссії, Німеччини, Швейцарії чи Бельгії юнаки нерідко простували далі — до католицьких університетів Франції та Італії, і така мандрівка тривала багато років. Наприклад, згаданий у каталогах Лейденського університету під 1639 р. волинець Остафій Мушат-Охлоповський повернувся додому аж 1647 р., як записано в замковій канцелярії м. Володимира — «меновите зе Франциєи, в которой од року 1639 през тыє вси прошлыє лита аж до року теперешнего студиорум кавза был и зоставал» 12. Показово, що право навчатися в будь-якому з закордонних університетів — католицькому чи протестантському — розцінювалося як невід’ємний елемент свободи особи. Папський нунцій у Речі Посполитій Маріо Філонарді, характеризуючи цю ситуацію, писав у своєму звіті 1639 р.: «Не тільки схизматики, а й католики мають свободу посилати своїх синів туди, куди їм подобається, в Польщі чи за кордоном, і на сьогодні цього не можна заборонити, не викликавши заворушень по всьому Королівству».
Оцінка ролі протестантських шкіл у формуванні освіти нового часу в Україні досі була, як правило, дуже стриманою, початок чому поклали ще студії Ореста Левицького та скептицизм Михайла Грушевського, який головний акцент ставив на елітарності («великопанськості») реформаційного бродіння, котре, за його висловом, було тільки «одним з проявів піддання української суспільности, українських панів новій польській культурі, яка дає себе знати в останній чверті XVI в., а не самостійний прояв культурної еволюції української суспільности».
Сучасна наукова думка вбачає, проте, в українській Реформації ширший світоглядний контекст, вважаючи її одним з перших поштовхів до принципового оновлення української культури, розвороту її, як висловлювався Дмитро Чижевський, обличчям на Захід. І в цьому, поза сумнівом, головну роль відіграло протестантське шкільництво, яке вперше в Україні переступило за рамки загумінкового благочестя, запровадивши освітній стандарт європейської гуманістичної школи: за влучним висловом відомого дослідника культурологічного тла цього процесу Амбруаза Жобера, «русини, які нічого не знали про гуманізм еразмівський, відкрили гуманізм завдяки протестантам»