Наприкінці свого віку, досягнуши вершини могутності, князь Вітовт прагнув забезпечити Великому князівству Литовському незалежне політичне існування в європейському світі.
Способом досягнення цієї мети він вважав прийняття королівського титулу. В цьому його підтримали німецький імператор Сигізмунд і король угорський, зацікавлені у ліквідації польсько-литовської унії. У своїх монархічних устремліннях Вітовт спирався як на українську монархічну традицію, про яку йшлося вище, так і на традиції у власне литовському суспільстві. Досить пригадати факт прийняття королівської корони литовським князем Міндовгом в середині XIII ст., коли Литва тільки починала активно втручатися у політичне життя Центральної і Східної Європи. Тоді литовський князь намагався убезпечити свою державу від тиску християнських сусідів і, зокрема, хрестоносців, прийнявши корону від папи Інокентія IV.
Наприкінці 90-х років XIII ст. натрапляємо на королівську титулатуру родоначальника нової династії – «короля Путувера», батька литовських князів Вітеня і об’єднувача Литви Гедиміна. Згодом, у XIV ст. з поступовим проникненням Литви на українські землі на титулатуру литовських князів вплинула вже досить виразно сформована українська монархічна традиція. Так, Гедимін титулував себе «королем литовським і руським». Відоме звертання візантійського імператора до «володимирського короля Дмитрія Любарта» (1347).
У 1365 р. при дворі німецького імператора Карла IV з’являється племінник Ольгерда шостий син Кейстута князь Бутавт, який отримав від імператора герцогський титул та ім’я Генріха. А напередодні Карл IV звертався до Ольгерда із закликом прийняти християнство, обіцянками опіки й підтримки. Ці факти свідчать про те, що литовська княжа сім’я вже істотно «українізована» і прагне налагодити зв’язки із західним світом та західним християнським середовищем. Для цього були об’єктивні підстави, що грунтувалися на давніх зносинах Русі-України із Західною Європою. Наприкінці XIV ст. поряд з намірами проголошення незалежності Великого князівства Литовського Вітовт виношує задум просити у римського папи королівську корону. Про це з тривогою говорили рицарі Ордену. Однак поразка на Ворсклі змусила Вітовта відкласти свої плани щодо коронації.
Влітку 1421 р. у Часлові було проголошено позбавлення чеського престолу імператора Сигізмунда, який доти був королем Чехії. Чеська корона була запропонована Вітовту. В липні того ж року у Прагу прибувають представники Вітовта: спочатку – Вишек Рачинський, а згодом – князь Сигізмунд Корибутович, який стає на чолі чеського політичного руху. Вітовт намагається здійснювати у Чехії тиск на імператора Сигізмунда, добиваючись від нього відмови підтримувати Орден у так званому жмудському питанні, а також інших політичних поступок. У 1423 р. було досягнуто угоди з імператором, згідно з якою останнім визнавалися повні і довічні права Литви на Жмудь, а Вітовт відмовлявся від підтримки чехів у боротьбі проти імператора і відкликав Корибутовича з Чехії.
Саме від цього часу починається зближення Вітовта з імператором і підготовка до задуманого литовським великим князем здобуття королівського сану. Передбачаючи опозицію з боку поляків, Вітовт шукав підтримки цього кроку від українського панства, що було зацікавлене у здійсненні політичного плану великого князя. Очевидно, з цією метою він вдався до об’їзду у 1429 р. українсько-білоруських земель Великого князівства Литовського і забезпечив широке представництво українських князів і шляхти на з’їздах європейських монархів у Луцьку і Вільно, де передбачалася коронація Вітовта.
У січні 1429 р. відбувся пишний з’їзд європейської феодальної знаті у Луцьку, куди прибули, зокрема, імператор Сигізмунд, датський король, папський легат, Ягайло, Вітовт і великий князь московський. Зібрання мало обговорити прусську і гуситську проблеми, а також волоський конфлікт, що виник між Польщею і Угорщиною. Наприкінці з’їзду імператор запропонував Вітовтові королівську корону. Ягайло, для якого це було несподіванкою, дав згоду на коронацію. Проте згодом під тиском польського панства у листі до Сигізмунда він виступив проти коронування, мотивуючи це умовами польсько-литовської унії і залежністю Литви від Польщі. Неприхильна позиція Ягайла викликала різке погіршення стосунків між обома сторонами. Вітовт ще більше зблизився із Сигізмундом і навіть погрожував Ягайлові ділом довести незалежність Литви. Конфлікт прикував до себе увагу всієї Європи. Папський легат доносив у серпні, що Литва і Польща «ні про що не думають окрім оборони своїх прав і роздратування досягло такого ступеня, що справа готова вирішитися зброєю й великим розливом крові».
Плани Вітовта щодо коронації зустріли співчуття й підтримку з боку литовських панів і шляхти, а також українських феодалів. Польський представник на Нюренберзькому сеймі німецьких князів 1430 р. зазначав: «Раніше не лише Вітовт, подібно іншим князям литовським і руським, зобов’язувався вірністю і покорою Ягайлові, але й прелати, князі, пани, бояре, шляхта й рицарство Литовської землі обіцяли полякам воєнну допомогу проти ворогів; понад це ті ж литовські чини дали письмову обіцянку, що після смерті Вітовта нікого не визнають великим князем Литви крім Ягайла і будуть у покорі йому і королівству Польському; тепер же, всупереч попереднім записам, Вітовт, а також прелати, князі, пани, бояри і шляхта Литовської землі домагаються в імператора Сигізмунда, щоб з його допомогою створити королівство Литовське і коронувати Вітовта».
Незважаючи на протидію польської сторони, коронацію було призначено на 8 вересня 1430 р. у Вільно. У коронаційному акті, виготовленому заздалегідь в імператорській канцелярії, Литва проголошувалася королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмись іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі – допомагаючи проти язичницьких нападів».
Проте у визначений для коронації день корона не прибула до литовської столиці, оскільки була перехоплена в дорозі польськими панами. Коронацію було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Події навколо коронування Вітовта свідчили про надзвичайне зростання престижу Литовської держави в очах Європи. Зовнішньополітичну лінію Вітовта можна розглядати як продовження курсу Галицько-Волинської держави на активну участь у політичному процесі Центральної Європи, яка завжди вважала Велике князівство Литовське литовсько-руською державою і ніколи не ігнорувала важливого значення і великої питомої ваги у ній українсько-білоруського компоненту.
Про це, зокрема, свідчить діяльність князя Сигізмунда Корибутовича – Вітовтового представника у Празі, що певний час правив у Чехії іменем свого довірителя. Допоміжний загін Сигізмунда значною частиною складався з уроженців Галичини. Серед його близьких соратників бачимо одного з князів Острозьких, якого джерела називають «Fridericus dux de Ostrog». Сам же Сигізмунд також іменується «руським герцогом». Після зближення Вітовта з імператором і відкликання Сигізмунда князь через якийсь час з’являється в Чехії знову. Йому пропонувалася чеська корона, проте королем чеським він не став ні номінально, ні фактично, взявши на себе лише роль примиренця поміркованих чашників і радикальних таборитів на чолі з Яном Жижкою. Його спроби примирити чеський рух із Римом викликали опір радикальних кіл гуситів і призвели до ув’язнення князя 17 квітня 1427 р. По звільненні Сигізмунд змушений покинути Чехію, але продовжує підтримувати гуситський рух. Зі своєю дружиною він брав участь у чеському поході проти німецьких рицарів і сприяв їх розгрому біля Домажліц (1431).
Чеський період життя Сигізмунда Корибутовича увійшов в українську історичну традицію як вияв українською аристократією рицарської доблесті на європейський зразок. Разом з тим, цей епізод засвідчує рівноправний статус одного з її представників з коронованими європейськими монархами, його вірність православ’ю. У 1631 р. київський митрополит Ісайя Копинський у своєму зверненні до князя Ієремії Вишневецького згадував у числі його предків і «Жигимонта», який «для великой дhлности рыцерской взятый былъ на королевство Ческое». Звернення було зроблене в контексті намагань українських церковних ієрархів повернути князя Ієремію до православ’я, оскільки його предки – в тому числі і князь Сигізмунд – «были релhи Грецкой». У проповіді Петра Могили «Крест Христа Спасителя», присвяченій князю Корибут-Вишневецькому, зазначено: «Гды зась позрю на клейнотh пресвhтлого дому вашей княж. милости, вижу тамъ тот крестъ Христовь презъ вhру православную Церкви апостолскои кафолическои, на Всходh уфундованой, в которой почавши отъ Димитріа Корібута и сына его Димітріевича Корібута, кроля ческого, а брата Ягела, кроля полского, и Витулта ксіонженца литовского… в цалости трвалесь».
Відгомоном згаданих чеських подій є українська пісня, записана у Станіславівському повіті Галичини. В ній співається, як «король руський» бере в полон «турського царя» і везе його в Чехію:
«А повіз його, а в Чеську землю,
А в Чеській земли короля нема
Ой ти, паночку, господарочку,
А в Чеській земли королемъ будешь».
Зміст пісні відповідає часові, коли чеський гусит ський рух скинув з чеського королівського престолу німецького імператора і доля цього престолу певною мірою опинилася в руках литовсько-руського великого князя; а в Чехії його іменем почав діяти Сигізмунд Корибутович, що спирався на українську дружину з Галичини. «Турецький цар» —це традиційний персонаж української історичної і епічної словесності, який часто потрапляє в народну пісню незалежно від конкретних історичних обставин.