Північна війна (1700-1721) — війна, що тривала в основному між Росією, котра виступала в союзі з Саксонією та Данією, і Швецією. В 1699 цар Петро І та польський король і саксонський курфюрст Август 11 уклали націлений проти Швеції
Північний союз, до якого згодом приєдналася й Данія, котра мала свої претензії до Швеції. На той час шведська армія (150 тисяч багнетів і шабель) вважалася однією з кращих в Європі. Вона мала талановитого полководця, короля Карла XII, хороше озброєння, і володіла новітньою тактикою ведення бою. Крім того, її сухопутну армію підтримував могутній флот, що налічував 54 основні кораблі, особовий склад яких сягав 13 тисяч моряків. Що ж до Росії, то в ній тривала гостра внутрішньополітична боротьба за владу між кланами Наришкінихта Милославських, відбувалися стрілецькі бунти, тривала смута, яка розпочалася після смерті царя Федора Олексійовича. Росія не мала на Балтиці достатньо боєздатного флоту, не мала сучасних озброєнь і головне, не мала промислової бази для відтворення цього озброєння.
Розпочалася війна в серпні 1700. Вже в вересні цього року росіяни взяли в облогу Нарву. 19 листопада поблизу фортеці відбулася битва між шведськими і російськими військами. Перебіг її слід вивчати для того, щоб знати, як не слід воювати. Росіяни розгорнули свої війська тонкою смугою, не маючи ні резервів, ні артилерії, котра в цей час була зосереджена в іншому місці. Побачивши це, Карл XII створив штурмові ударні групи, прорвав фронт росіян в самому центрі, розчленував їх військо і почав оточувати з флангів.
айцікавіше в цій ситуації те, що командуючий армією, котрого Петро І залишив замість себе, герцог Кроа не просто здався. а на чолі багатьох іноземних офіцерів, майже з усім своїм штабом, взяв і перейшов на бік шведів. Зрада командуючого складу призвела до паніки. Міст через Нарву. до якого кинувся правий фланг, не витримав ваги людської маси і впав; кіннота лівого флангу рятувалася, кидаючись в річку. Але в розпалі паніки біля мосту згрупувалися Семенівський та Преображенський гвардійські полки, до яких почали приєднуватися підрозділи інших частин. До того ж, одна дивізія росіян усе ще трималася й на лівому фланзі. Бій тривав до ночі. Карл XII особисто водив у бій своїх гвардійців, але зламати опір росіян так і не зміг Почалися переговори. Росіяни отримали право переправитися через Нарву, але під час переправи Карл XII порушив умови договору і кілька частин роззброїв, узявши у полон усіх офіцерів. Загальні втрати росіян становили 8 тисяч багнетів та шабель. При цьому вони втратили весь офіцерський корпус. Проте Карл XII припустився помилки, що відмовився переслідувати росіян і не продовжив бойових дій, а дав Петру І перепочинок, цілковито переключившись на боротьбу проти Польщі і Пруссії.
Як згодом з’ясувалося, Петро І від своїх агресивних намірів не відмовився. Частину військ він направив до Прибалтики, щоб вони продовжували воювати проти незначних сил шведів; а частину — до Польщі, аби допомогти своєму союзникові, Августу II. Отож потім Карл XII не раз шкодував, що дав можливість росіянам отямитися після першої поразки. В морському бою під Архангельськом загін росіян, на човнах, атакував невеличку шведську ескадру і захопив фрегат та яхту, що сіли на мілину. Ще більших втрат зазнали шведи у битві під Ерестфере (селище неподалік сучасного Тарту, в Естонії). Тут воєвода Шереметьев (17 тис. осіб) завдав рішучої поразки корпусу генерала Шліппенбаха (7 тис.). Скориставшись величезною перевагою в силі, росіяни до З тисяч шведів поклали на полі бою, а 350 солдатів взяли в полон. Загалом перемога видалася мізерною, тим паче, за такої переваги, але Петро І роздмухав її славу так, ніби Шереметьев увійшов до Стокгольма. Воєвода отримав чин фельдмаршала, орден Св. Андрія Первозванного й усипаний діамантами портрет царя. Збадьорені успіхом, росіяни вдалися в 1702 до походу в Ліфляндію. І знову, тепер уже ЗО- тисячний, корпус Шереметьева зустрівся з 7-тисячним корпусом того ж таки Шліппенбаха. Чому Шліппенбах прийняв бій у відкритому полі, залишається загадкою. Майже весь корпус був винищений, що дозволило Шереметьеву здійснити рейд від Риги до Ревеля. Після цієї битви, що увійшла в історію як «битва під Гуммельсгофом», шведи воювали винятково за фортечними стінами.
Найбільша битва цього періоду відбулася між армією Шереметьева та корпусом шведського генерала Левенгаупта неподалік Гемауертгофа (Західна Латвія) 15 липня 1705 року. Ситуація, що виникла тут під час битви, видається досить повчальною. Шереметьев першим атакував шведів, ввівши в бій лише кінноту, і навіть не дочекавшись підходу піхотних частин. Шведи відступили до лісу, де кінноті розвернутися було ніде. Росіяни ж, замість того, щоб якось продовжувати бій, зайнялися грабунком трофейного шведського обозу. За цим заняттям і застали їх шведи. Перегрупувавшись, вони рішучим ударом розгромили незначні частини піхоти, а потім взялися за грабіжників. Закінчилося все це тим, що росіяни відступили, втративши майже З тисячі вбитими і пораненими та власний обоз із гарматами. Очевидно, шведам просто набридло воювати з росіянами, бо в жовтні 1708 вони зробили відчайдушну спробу захопити їх майбутню столицю Санкт-Петербург (який ще тільки будувався). Кажу «відчайдушну», оскільки з-під Виборга до Петербурга підійшло лише 13 тисяч солдатів. Гарнізон, на чолі з генералом Апраксіним, вдало відбив кілька штурмів, і шведський генерал Любекер змушений був евакуювати рештки свого воїнства морем. Цей відхід запам’ятався історикам війни тим, що перед посадкою на кораблі генерал наказав знищити понад 6 тисяч кавалерійських коней, аби вони не дісталися ворогові. На честь перемоги Апраксіна, Петро І наказав випустити спеціальну медаль з портретом генерала.
Тим часом шведському королю Карлу XII доводилося воювати на два фронти. Крім Росії, в нього був ще один сильний ворог — Польща, армія якої діяла спільно з армією саксонців, й очолювана була королем Польщі і курфюрстом Саксонії Августом II. Але тут шведи діяли надзвичайно енергійно. Першої поразки вони завдали польсько-саксонській армії ще в липні 1701, під Ригою. Після цього Карл XII рішуче пішов на Польщу, розбив досить чисельне польсько-саксонське військо під Клишовом (1702) і, не даючи полякам опам’ятатися, захопив Варшаву.
Ще й по цьому поляки продовжували чинити опір, та, хоча армія в Карла XII була невеличка, проте він завдавав їм поразку за поразкою. Закінчилося все це тим, що полякам довелося обрати своїм королем Станіслава Лещинського, котрий дотримувався одверто прошведської орієнтації. Вигнавши з Литви та Курляндії російську армію фельдмаршала Огильві (росіяни відійшли, навіть не прийнявши генерального бою), войовничий Карл XII вирішив остаточно з’ясувати взаємини з курфюрстом Саксонії. Здобувши Лейпциг, він примусив Августа II офіційно зректися польського престолу на користь С.Лещинського, забезпечивши в такий спосіб своєму ставленику політичну стабільність і європейське визнання. Завершивши справи в Саксонії (а завершилися вони Альтранштадтським миром, 1706), Карл XII не повертається зі своєю армією до Швеції, а дає їй відпочинок у тепер уже дружній Польщі, й далі готуючись до вирішальної війни з Росією.
Найважливішим, власне, вирішальним, періодом Північної війни слід вважати похід Карла XII в Росію, точніше, в Білорусію та Україну. На той час російська армія помітно зміцніла. Петро І зробив її регулярною, ввівши рекрутчину (від кількох дворів ішов на службу один рекрут, якому належало служити майже все життя, поки дозволяло здоров’я); було створено офіцерські школи; армію озброїли рушницями нового зразка, з багнетом, а також ручними гранатами, щоправда, на той час ще досить недосконалими; кіннотники ж отримали короткоствольні карабіни і пістолети. Артилерія теж переоснащувалася: там з’явилися нові дальнобійні гармати. Більш прицільні і скорострільні. Відбулася реорганізація і в козацьких військах, полки яких зобов’язані були тепер відбувати «цареву службу». Зокрема, кожне військо зобов’язане було виставляти певну кількість полків, батарей та інших підрозділів у мирний, і значно більшу кількість — у воєнний час. У козацьких частинах теж усе більше з’являється гармат, рушниць і гранат. Шабельна війна потрошки відходить у минуле.
В червні війська Карла XII форсували білоруську річку Березину, а вже в липні відбулася перша битва під містечком Головчином. Восені 1708 шведський король відмовився від свого задуму наступати на Смоленськ (щоб далі йти на Москву), а вирішив повернути на південь, в Україну. Чому? Причин кілька. Армія його ослабла, вона потребувала провіанту, фуражу і відпочинку. До того ж, наближалася зима, а її краще було перечекати в південних українських краях. Втім, спонукала його до українського походу не лише ця обставина. Карл XII уже мав таємні — через посередників — контакти з гетьманом України Іваном Мазепою, який, з допомогою шведів, розраховував вибороти для України незалежність. Тобто тут у кожного проглядав свій інтерес: Карл XII сподівався дістати підкріплення у вигляді 40-тисячного корпусу українських козаків, досвідчених, професійних воїнів, а також продовольство і надійні зимові квартири. Мазепа — моральну підтримку у боротьбі за незалежність, і шведську армію, як аргумент, котрий допоміг би переконати проросійськи настроєних козацьких полковників (керівників адміністративних одиниць Гетьманщини) схилитися на його бік і спільно виступити проти росіян, колоніальні порядки яких уже достоту остогидли переважній більшості населення волелюбної козацької України.
Одначе обозу Левенгаупта Карл XII так і не дочекався. Генералу довелося залишити його росіянам під селом Лісним, неподалік річки Ліснянки, що в Білорусії. У бою, який тривав понад 10 годин, корпус Петра І і кінний загін генерала Боура завдали шведам такого нищівного удару, що ті змушені були залишити обоз і, втративши понад 8 тисяч убитими, пораненими та полоненими, втікати на з’єднання з Карлом XII. Коли це з’єднання відбулося, Карл XII виявився в розпачі: тепер він не мав ні достатньо військ (Левенгаупт привів лише 6 тисяч смертельно стомлених, деморалізованих солдатів), ні продовольства, ні набоїв та снарядів. Крім того, король зрозумів, що відтепер він уже відрізаний від своїх баз в Прибалтиці, від яких могла надійти хоч якась там допомога. Залишився у нього лише один рятівний шлях — в Україну. Але й тут на нього чекало розчарування. Гетьман Мазепа, котрий прибув до нього в табір неподалік Десни, привів з собою лише якихось три тисячі козаків. Не встигли гетьман і король провести переговори, як надійшла звістка, що росіяни, під командуванням князя Меншикова, захопили гетьманську столицю Батурин і цілковито знищили її, вирізавши геть усе населення. Разом з містом, до рук росіян потрапили всі запаси продовольства, вся артилерія і всі запаси набоїв, оскільки Батурин був перетворений Мазепою на основну базу свого постачання.
Ще більше розчарування шведського короля викликало усвідомлення того, що гетьман І.Мазепа, по суті, не володіє ситуацією і не контролює територію своєї держави: більшість козацьких полків уже перейшла на бік Петра І; ті гарнізони, які, за задумом Мазепи, мали відчиняти перед ним, Карлом XII, фортечні ворота, насправді відмовляються впускати його солдатів, або й дають їм бій. Прикладом може слугувати оборона невеличкої фортеці Веприк у грудні 1708, в найлютіші морози. Півторатисячний українсько-російський гарнізон Веприка двічі відбивав напади шведського корпусу на чолі з самим Карлом XII. Здалися рештки цього гарнізону лише 7 січня 1709, після переговорів зі шведами, коли Карл XII пообіцяв захисникам, що відпустить їх. І справді, відпустив, ще й вручив кожному з захисників по 10 польських злотих, у вигляді нагороди. Невдало завершився для шведів і бій біля містечка Червоний Кут, де Карл XII з невеличким загоном потрапив в оточення і мало не загинув. Врятував його генерал Круз, який, зібравши загін із солдатів, котрі нещодавно відступили з-під Червоного Кута, прийшов королеві на допомогу. А навесні 1709 Карл XII вирішив здобути штурмом Полтаву, щоб далі відкрити собі шлях в Росію. Одначе 35-тисячна армія його так і не змогла здолати опір 6-тисячио-го гарнізону на чолі з полковником Келіним. Облога тривала аж до кінця травня, коли до Полтави з основними силами підступив Петро 1.22 червня шведи востаннє спробували взяти штурмом Полтаву, але й цього разу не змогли пробитися через лави захисників.
Дослідники відзначають, що під час обстрілу міста шведи втратили всі снаряди і, власне, залишилися без артилерії, що потім дуже й дуже позначалося на їх боєздатності під час знаменитої Полтавської битви. Та ще до цієї битви, між представником Карла XII і Петром І відбулися переговори, під час яких Петро І запропонував королеві мир. Від Карла XII вимагалося, щоб він віддав Росії частину Карелії і відмовився від претензій на території в гирлі Неви та на Санкт-Петербург Петро І навіть готовий був виплатити контрибуцію за ці землі, проте Карл XII вимагав контрибуції за всі свої витрати під час боїв з Росією, а це вже видавалося нереальним. Цікавий і такий факт: в лютому 1709 посланець Карла XII звернувся до Петра І з проханням дозволити йому закупити для війська ліків і вина. Так ось, цар нібито безкоштовно відправив з обозом Карлу XII і вина, і ліків. Тобто відбулася демонстрація лицарської люб’язності.
Ну а перебіг самої Полтавської битви (27 червня 1709) загальновідомий. Втративши понад 12 тисяч убитими, пораненими і полоненими, Карл XII, власне, залишився без боєздатної армії. Ще більше підірвала його військові сили зрадницька здача в полон корпусу Левенг^тгга. На правий берег Південного Бугу, на турецькі володіння, Карл XII прибув лише з невеличким корпусом своєї смертельно стомленої
армії та загоном козаків гетьмана Мазепи. До речі, в цій битві на боці Карла XII воювали полки козаків на чолі з гетьманом І. Мазепою, та запорізькі козаки — на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком; а на боці Петра І — козаки на чолі з гетьманом І. Скоропадським. Кінець літа й осінь обидва володарі — король Карл XII та гетьман Іван Мазепа — зустріли на чужині, в таборі поблизу молдавського міста Бендери. Та, поки шведський король перебував на турецькій території на правах почесного вигнанця, росіяни в березні 1710 здобувають штурмом Ригу, в червні 1710 — Виборг, а в вересні 1713 — Штеттин (сучасне польське місто Щецин). Усі ці перемоги лише підтверджували, що шведська армія вже втратила колишню силу і волю до перемоги, вона деморалізована і знесилена. Відчувалася й відсутність Карла XII та інших талановитих полководців, які, або загинули в Україні, або потрапили у полон чи перебувають при королеві, в Бендерах.
Під час Північної війни росіяни досить широко і безжалісно використовували полки українських козаків, які тисячами гинули на полях битв, завойовуючи славу російській зброї та російським «диво-богатирям» (про це розлого мовилося в статтях, що стосуються українського козацтва цього періоду). Та й у «Короткому переліку служби і походів Донського війська» (див. «Довідкова книга імператорської головної квартири») теж засвідчено, що в «різних шведських баталіях 1709-1721» брало участь понад 10 тисяч козаків. На згадку про це, серед клейнодів Війська донського зберігався вручений йому від імені імператора прапор з написом: «Вірніш підданим. Війську Донському, за виявлену ними під час війни за шведами службу і для вчиненого з короною шведською вічного миру».